Досить швидко мережа Опору почала по одному забирати й переховувати хлопців деінде. Руді пішов одним із перших. Отець Понс ніколи не вказував на Жозефа, коли приходили забирати хлопців. Одного дня, коли в крипті їх залишилося всього п'ятеро, Жозеф показав отцеві на трьох своїх товаришів, що спали. Хлопець сказав, що не хотів би помирати з ними, а волів би померти з отцем. Тієї миті почулися крики, що Брюссель вільний, що англійці визволили Брюссель.
На вулицях Шемле усі раділи. Жозеф до самого вечора не відпускав отця Понса і не злазив із його рук. Починаючи від цього 4-го вересня 1944-го року, Жозеф завжди вважав, що Брюссель звільнили тому, що він несподівано, без недомовок, відверто сказав отцеві Понсу, що любить його.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Наступні дні виявилися ще більш небезпечними і згубними, ніж воєнні часи, бо під час визволення удари сипалися то звідси, то звідти, вони були неконтрольовані, всюди панував хаос. Зібравши знову своїх вихованців на Жовтій віллі, отець Понс заборонив їм виходити з парку. Проте Жозеф з Руді залазили на свій дуб. Якось, сидячи там, Жозеф побачив, як у машині з відкритим верхом повезли німецького офіцера, що вирішив не видавати їх тоді під душем. Він сидів, затиснутий озброєними визволителями, які везли його назустріч невідомо якій відплаті…
Хлопці дізналися, що аптекарка Мадемуазель Марсель зазнала жахливих тортур, перш ніж її вивезли кудись на Схід. Дізнавшись, що нацисти нищили в'язнів у концентраційних таборах, що загинули мільйони людей, Жозеф знову став упісюватися в постелі. Вночі він знаходив "зірку Жозефа і мами" і починав ридати.
Отець Понс почав шукати батьків хлопців. Для декого з них усе з'ясувалося дуже швидко: з усієї родини вижили тільки вони. Руді вирішив, що вся його рідня загинула. І справді, тиждень за тижнем отець Понс повертався зі зловісним підтвердженням: його старший брат, потім інші брати, потім сестри, а тоді й батько загинули в газових камерах Освенцима. Руді і Жозеф лежали горілиць у траві, тримаючись за руки. Жозеф не наважувався подивитися, але гадав, що друг плакав.
Якось увечері отець Понс повернувся з Брюсселя і повідомив, що матір Руді жива і в п'ятницю прибуде до Брюсселя разом із тими, хто вижив. Тієї ночі Руді дуже плакав. У п'ятницю Руді, отець Понс і Жозеф на позиченому авто поїхали за межі Жовтої вілли. У Брюсселі вони прийшли до великого пишного готелю, куди привозили тих, хто вижив. Руді підбіг до швейцара і розпитав, де тут фортепіано, бо хотів, щоб його мама заграла. Знайшовши довгий лакований інструмент у барі, вони дізналися, що врятовані в'язні вже прибули, пройшли дезінфекційну обробку й помилися, а тепер їх годують у ресторані. Руді не міг упізнати маму, бо колись описував її як високу владну жінку. Зараз він обнімав невисоку стареньку жінку, майже облисілу, із застиглим боязким поглядом вицвілих сірих очей, чиє кістляве, широке й пласке тіло проступало під вовняною сукнею. Він повів її до фортепіано, та перед цим вона повільно доїла суп, шматочком хліба старанно вибрала рештки рідини, витерши порцеляну до блиску. Довкола неї всі врятовані так само ретельно вичищали свої тарілки.
Коли вона заграла, полинула найніжніша й найпечальніша мелодія з усіх, що Жозефу довелося чути в житті. Спочатку трохи несмілива і квола, а далі значно багатша й сміливіша музика народжувалася, набирала сили й висоти, вражала і породжувала відчай. Згодом Руді присягнувся мамі, що знову почне вчитися.
У наступні тижні Жозеф досить регулярно бачив маму Руді, бо одна стара діва із Шемле погодилася поселити її в себе з харчуванням. Руді почав вчитися і навіть виявляв дивовижні здібності в математиці.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
У неділю Жовта вілла ставала місцем, де збиралися діти, яких ховали від нацистів. Із довколишніх населених пунктів привозили дітей від трьох до шістнадцяти років, яких іще не знайшли їхні родичі. Вони виходили на імпровізований поміст, споруджений під навісом. Людей приїжджало багато: усі когось шукали. Жозеф однаково чекав і боявся цих ранків. Він сподівався почути мамин крик, але його не було.
Тієї неділі після традиційного ярмарку сиріт Жозеф, ще раз принижений безрезультатними оглядинами, вирішив піти разом із Руді, який зібрався в село випити з мамою чаю. Вони спускалися по дорозі, коли Жозеф вдалині запримітив маму і тата. Хлопець впізнав мамине рожево-зелене картате пальто із шотландки, прикрашене каптуром. Вражений зустріччю, хлопчик міг тільки ридати.
Згодом батьки розповіли отцеві Понсові, що їм удалося вижити, працюючи робітниками в полі на великій фермі недалеко звідси. Та коли батьки сказали Жозефу збирати речі, бо вони повертаються до Брюсселя, хлопець спитав, невже він не може лишитися тут. Дорослі були здивовані. Коли хлопець повторив, що хоче лишитися тут, він отримав ляпас. Отець Понс, тримаючи почервонілу руку, сумно дивився на нього. Він вказав очима на батьків, і Жозеф попросив пробачення.
Після повернення до Брюсселя тато кинувся у бізнес зі мстивою енергією. Він зняв чудовий будинок, але Жозеф почувався самотнім. Він достатньо їв, носив пошиті нього одяг і взуття, мав іграшки і книжки, але йому бракувало отця Понса. Коли батько запропонував записатися до хедера, традиційної єврейської школи, щоб підготуватися до бар міцви, причастя, Жозеф не задумуючись відмовився. Хлопець заявив, що хоче стати католиком. Батько дав йому сильний ляпас. Він покликав маму, аби вона стала свідком. Вона плакала, він кричав. Того ж вечора Жозеф втік із дому.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Сівши на велосипед, він приїхав до отця Понса. Той був у крипті. Отець говорив, що Жозеф – один із останніх уцілілих синів славетного народу, який щойно зазнав винищення. Шість мільйонів євреїв було вбито… Отець переконував, що Жозеф повинен свідчити про євреїв в час, коли їх більше немає. Жозеф сказав, що хоче вірити в Ісуса Христа. Отець сказав, що хлопець повинен відзначити бар міцву, а що ж до віри – вирішить пізніше, бо найголовніше сьогодні – визнати себе євреєм. Жозеф відчув, що отець має рацію. Оглянувши крипту, хлопець побачив, що підсвічники зникли, як і Тора, і світлина Єрусалима… Отець збирав нову колекцію. Він сказав, що Сталін може вбити російську душу, тому треба збирати твори поетів-дисидентів. А щоби клопотатися євреями, тепер є Жозеф. Віднині Ной – це Жозеф.
Після тих подій минуло півстоліття. Жозеф, врешті-решт, відзначив свою бар міцву, перейняв справу свого батька, не навернувся у християнство. Він захоплено вивчив релігію своїх батьків і передав її своїм дітям. Але Бог так і не прийшов до нього на зустріч. Жодного разу він так і не віднайшов того Бога, якого відчув у дитинстві, в тій сільській церквиці. Жозеф надалі провідував отця Понса. Вперше Жозеф повернувся до Шемле в 1948-му році, коли муніципалітет присвоїв одній вулиці ім'я Мадемуазель Марсель, яка так і не повернулася з концентраційного табору. Всі діти, яких вона врятувала, зібралися там із цієї нагоди.
Коли Жозеф одружувався з Барбарою, отець мав нагоду побувати у справжній синагозі. Пізніше він досить часто бував у них удома, відзначаючи Йом-Кіпур, святкуючи Рош-Ашану чи дні народження дітей. Однак Жозеф волів їздити до Шемле, щоб разом із ним спускатись у крипту каплиці, яка незмінно дарувала комфорт гармонійного безладу. Впродовж тридцяти років отець неодноразово оголошував, що починає нову колекцію.
У своєму Ноєвому ковчезі він накопичив значну кількість мотлоху: там були, зокрема, колекція американських індіанців, в'єтнамська колекція, зібрання, присвячене тибетським ченцям. Читаючи газети, Жозеф навчився передбачати, коли отець почне нову колекцію.
Жозеф з Руді залишилися друзями, обоє сприяли розбудові Ізраїлю. Жозеф дав грошей, а Руді там оселився. Єрусалимський інститут "Яд Вашем" вирішив присвоїти звання "Праведник світу" тим, хто в часи нацизму й терору уособлював усе найкраще, що є притаманним людству, і рятував євреїв, ризикуючи власним життям. Отець Понс дістав звання "Праведника світу" у грудні 1983 року. Він про це так і не дізнався, бо незадовго перед тим помер.
Того ранку Жозеф з Руді вийшли пройтися стежинами гаю в Ізраїлі, який був названий його ім'ям. У Гаю отця Понса росло двісті сімдесят одне дерево, символізуючи двісті сімдесят одну врятовану ним дитину. Біля підніжжя старих стовбурів тепер росли молоді деревця. У Жозефа було вже четверо дітей і п'ятеро онуків. Тому за кілька століть число порятованих отцем могло сягнути кількох мільйонів. Жозеф сказав, що отець Понс як Ной.
Щоразу, як Жозеф приїжджає на ферму Руді в Палестині, або коли Руді відвідує його в Бельгії, вони сваряться з приводу Ізраїлю. Жозеф підтримує цю молоду державу, але не завжди схвалює її дії, на відміну від Руді, який виправдовує та обстоює найменші пориви ізраїльського режиму, навіть найбільш войовничі. Жозеф вважає, що з палестинцями треба укладати мир, а Руді вважає, що найкращим засобом домогтися миру нерідко є війна.
Щойно по дорозі до оливкової плантації вони минули палестинський будинок, по якому нещодавно проїхали гусениці танка. Розкидані речі валялися в пилюці, що курилася до небес. Дві групи хлопчаків затято билися серед руїн. Жозеф попросив Руді зупинити джип. Руді сказав, що вчора один палестинець-смертник вчинив терористичний акт. Три жертви. Вони мали відреагувати. Жозеф виліз із машини й пішов по уламках. Дві групи-суперниці, єврейські й палестинські хлопчики, кидали один в одного камінням. Жозеф з криком кинувся до них. Хлопчики розбіглись у протилежні боки. Руді неквапливо підійшов до Жозефа.
Нахилившись, Жозеф помітив загублені хлопчаками предмети. Це були кіпа і палестинська хустина. Один предмет він поклав у праву кишеню, другий – у ліву. Руді спитав Жозефа, що той робить. "Починаю нову колекцію", — відповів Жозеф.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу