На головному вході королева чарами розсипала величезні двері.
Вони вийшли на відкритий простір, і нарешті діти дізналися, що тут Черн, величавий град, місто Царя Царів, чудо світу, а ця жінка – Джейдіс, остання королева цього світу. Вона воювала зі своєю сестрою, була готова укласти мир, якщо сестра поступилася б троном. Та Джейдіс була відома таємниця Руйнівного Слова, і коли у битві полягли всі її воїни, вона вимовила це слово і за мить залишилася єдиною живою істотою під сонцем. Джейдіс чекала, ж доки хтось прийде і, вдаривши у дзвін, розбудить її. Світ тут був старішим, тому сонце було тут великим, червоним і таким холодним.
Джейдіс наказала дітям, щоб взяли її у свій світ. Поллі і Диґорі ошелешено переглянулись. Поллі одразу була не сподобалася королева. Цілком очевидно, що королева не була тією особою, котру варто брати зі собою додому. Королева уже планувала, як за допомогою магії, завоює світ дітей.
Діти швидко торкнулися до свої перстнів у кишенях, щоб втекти від королеви.
РОЗДІЛ 6. У ДЯДЬКА ЕНДРЮ ПОЧИНАЮТЬСЯ КЛОПОТИ
Коли вони опинилися у Лісі поміж Світами, то виявили, що не самі. Королева виринула разом із ними, чіпко тримаючись за волосся Поллі. Раптом Джейдіс зіщулилась і дуже важко дихала, втрачаючи сили. У Лісі вона чомусь почувалася погано. Діти уже хотіли втекти від неї додому, але королева-чаклунка розпачливим кволим голосом попросила допомоги. Диґорі відчув якийсь жаль до королеви, та врешті діти пірнули у свою калюжу. Тільки-но вони стрибнули, Диґорі відчув, як два холодні пальці міцно вчепились за його вухо.
Чаклунка з дітьми опинилася у кімнаті дядька. Тут уже чаклунка поборола свою слабкість. Дядькові просто перехопило подих. Джейдіс належала до роду велетів у королівській родині Черну. Проте навіть її зріст не міг змагатися з її красою, люттю та дикістю. Дядько Ендрю кланявся, потирав руки і лупав очима, правду кажучи, смертельно переляканий. Джейдіс схопила його за горло, назвала рабом і наказала знайти їй кеб. Чаклунка сипала погрозами, особливо, коли побачила, що дядько – простий чорнокнижник, а не могутній чаклун.
Коли дядько пішов шукати візника, а діти лишилися з чаклункою, вона не звертала на них уваги. Скоро Джейдіс від нетерплячки розгнівано вийшла з кімнати на розшуки дядька Ендрю. Поллі вирішила побігти горищем додому, щоб встигнути на обід. Диґорі попросив дівчинку вертатися, як тільки зможе, і попросив пробачення за те, що звільнив чаклунку.
Дядько Ендрю, спустившись з горища, не побіг відразу по кеб. Спершу він вдягнув свій найкращий одяг, бо чаклунка йому дуже сподобалася, а він був старим 60-річним нежонатим кавалером. Для сміливості він випив алкоголю і рушив надвір, та спершу попросив грошей у сестри, яка саме лагодила матрац. Тітонька Летті відмовилась дати йому грошей, бо Ендрю і так багато витрачав на сигари і випивку.
У цю мить двері до кімнати раптом розчахнулися навстіж. Тітонька Летті озирнулася і зі здивованням уздріла на порозі незвичайну жінку, розкішно одягнуту, з оголеними руками та блискучими очима. То була чаклунка.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 7. ЩО ТРАПИЛОСЯ ПЕРЕД ДВЕРИМА
Королева закричала, чи довго їй ще чекати колісницю. Дядько Ендрю аж присів від страху. Тітонька Летті подумала, що ця жінка належить до мандрівного цирку. Коли тітка наказала забиратися геть, Джейдіс викрикнула якесь закляття, та раптом усвідомила, що її чари не діють у цьому світі. Тоді вона ухопила тітоньку Летті і кинула через кімнату. На щастя, тітка впала на матрац. Саме тоді прибув кеб, і чаклунка потягла дядька Ендрю з собою.
Диґорі і служниця підняли тітку, яка наказала зараз же звернутися до поліції, а сама пішла готувати обід для пані Керк – матері Диґорі. Коли з обідом для мами упорались, небіж із тіткою пообідали самі. Хлопчик планував доторкнуся до Джейдіс, а потім до жовтого персня, щоб вони обоє опинилися у Лісі поміж Світами. Єдиним виходом було чекати, що дядько і чаклунка повернуться, тож Диґорі застиг біля вікна. Тим часом вдома Поллі насварили за забруднений одяг, нагодували і покарали, відправивши на 2 години в ліжко.
Поки хлопчик чекав, одна пані прийшла провідати його маму. Хлопчик почув розмову тітки і тієї пані про те, що поліпшити стан його мами можуть хіба фрукти з Країни Молодості. Диґорі подумав, що це цілком можливо тепер, коли він знає про інші світи. Раптом він почув шум галопу. Зверху на кебі їхала Джейдіс. Кеб урізався у вуличний ліхтар і розтрощився на шматки. У мить удару чаклунка скочила на спину коня і вмостилася верхи. Другий кеб появився майже відразу за першим. Прибули і поліціянти. За ними, на велосипедах, ще зо двадцять чоловік (в основному хлопчаки-розсильні). Наприкінці сунув іще натовп піших роззяв. Всі хотіли побачити чудасію. Якийсь пан пожалівся поліції, що ця жінка пограбувала його крамницю, поцупивши разок перлів.
Диґорі вибіг і хотів добратися до Джейдіс, щоб торкнутися і перенестися у Ліс. Поллі теж уже прибігла. Чоловік-візник, власник коня, якого викрала чаклунка, просив допомоги у поліціянта. Візник почав кликати свого коня Перчика, а Джейдіс неласкаво мовив, щоб віддала коня і йшла додому на горня доброго чаю і відпочила. І тоді вперше озвалася чаклунка: "Собако! Ми є імператриця Джейдіс".
РОЗДІЛ 8. БІЙКА БІЛЯ ВУЛИЧНОГО ЛІХТАРЯ
Чоловіки почали насміхатися з "імператриці". Обличчя чаклунки запалало рум'янцем і вона дуже вишукано вклонилася, бо спершу не зрозуміла жартів. Усвідомивши, що з неї кепкують, вона виламала металеву поперечину вуличного ліхтаря і з розмаху торохнула залізним прутом по шоломі старшого поліціянта. Той упав як підкошений. Тут знов розлігся тріск і другий поліціянт також обм'як. Юрба розлючено заревіла: "Стягніть її додолу! Діставайте камені з бруківки! Викликайте військових!" Але більшість людей відбігла чимдалі. Візник, який, вочевидь, був найхоробрішою, як і найдобрішою, особою серед присутніх, залишився поряд із конем, бо Перчик уже не мав сил.
Диґорі врешті вхопив Джейдіс за литку. Вона хвицьнула і вдарила його в обличчя. Від болю хлопець відпустив її. Губа його була розсічена, а в роті зібралося повно крові. Десь зовсім поряд дядько Ендрю просив чаклунку заспокоїтися. Диґорі вдруге вхопився за її п'яту, але чаклунка знову його струсила. Той залізний прут повалив уже багатьох людей. Хлопець зробив третю спробу і учепився за п'яту. Він торкнувся іншою рукою перстня у кишені і перенісся у Ліс.
Як тільки вони вилізли з калюжі, Поллі вигукнула, що тут і кінь, і пан Кеттерлі, і візник. Чаклунка у Лісі знову зблідла і схилилася коневі на шию, обличчям у гриву. Видно було, що почувається вона вкрай погано. Дядько Ендрю тремтів. А от Перчик на очах почав оживати. Кінь хотів пити і рушив навпростець до найближчої калюжі. Диґорі далі тримався за п'яту чаклунки, а Поллі не випускала руки Диґорі. Візник одну руку поклав на Перчика, а дядько Ендрю, якого все ще трусило, саме вчепився у другу руку візника.
Так коник і не напився з тієї калюжі. Натомість уся компанія виявила, що поринає у темряву…
Вони опинилися у повній темноті, і чаклунка сказала, що це порожній світ, це Ніщо. У цій ситуації дядько Ендрю бажав тільки випити спиртного, а візник сказав, що треба усім заспокоїтись, бо всі живі-здорові, і хтось їх порятує. Ну а якщо вони всі померли, то коли чоловік провадив порядне життя, йому нема чого боятися. І він заспівав. Він завів обжинковий гімн, діти також приєдналися. Звучало славно. Дядько Ендрю з чаклункою утрималися.
Коли пісня уже закінчувалася, Диґорі відчув, як дядько відтягує його. Старий сказав хлопчику, щоб брав перстень, і вони обоє забиралися звідси. Та чаклунка раптом закричала, що все чує, і не пустить свого раба. А хлопчик сказав, що не залишить тут Поллі, візника і коника…
Раптом у темряві якийсь голос почав співати. То не були слова. То, мабуть, і не була мелодія. Але це був найчарівніший звук, який Диґорі будь-коли доводилося чути. До голосу приєдналося безліч голосів у повній гармонії. Однієї миті ще була суцільна темрява, а вже наступної заяскріли тисячі і тисячі зірок. Майже над самим горизонтом небо почало сіріти. Повіяв легенький, дуже свіжий вітерець. Небо в одному місці повільно і невпинно світлішало. Можна було вже розрізняти темні обриси пагорбів. Увесь той час Голос продовжував свій спів.
Чаклунка, мабуть, розуміла цю музику ліпше, ніж будь-хто з них. Вона міцно зціпила губи і стиснула кулаки. Від часу, коли розпочалася пісня, вона зрозуміла, що весь цей світ наснажується іншою магією, сильнішою за її власну. Чаклунка була сповнена ненависті.
У небі зродилося молоде сонце. Довкола на землі розгорнлася розлога долина, через яку звивалася широка бистра річка. Мандрівники нарешті побачили самого співака і забули геть про все на світі. Це був лев. Велетенський, гривастий та ясний, він стояв лицем до сонця, що саме сходило. Він широко відкрив рот у співі.
Дядько Ендрю хотів утекти, залишивши чаклунку напризволяще. Вона хотіла відібрати перстні, але Диґорі схопив Поллі за руку і вигукнув, що коли хтось наблизиться до них, то вони зникнуть, а решта залишаться тут назавжди.
Раптом після лева змінилася.
РОЗДІЛ 9. ЗАСНУВАННЯ НАРНІЇ
Лев співав лагіднішу, веселішу і ритмічнішу пісню. Долина вкрилася зеленою травою, пагорби потемніли від вересових заростей. Тут і там по долині почали виростати дерева. Дядько знову хотів наблизитися до племінника, але Джейдіс пригрозила йому залізним прутом від вуличного ліхтаря.
Тим часом лев він підходив усе ближче, а всюди з'являлися дерева, кущі, квіти. Раптом чаклунка зухвало рушила назустріч левові. Той усе співав, ступаючи повільно й обважніло. Вона підняла руку і пожбурила залізний прут просто йому в голову. Та він навіть не відчув удару. Прут вцілив лева майже поміж очі, зісковзнув і глухо впав у траву. Важко було сказати, чи він узагалі зауважив той удар. Чаклунка пронизливо зойкнула, кинулася навтьоки і вмить зникла між деревами. Дядько Ендрю також повернувся, щоб дременути слідом за нею, але перечепився через корінь і з розгону хляпнув лицем просто у маленький струмочок.
Лев пройшов повз них так близько, що вони могли торкнутися до його гриви.