Тим часом білява жінка, яку звали Єва, розмовляла з дітьми. Вона навіть помітила, що Бруно замалі черевики і порадила перевзутися. Коли Фурор вдруге покликав Єву, вона пішла у їдальню.
Гості були в них понад дві години, й ні Гретель, ні Бруно не запросили вниз попрощатися з ними, коли вони пішли. Пізніше, вночі, Бруно почув уривки розмови між матір'ю та батьком. Батько говорив, що не має вибору, тому доведеться покинути Берлін. Мати переживала, якими виростуть діти у такому місці…".
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
ШМУЛЬ НАМАГАЄТЬСЯ ВІДПОВІСТИ НА ЗАПИТАННЯ БРУНО
Шмуль розповів, що до того, як прибув сюди, жив з мамою, батьком і братом Йосипом у маленькій квартирці над майстернею, де тато виготовляв годинники. Тато подарував Шмулеві гарний годинник, який пізніше відібрали солдати. Якось Шмуль прийшов додому зі школи і побачив, як мама виготовляє для сім'ї пов'язки зі спеціальної тканини й малює зірку на кожній із них. І вона сказала, аби щоразу, виходячи з дому, вони вдягали на руку одну з цих пов'язок. Кілька місяців вони носили пов'язки, а потім їх вигнали з дому. Вони мусили перебратися в іншу частину Кракова, де солдати збудували хатини, оточені високим муром. Сім'я Шмуля мусила жити в одній кімнаті зі ще однією родиною. Через кілька місяців по них приїхали солдати і наказали покинути оселі. Жахливим потягом їх перевезли сюди.
Шмуль спитав Бруно, чи не має він чогось їстівного. Бруно сказав, що забув взяти з собою шоколад. Шміль зізнався, що їв шоколад лише раз у житті. Бруно вважав, що Шмуль зможе коли-небудь прийти до нього на вечерю. Хоч їх розділяла огорожа, Бруно сказав, що міг би перелізти під нею, бо посередині між двома дерев'яними телеграфними стовпами колючий дріт підіймався досить легко, й такий малий хлопчик, як Бруно, міг там легко пролізти.
Згодом Шмуль сказав, що повинен йти, бо матиме проблеми. Він дуже швидко побіг до табору, залишивши Бруно самого-одного. Бруно рушив додому, прагнучи чимдуж розповісти усім про Шмуля, але потім зрозумів, що це ні до чого доброго не призведе.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
ПЛЯШКА ВИНА
Минали тижні, й Бруно почав звикати до Геть-Звідси. Щодня після шкільних уроків він вирушав у тривалу прогулянку понад загорожею, сідав і розмовляв зі своїм новим другом Шмулем, аж поки надходила пора повертатися додому. Якось пополудні, коли він напихав кишені хлібом та сиром із холодильника на кухні, щоб узяти цю їжу з собою, увійшла Марія. Бруно збрехав, що йде на прогулянку і може зголодніти. Хлопець спитав Марію, чи правда, що Павел – лікар. Служниця погодилася розповісти те, що Павел розповів їй про своє життя, але взяла у хлопця обіцянку тримати все у секреті...
Пізніше Бруно розпитав Шмуля, чи він не знає Павела. Та хлопець не знав такого чоловіка, бо за огорожею перебувало надто багато людей.
Шмуль розповів, що хоче працювати у зоопарку, а Бруно сказав, що хоче бути добрим солдатом. Шмуль вважав, що добрих солдатів не існує, але Бруно не хотів сперечатися, бо Шмуль був єдиним його другом. Коли Бруно розповідав про сестру і її розмови з Котлером, Шмуль зблід, а потім зізнався, що дуже боїться лейтенанта.
Того ж вечора Бруно був розчарований, бо лейтенант Котлер приєднався до нього, батька та Гретель за обідом. Павел прислуговував їм за столом, і Бруно помітив, що старий дуже сумний, а його руки тремтять. А коли він відступив до свого звичного місця, то, схоже, захитався й мусив обпертися рукою об стіну. Мати двічі попросила принести їй добавки до супу, перш ніж він її почув, і пляшка з вином спорожніла, а він вчасно не відкоркував іншу. За обідом Котлер розповів, що його батько був професором літератури в університеті, але зараз він не спілкувався з батьком, який покинув Німеччину. Батькові Бруно було цікаво, чи батько Котлера не погоджується з політикою уряду. Раптом Павел випустив пляшку з рук, і вона впала, виливши вино прямо на коліна Котлеру. Те, що сталося потім, було несподіваним і дуже неприємним. Лейтенант Котлер дуже розгнівався на Павела, й ніхто – ні Бруно, ні Гретель, ні мати, ні навіть батько – не втрутилися, щоб не дати йому зробити те, що він зробив, хоч жоден із них не міг на те дивитися. Хоч це й примусило Бруно заплакати, а Гретель смертельно зблідла.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
БРУНО ВЕЛЬМИ ПРАВДОПОДІБНО БРЕШЕ
Протягом кількох тижнів після цього Бруно йшов із дому, коли гер Ліст закінчував свої уроки, а мати лягала поспати після полудня. Одного разу Шмуль прийшов із підбитим оком, і коли Бруно запитав у нього, що сталося, то він похитав головою і сказав, що не хоче про це говорити.
Щодня Бруно запитував Шмуля, чи той дозволить йому пролізти під колючим дротом, щоб вони могли погратися вдвох на протилежному боці загорожі, але щодня Шмуль казав йому, що не треба, бо це погана думка.
Одного дня Бруно запитав, чому Шмуль і всі інші люди по той бік загорожі носять однакові смугасті піжами й однакові тканинні шапочки. Шмуль пояснив, що їхній колишній одяг забрали солдати. А Бруно насправді подобалися смуги, і йому вкрай набридло носити штани, сорочки, краватки й черевики, надто тісні йому, тоді як Шмуль та його друзі мусили носити смугасті піжами весь час.
Якогось ранку Бруно прокинувся й побачив, що падає дощ. Бруно не пішов до друга, але мав розмову з сестрою. Хлопець проговорився про друга, тому мусив збрехати, що це насправді уявний друг. Сестра вважала, що батькові це б не сподобалося, бо це перша ознака божевілля.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
І ЯК ВІН ТІЛЬКИ МІГ?
Протягом кількох тижнів дощ то лив, то переставав, і Бруно й Шмуль не бачилися так часто. Коли вони побачилися після першої великої зливи, Бруно відчув тривогу за свого друга, бо той ніби ще дужче схуд. Іноді Бруно приносив йому хліба з сиром. Але від будинку до місця зустрічі хлопчиків було далеко, і часто Бруно сам все з'їдав, поки ніс.
Наближався батьків день народження, мати вирішила влаштувати вечірку для всіх офіцерів, які служили в Геть-Звідси. Щоразу, коли вона сідала обміркувати плани на вечірку, лейтенант Котлер виявляв бажання допомогти їй і вдвох вони складали набагато більше списків, ніж було потрібно.
Бруно вирішив також укласти власний список. усіх тих причин, через які він терпіти не міг лейтенанта Котлера. Той ніколи не всміхався. Він завжди був у вітальні з матір'ю, жартував із нею, а мати сміялася з його жартів набагато голосніше, аніж з батькових. Одного разу, коли Бруно дивився на табір із вікна своєї спальні, він побачив, як до загорожі підійшов собака й голосно загавкав, і лейтенант Котлер застрелив його. Крім того, Бруно дратувала дурнувата поведінка Гретель, яка завжди вибігала з дому, коли лейтенант Котлер був поблизу. І Бруно досі не забув як озвірів молодий лейтенант, коли Павел розлив на нього вино. А коли батька викликали на ніч у Берлін, лейтенант крутився біля будинку, ніби йому доручали охороняти його: він був тут, коли Бруно лягав спати й уже снував поблизу, коли малий ще навіть не прокинувся.
Пополудні напередодні вечірки на честь батькового дня народження Бруно йшов до вітальні з новою книжкою, яку подарував йому батько і яка називалася "Острів скарбів", аби посидіти й почитати, та в коридорі зіткнувся з лейтенантом Котлером, який щойно вийшов із кухні. Котлер почав розпитувати про книжку і сміятися з Бруно. Коли до них підійшла мама, вона попросила Бруно зайти на кухню, бо хотіла приватно поговорити з лейтенантом. І вони пішли вдвох до вітальні, й лейтенант Котлер зачинив двері перед носом Бруно.
Закипівши гнівом, Бруно ввійшов до кухні, де його чекав найбільший сюрприз у житті. Там сидів за столом Шмуль. Шмулеве нажахане обличчя розпливлося в широкій усмішці, коли він побачив перед собою друга. Хлопчик пояснив, що Котлер привів його сюди, щоб він своїми тонкими пальцями почистив шістдесят чотири маленькі келишки, якими користувалася мати Бруно, коли приймала свої лікувальні лікери. Усі вони стояли на кухонному столику, а біля них була велика миска з теплою мильною водою й лежав стосик паперових серветок. Бруно помітив, що рука Шмуля схожа на руку скелета. Хлопці торкнулися руками і завважили різницю. Хоч Бруно був малий для свого віку й зовсім не товстий, його рука здавалася здоровою і сповненою життя. Вени не виднілися крізь шкіру, а пальці не здавалися засохлими гілочками. Проте рука Шмуля розповідала зовсім іншу історію.
Не бажаючи більше дивитися на руку Шмуля, Бруно відвернувся й відчинив дверцята холодильника, шукаючи там чогось поїсти. Він знайшов половинку фаршированого курчати. Бруно почав їсти і нарешті здогадався пригостити друга. Шмуль боявся Котлера, тому вкинув три шматки собі в рот, усі відразу, й розжував їх за двадцять секунд. Бруно хотів запропонувати йому ще чогось поїсти, але саме в цю мить лейтенант Котлер увійшов до кухні. Він почав кричати на Шмуля, питати, чи він щось їв. Шмуль сказав, що Бруно його друг і це він дав йому їжу. Тоді Котлер почав випитувати Бруно, чи знає він Шмуля. Бруно збрехав, що ніколи раніше не бачив цього хлопця і не розмовляв з ним. Лейтенант Котлер наказав Шмулеві відполірувати усі келешки, а потім пообіцяв покарати. Бруно пішов у вітальню, усвідомлюючи, що зрадив і відрікся друга.
Кожного з наступних полуднів Бруно приходив до того місця в загорожі, де вони зустрічалися, але Шмуля там жодного разу не було. Через тиждень Шмуль з'явився, його обличчя було вкрите синцями. Бруно просив вибачення і говорив, що ненавидить лейтенанта Котлера. Шмуль підняв нижню дротину колючої загорожі і просунув туди свою руку. Тоді два хлопчики потисли один одному руки й усміхнулися.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
СТРИЖКА
Минув майже рік відтоді, як Бруно переїхав. Якось померла бабуся, й родина приїхала на похорон в Берлін. Бруно пам'ятав ті вистави, які вони втрьох давали на Різдво, йому було дуже сумно.
На похороні Бруно й Гретель, батько, мати й дідусь сиділи в першому ряду. Батько був у своєму найефектнішому однострої. Мати сказала Бруно, що батько особливо сумував, бо він сперечався з бабусею й вони не помирилися перед її смертю. У церкву принесли чимало вінків, і батько пишався тим, що один із них надіслав Фурор, та коли мати почула про це, то сказала, що бабуся перевернулася б у своїй могилі, якби довідалася, від кого одержала посмертний вінок.
Бруно був майже радий, коли вони повернулися в Геть-Звідси.