Але тоді треба визнати, що й Берліозу наснилося те саме, бо він, уважно дивлячись в обличчя професора, зауважив, що нічого з того, що розповідав професор, немає у Євангеліях. Професор поблажливо посміхнувся і сказав, що Берліоз й сам знає, що Євангелії не вважаються історичним джерелом. Потім він нахилився до літераторів, полохливо озирнувся і проговорив пошепки, що сам був свідком усього, про що розповідав, але просить нікому про це не говорити. Запанувала мовчанка, і Берліоз зблід. Голос його тремтів, коли він запитав, скільки часу професор знаходиться у Москві. Той відповів, що приїхав цієї ж хвилини. Все стало зрозумілим — професор був божевільний! Тепер знайшли своє пояснення його дивні розмови про сніданок у Канта, Аннушку і олію. Берліоз відразу зрозумів, що слід робити: повідомити бюро у справах іноземців, що консультант, який приїхав на запрошення, сидить на Патріарших у стані далекому від нормального. Берліоз вирішив, що треба в усьому погоджуватися з професором, і підморгнув Бездомному, але розгублений поет цього знаку не зрозумів.
Берліоз почав співчутливо розпитувати божевільного професора, з ким він приїхав, де зупинився, де намірився мешкати, і майже без здивування почув відповідь, що той має намір оселитися у квартирі Берліоза. Професор же весело звернувся до поета із запитанням, чи є диявол. Не зважаючи на знаки, які робив Берліоз, Бездомний, вкрай втомлений цими розмовами, крикнув, що диявола теж немає. Професор аж розреготався і сказав, що це вже цікаво—адже тут чого не хватишся, того й немає. Раптом він перестав реготати і вже суворо повторив своє запитання. Берліоз спробував заспокоїти "хворого", сказав, що зараз проведуть його, куди він захоче, тільки перед цим йому, Берліозу, треба зробити один телефонний дзвінок. Професор якось сумно погодився, але потім раптом пристрасно попросив повірити хоча б у те, що диявол існує, що незабаром Берліоз отримає сьомий, найнадійніший доказ його існування Фальшиво-лагідно Берліоз погодився з професором, який знову виглядав здоровим, і побіг дзвонити. Але він здригнувся, коли професор крикнув йому наздогін, чи не час, мовляв, Михайле Олександровичу, послати телеграму дядькові у Київ. Якщо його ім'я професор міг знати з газет, то звідки він може знати про існування київського дядька, подумав Берліоз і вирішив, що, можливо, має рацію Бездомний, й документи професора фальшиві. І нічого більше вже не слухаючи, Берліоз побіг далі.
Біля самого виходу з алеї назустріч редактору підвівся точнісінько такий громадянин, який примарився у повітрі, тільки тепер він був звичайний, із плоті, на ньому були короткі штани, з-під яких виглядали брудні шкарпетки. Михайло Олександрович спробував втішити себе тим, що це безглуздий збіг обставин і що взагалі зараз ніколи думати про це. Дивний громадянин кинувся до Берліоза, наче допомагаючи знайти турнікет, і попросив за свою безглузду вказівку на горілку, "поправитися... колишньому регенту". Берліоз не слухав його і вже зібрався зробити крок на колію, як вискочив трамвай. Місце, де стояв Берліоз, було безпечним, але він все-таки вирішив трохи відступити. Зробив крок назад і в цю мить відчув, як сковзнула рука, нога поїхала, як по льоду, і Берліоза кинуло на колію. Він встиг побачити у височині золотавий місяць, а потім біле від жаху обличчя жінки, що правила трамваєм, її червону пов'язку. Він не закричав, але відчайдушними жіночими голосами закричала вся вулиця. Вожата трамваю смикнула гальма, вагон підскочив і накрив Берліоза, а на брук вулиці викинуло круглий темний предмет — це була відрізана голова Берліоза.
Глава 4
ПОГОНЯ
Вже затихла вулиця, санітарні машини відвезли безголове тіло і відрізану голову Берліоза у морг, а поранену вожату трамваю — у лікарню, вже прибрали скло, засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович Бездомний як впав на лавку, не в силах добігти до турнікету, так і залишився на ній сидіти. На нього напав наче параліч, ноги не слухались його, слів він не розумів, аж доки дві жінки, що йшли алеєю, не закричали про Аннушку, яка розлила олію, тому-то покійний і зсковзнув на колію. Мозок Бездомного зачепився за слова "Аннушка", "олія", до цих слів прив'язалося чомусь "Понтій Пілат", і раптом поет пригадав все: професора, те, як він сказав, що засідання не відбудеться, тому що Аннушка розлила олію, що Берліозу відріже голову жінка, а вожата ж була жінка! Не виникало сумнівів, що професор заздалегідь знав усі подробиці жахливої смерті Берліоза. Дві думки гайнули у голові поета: перша — професор не божевільний, друга — чи не підстроїв це все сам професор. Іван Миколайович вирішив про все довідатись.
Зробивши неймовірне зусилля над собою, він підвівся з лави і пішов туди, де розмовляв з професором, на щастя, той ще не пішов. На тому самому місці, де сидів Іван Миколайович, тепер сидів відставний регент, а на ніс він причепив зовсім йому непотрібне пенсне, в якому одного скла взагалі не було, а друге тріснуло, і мав тепер вигляд ще більш бридкий, ніж тоді, коли вказував Берліозу шлях на колію. Іван наблизився до професора і запитав, хто він такий, але професор подивився на Івана наче вперше його бачив і відповів, перекручуючи слова, як іноземець, що він не розуміє російської. Регент теж подав свій голос з лави: "Вони не розуміють". Іван відчув холод під грудьми, але накинувся на професора, грізно крикнувши, що той вбивця і шпигун, і велів показати документи. Проте професор лише знизав плечима і скривив рота, а регент знову подав голос і зауважив, що Іван даремно турбує інтуриста, а за це його можуть покарати. Іван відчув, що не знає, як діяти далі, звернувся до регента і попросив його допомогти затримати злочинця. Регент радісно підхопив цю пропозицію і запропонував Івану волати разом "караул". Іван крикнув, але толку не було ніякого, тільки дві дівчини відсахнулися від нього, вирішивши, що п'яний. Іван зрозумів, що регент глумиться над ним, і спробував ухопити його за рукав, але той як крізь землю провалився.
Іван подивився у далечінь й помітив дивну компанію: поруч з професором йшов регент, а третім був величезний, як кабан, чорний, як сажа, кіт. Всі троє попрямували в Патріарший, причому кіт йшов на задніх лапах. Іван кинувся за ними, але відразу пересвідчився, що наздогнати їх дуже важко: як він не прискорював кроки, навіть біг інколи, але відстань між ним і загадковою компанією не зменшувалась. До того ж трійка застосувала улюблений бандитський засіб — утікати урозсип. Регент майстерно впхнувся в автобус і зник. Кіт підійшов до трамваю, зухвало відштовхнув якусь жінку, причепився на сходах і навіть простягнув гривеник жінці-кондуктору. Іван був дуже вражений поведінкою кондуктора: її не здивувало, що кіт лізе у трамвай і навіть збирається платити за проїзд, вона тільки зі злістю крикнула, що котам не можна. Кіт послухався і навіть сів на зупинці, але коли трамвай рушив, він зробив те, що І будь-хто, кого не пускають у трамвай, але кому треба ж таки їхати: він пропустив три вагони й причепився за дугу останнього з них.
Зосередившись на котові, Іван мало не випустив з виду самого професора, але на щастя, той не встиг зникнути, Іван бачив його сірий берет серед натовпу. Поет кинувся наздоганяти професора, але плутаючи московськими вулицями і провулками, врешті-решт загубив і слід професора. Іван Миколайович засмутився, але не надовго, він раптово вирішив, що професор неодмінно повинен бути у домі №13 і обов'язково у квартирі № 47. Іван Миколайович увійшов у дім і піднявся на другий поверх, на його дзвінок двері відчинила маленька дівчина і, нічого не запитуючи, пішла кудись. Іван Миколайович не розгубився у незнайомій обстановці, а кинувся мерщій у ванну кімнату, де, як йому здавалося, ховався професор. Він шарпнув двері, і гачок відскочив, у кімнаті було напівтемно, лише жевріли дрова в колонці, а в облупленій ванні стояла гола жінка в мильній піні, вона замахнулася на Івана мочалкою і сказала тихим і веселим голосом, щоб Кірюша йшов геть, бо скоро повернеться якийсь Федір Іванович. Було очевидно, що вийшло непорозуміння, але Іван не хотів зізнатися в цьому, він вигукнув докірливо жінці: "Розпусниця!" і опинився в кухні. Тут у кутку, затягненому павутинням, він побачив ікону і весільні свічки, до великої ікони була пришпилена маленька, паперова. Невідомо чому Іван узяв цю маленьку ікону і одну свічку, та й кинувся з квартири чорним ходом. У глухому провулку він озирнувся і твердо сказав сам собі, що той, кого шукає, напевне, на річці Москві.
Через деякий час Бездомний вже стояв на гранітних сходах до річки. Іван роздягнувся, доручивши наглядати за своїм одягом приємному на вигляд бородачеві, зробив кілька рухів руками і стрибнув у воду. Йому аж дух зайшовся, така холодна була вода, на мить здалося, що він не випірне на поверхню, але випірнув і почав плавати з круглими від жаху очима по чорній воді, що віддавала нафтою. Коли мокрий Іван, підстрибуючи, наблизився до того місця, де залишив одяг, з'ясувалося, що вкрали не тільки одяг, а й самого бородача, а натомість лежали подерті смугасті кальсони, рвана толстовка, свічка, іконка і коробка сірників. Іван погрозливо замахав комусь кулаком і одягнувся в те, що було залишено. Його хвилювали дві обставини: перше, що зникло посвідчення МАССОЛІТа, з яким він ніколи не розлучався, й, друге, чи зможе він у такому вигляді безборонно пройти по Москві. Щоб не виникло ніякої затримки через те, що він у кальсонах, Іван відірвав ґудзики знизу, розраховуючи, що так вони будуть виглядати як літні штани, взяв іконку, свічку й сірники й кинувся до Грибоєдова.
Місто жило своїм вечірнім життям. їхали машини, вікна були розчинені, і в кожному з них горів вогонь під оранжевим абажуром, а звідусіль, з вікон, дверей, дахів, горищ, підвалів і дворів, лупала музика з опери "Євген Онєгін". На Івана, як він і боявся, звертали увагу, тому він пішов темними і глухими провулками, і протягом цього тяжкого шляху його чомусь мучив оркестр, під акомпанемент якого бас співав про своє кохання до Тетяни.
Глава 5
БУЛА СПРАВА У ГРИБОЄДОВІ
У володіння МАССОЛІТа, який очолював Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках, був переданий старовинний двоповерховий "Дім Грибоєдова", який мав цю назву на тій підставі, що буцім-то тітка відомого письменника була колись його власницею, і буцім-то колись Олександр Сергійович Грибоєдов читав цій тітці глави зі своєї безсмертної комедії саме у цьому домі, у круглому залі з колонами.