Гріло яскраве сонце. Десь удалині мекали оленята. Він лежав нерухомо, сонце напоювало теплом змучене тіло. З болісним зусиллям він перевернувся на бік і дивився на річку, яка вливалася в море. Не міг повірити, що тут є море, бо знав, що в серці цього пустельного краю немає ні моря, ні кораблів. Та потім зрозумів, що йшов на північний схід, у протилежний бік від річки Діз, і потрапив у долину річки Копермайн. А це море – Льодовитий океан, корабель – китобійне судно, що стоїть на якорі в затоці Коронації.
Раптом він побачив недалеко вовка. Звір був хворий, сопів і бухикав. Язик мав червоний, покритий напівзастиглим слизом. Поки що вовк не становив небезпеки.
Чоловік сів і почав міркувати про те, що слід зробити найперше. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє укривало він подрав дощенту. Рушницю й ножа загубив. Шапка теж пропала, і разом з нею – сірники, але є пучечок сірників за пазухою в кисеті. Чоловік глянув на годинника. Він показував 11 і ще цокав. Їсти не хотілося. Він одірвав штанини до самих колін і обмотав ними ноги. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в тяжку подорож до корабля.
Чоловік не зміг звестись на ноги і врешті поліз рачки. Одного разу він підповз до хворого вовка, і той неохоче відсунувся.
Випивши з кварту окропу, чоловік знайшов у собі силу звестись на рівні ноги й навіть іти. Мало не щохвилини йому доводилося відпочивати. Всю ніч він чув бухикання хворого вовка і час від часу мекання оленят. Він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, мавши надію, що та вмре раніше.
Вранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду.
Зійшло яскраве сонце, і весь ранок він шкандибав до корабля, що виднів на іскристому морі. Погода стояла чудова – в північних широтах настало коротке бабине літо. Пополудні він натрапив на слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла навкарачки. Він пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром побачив свіжообгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялась торбинка з лосячої шкіри, достоту така, як і в нього. Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже надсильна для його слабких рук. Біл ніс її до останку. Ха-ха! Нехай Біл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Білових кісток. А Біл зробив би так, якби опинився на його місці, думав він.
Йому трапилась калюжа, у якій побачив своє моторошне обличчя. Він аж налякався. Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на 3 милі; наступного – ще на 2. Тепер він повз навкарачки, як Біл. Під кінець 5-го дня до корабля лишалося миль із 7, та він уже був неспроможний проповзти за день і милі. Вовк усе плентався слідом за ним, кашляючи і хриплячи. Оглянувшись, він побачив, що вовк пожадливо вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо... якщо він сам не вб'є вовка.
Вовк наважився підійти до нього і зімкнути ікла на його руці. Чоловік здавив вовчу щелепу. I поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Чоловік усією своєю вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло пів години, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Він ковтав кров, насилу долаючи огиду.
На китобійнім судні "Бедфорд" було кілька вчених – учасників наукової експедиції. З палуби вони зауважили на березі якусь дивну істоту, яка повзла до води. Вчені сіли у вельбот і попливли до берега роздивитися зблизька…
Через три тижні, лежачи на койці в каюті "Бедфорда", зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося зазнати. Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі і спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Його не облишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував про запаси продуктів і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитись на власні очі, що їжа є.
Люди помітили, що він гладшає. Матроси знали, в чім річ: після сніданку він простягав руку, і матроси давали йому сухарі, які він ховав за пазуху. А у його койці матрац був напханий сухарями, і в кожному закутку були сухарі. I все ж чоловік мався при своєму розумі. Просто він уживав запобіжних заходів на випадок голоднечі, та й годі. Вчені сказали, що це минеться; воно й справді минулося, перш ніж "Бедфорд" кинув якір у бухті Сан-Франциско.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу