Може, ми піддалися чарам цього чоловіка, що таким дивним способом заробляв свій хліб, чарам, що виходили від нього навіть поза програмою, у перервах між номерами, і паралізували нашу рішучість? З таким же успіхом можна було сказати, що ми лишилися просто з цікавості". Врешті-решт герой дійшов висновку, що дочекатися кінця вистави їх примусив "той самий дивний, напружений, тривожно-принизливий, гнітючий настрій, що й усюди в Торре... у цій залі, наче у фокусі, зосередилась та напруженість, той дивний неспокій, що ним була ніби заряджена тутешня атмосфера, і чоловік, на якого ми очікували, здавався нам утіленням усього цього; і оскільки ми не покинули Торре, то не логічно було робити те саме в меншому масштабі — покидати виставу".
Вистава добігала кінця, і саме тепер усі мали змогу переконатися, що Чіполла — найсильніший гіпнотизер з усіх, яких доводилося бачити раніше. "Якщо він і напускав туману на публіку, видаючи себе за штукаря, то все це, певне, тільки для того, щоб обминути постанову поліції, яка суворо забороняла вправи з гіпнозом... Чіполла вже з перших своїх номерів практично майже не приховував справжньої суті свого мистецтва, а друге відділення програми було відверто присвячене тільки спеціальним вправам, демонстрації знеособлення людини й підкорення її чужій волі, хоч він і далі прикривався своїм красномовством ". Одного юнака Чіполла довів до каталептичного стану, а потім, поклавши тіло потилицею й ногами на спинки двох стільців, просто сів на нього. Літній дамі штукар навіяв, що та подорожує Індією, і жінка жваво розповідала про свої неіснуючі пригоди. А високого кремезного чоловіка горбань запевнив, що той не може підняти руку — і чолов'яга марно боровся за втрачену свободу рухів, бо це був "той параліч волі, який відбирає свободу". Загіпнотизована, зачарована й оглушена пані Анджольєрі линула за штукарем, незважаючи на благання і вигуки свого чоловіка повернутися, і здавалося, що вона ладна піти за ним хоча б і на край світу. Саме після цієї перемоги авторитет його піднявся настільки, що він міг примусити публіку танцювати, так, танцювати в буквальному значенні цього слова. І незабаром на сцені, під ляск нагайки Чіполли, вже танцювало декілька чоловік.
Головною подією цієї вистави було падіння того самого юнака, що вже намагався опиратися ілюзіоністу. Штукар примусив і його танцювати і виконувати свої накази. І усі спроби юнака опиратися впливу Чіполли виявилися марними. На цей час актор досяг вершини свого тріумфу. Викуривши чергову цигарку, він поманив до себе вказівним пальцем Маріо. Той піднявся на сцену з недовірливою усмішкою на товстих губах. Це був кремезний хлопець років двадцяти, "із низьким лобом і важкими повіками над туманно-сірими, з зеленим і жовтим полиском очима. Я добре знаю, які в нього очі, бо ми часто розмовляли з ним. Верхня частина обличчя з плескатим носом у ластовинні якось відступала в тінь перед нижньою, з товстими губами, між якими, коли він розмовляв, видніли вологі зуби; ті віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю виразу наївної меланхолії, через що ми й симпатизували Маріо". "Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без робленої люб'язності, — швидше, він навіть не пробував бути люб'язним, бо не сподівався, що комусь сподобається".
Чіполла повернув Маріо обличчям до публіки і зміряв зневажливим, владним і веселим поглядом. Потім звернув увагу на те, що хлопець виглядає зажуреним, і виголосив, що Маріо журиться через кохання. При цьому Джованотто глузливо зареготав, і ображений Маріо вирішив утекти зі сцени. Та Чіполла встиг затримати його: "Почекай, і я тобі обіцяю диво. Обіцяю переконати тебе, що ти журишся надаремно". І штукар почав розповідати про вроду коханої дівчини Маріо, яку звати Сільвестра, про те, як у Маріо завмирає серце, коли він її бачить. Гіпнотизер переконував хлопця в тому, що кохана відповідає Маріо взаємністю і що зараз до нього звертається не Чіполла, а саме вона — Сільвестра. "Гидко було дивитися, як облудник чепурився, кокетливо поводив кривими плечима, пускав припухлі очі під лоба й щирив щербаті зуби в солодкій усмішці... Ох, та що сталося від цих облесливих слів із нашим Маріо? Важко мені розповідати про це, так само, як і тоді, важко було дивитися на те виявлення найпотаємніших його почуттів, на ту безнадійну, обманом ущасливлену пристрасть, виставлену напоказ публіці. Він стиснув руки й підніс їх до уст, плечі його ходили ходором — так важко, схвильовано він дихав. Видно, він не вірив своїм очим і вухам, забувши тільки про одне — що їм і справді не треба Оуло вірити". Він шепотів одне лише слово: "Сільвестра!". І тоді горбань наказав Маріо поцілувати себе.
Зачарований Маріо нахилився й поцілував його. "У залі запала мертва тиша. То була дивна, моторошна, напружена мить — мить блаженства Маріо. Ілюзія викликала в його серці почуття безмежного щастя; та коли та прикра, неприємна сценка досягла свого апогею, коли губи Маріо торкнулися облудно підставленого йому бридкого тіла, тишу порушив регіт Джованотто ліворуч від нас. А все ж таки в його реготі, брутальному й зловтішному, забринів, як мені здалося, і легкий жаль до обдуреного мрійника — відгомін того самого "poveretto", якому позаздрив чарівник і якого він хотів приточити до себе.
Та не встиг ще завмерти той сміх, як поцілований горбань ляснув нагайкою біля ніжки стільця, і Маріо, прокинувшись, відсахнувся від нього. Він стояв, втупившись очима в порожнечу, усім тілом подавшись назад і притискаючи то одну, то другу руку до своїх споганених уст; раптом він... ударив себе по скронях, обернувсь і кинувся східцями вниз під оплески глядачів. Чіполла, склавши руки на колінах, глузливо стиснув плечима. Уже внизу Маріо зненацька круто обернувся на бігу, скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалося два коротких, оглушливих постріли".
У залі одразу стало дуже тихо. "Чіполла схопився зі стільця і простяг руки, наче хотів крикнути: "Стійте! Тихо! Усі геть від мене! Що це? " Та за мить уже важко осів на стільці, голова його впала на груди, а потім і сам він боком звалився додолу, та так і лишився лежати — нерухома, безладна купа одягу й кривих кісток.
Зчинилася неймовірна метушня. Дами трусилися й ховали обличчя на грудях у своїх супутників. Одні гукали, щоб хтось викликав лікаря й поліцію. Другі кинулися на сцену. Треті оточили Маріо, щоб відібрати в нього зброю, вихопити з опущеної руки маленький тупоносий механізм, що навіть не скидався на справжній пістолет, ледь помітний ствол якого доля спрямувала в ніким не передбачений, несподіваний бік.
Нарешті ми забрали дітей і повели до дверей, повз карабінерів, що поспішали до зали".
Жахливий, фатальний кінець! Але все-таки він приніс визволення!
Переклад з німецької — Є. Попович
Коментар
Новелу "Маріо і чарівник" було написано 1930 р. після одержання автором Нобелівської премії. У цей час у творчості Т. Манна велику роль відіграє політика. В його нарисах і промовах, які письменник вимовляв у ці роки по всій Європі, звучала різка критика політики нацистів і водночас була відчутною симпатія до соціалістів, коли вони вставали на захист волі і людського достоїнства.
У новелі "Маріо і чарівник" в особі "страхітливого" ілюзіоніста Чіполли для оповідача "фатально і, зрештою, по-людському дуже вимовно втілився й загрозливо зосередився весь лиховісний дух" настроїв Торре ді Венере. Насправді ж ця новела — політична алегорія, в якій продажний гіпнотизер Чіполла уособлює собою таких вождів, як Адольф Гітлер і Веніто Муссоліні. Як і в інших творах письменника, у новелі йдеться про кризовий стан світу і людей XX століття, що втратили стійкість традиційних орієнтирів, вболівання за долю культури і європейської цивілізації, несумісність гідного людського існування з усіма формами диктату.