Тетяна зупиняється, не знаючи, як перейти. Раптом замет заворушився — і на допомогу їй приходить... великий кудлатий ведмідь. Він подає лапу і допомагає дівчині подолати перехід через бурхливий струмок. Тетяна кидається навтьоки — ведмідь за нею. Перед ними непрохідний, занесений снігом ліс. Провалюючись у пухкий сніг по коліна, Тетяна вже не має сил бігти. Тоді ведмідь підхоплює дівчину і несе, поки між деревами не з'являється вбогий курінь.
Далі Тетяні наснилося, нібито вона в курені, а навкруги — чудовиська: відьма з козячою головою, хтось із рогами й собачою пикою, хтось із головою півня. І раптом Тетяна бачить за столом Євгенія. Судячи з усього, він тут господар: подасть знак — усі клопочуться, висміється — усі регочуть. Уся ця бісівська нечисть пред'являє свої права на налякану до смерті дівчину, змагається за неї з тим, хто їй назавжди милий і дорогий. Але її суджений розганяє бісівську ватагу. Здавалося б, нарешті вони самі... Та ні — заходить Ольга, за нею Ленський. Онєгін, невдоволений приходом незваних гостей, хапається за ніж, мить — і Ленський мертвий.
Тетяна прокинулась від страху і ще кілька днів не могла позбутися зловісного видіння.
Настав Тетянин день... У будинок Ларіних із самого ранку почали з'їжджатися гості. У домі панує весела атмосфера, яка нагадує Тетяні її сон.
Розчиняються двері —— і з'являється Ленський. За ним входить Онєгін. їх саджають навпроти Тетяни:
Бліда, як місяць-молодик,
І тріпотливіша від лані,
Вона не зводячи повік,
Немов застигла: дише важко,
Горить огнем; їй душно, тяжко;
Вітань запізнених гостей
Вона не чує, із очей
Сльоза политися готова...
Євгеній роздратований, він вирішує помститися другові, який затягнув його до Ларіних. Онєгін починає залицятися до Ольги: наближається неминуча катастрофа. Ленський не може повірити власним очам:
Що чує він? Вона могла...
Іще дитя, — а вже зрадлива,
Уже кокетка пустотлива!
Уже навчилась хитрувать,
Уміє слово вже ламать!
Не в силі стерпіти образу, він залишає Ларіних, вирішивши, що дуель — це єдиний можливий вихід із цього ганебного становища.
Глава шоста
Бал скінчився. Усі, крім Тетяни, лягли спати. Дівчину ж охопили тривожні передчуття.
Підходить час неминучої дуелі. Ленський наніс Ларіним візит, який майже розвіяв його підозри. Він уже радий був відмовитися від поєдинку, але не може цього зробити. Дуель відбувається. Її фінал — дуже трагічний. Лунає постріл — і Ленський падає замертво.
Облитий холодом страшним,
Онєгін нахиливсь над ним,
Говорить, кличе... та намарне:
Його немає вже. Співець
Найшов дочасний свій кінець!
Дихнула буря, квіт прегарний
Зів'яв на ранішній зорі,
Погас вогонь на вівтарі!..
Ленського поховали біля струмка, де дві осики зрослися корінням, — там, у густій тіні, йому встановили скромний пам'ятник.
Глава сьома
Пройшов час. Онєгін був змушений спішно покинути селище.
Недовго сумувавши, Ольга виходить заміж і від'їжджає з чоловіком у полк. Тетяна залишається одна. Як тінь, бродить Тетяна в опустілому саду. І якось виходить до маєтку Онєгіна. Вона заходить v дім, оглядає предмети, що оточували її коханого, і доходить суворого висновку:
Дивак сумний і небезпечний,
Що в небі чи в безодні зріс,
Цей ангел чи гордливий біс, —
Що ж він? Наслідування вдале,
Нікчемна тінь? Невже-бо він
В плащі Гарольдовім Москвин,
Химер чужих тлумачник дбалий,
Слів модних збиранка нова?
Чи не пародія, бува?
Минає ще якийсь час і Ларіни від'їжджають у Москву. Мати занепокоєна долею Тетяни і має намір видати її заміж. У столиці на дівчину чекають численні зустрічі та нескінченні бали.
Глава восьма
Минуло вісім років. І ось ми знову бачимо Тетяну на балу:
Була вона не гомінлива,
І не холодна, й не кваплива,
Без гри зухвалої в очах,
Без нарочитості в речах,
Без тих-от витівок манірних,
Без мавпування рис чужих...
Вона була з-поміж усіх
Зразком усіх чеснот добірних...
Та ось в юрбі ми бачимо якогось чоловіка. Він здається тут чулі им. Невже це Онєгін?
Князь знайомить його зі своєю дружиною. Нею, на здивування Євгенія, виявляється Тетяна Ларіна. У цій великосвітській красуні, що тримається з холодним достоїнством, Онєгін не може знайти і сліду тої наївної закоханої дівчини, якій, "обравши путь добролюбиву, читав він проповідь зичливу".
Він залишає бал і з душевним смутком їде додому.
Не впевнений у тому, чи змінилися почуття Тетяни, Євгеній пише їй листа.
Я знаю все: образить вас
Моя печальна таємниця.
Яким презирством загориться
Ваш погляд, гордий повсякчас!
Чого я хочу? І для чого
Відкрию душу вам свою?
Для сміху, може, ще й лихого,
Я тільки привід подаю!
Випадком вас колись зустрівши,
В вас іскру ніжності вловивши,
Я їй повірити не смів:
Не дав зростати звичці любій;
Свою набридлу волю в шлюбі
Я втратити не захотів.
Іще одно нас розлучило...
Нещасна жертва, Ленський впав...
І все, що серце полюбило,
Від серця геть я відірвав;
Чужий усім, на самотині
Я думав: воля й супокій
Замінять щастя. Боже мій!
Як помиливсь, як мучусь нині!
Ні, бачити щохвилі вас,
Ходити вслід, як тінь незрима,
Ваш усміх, погляд повсякчас
Ловить жадібними очима,
Ваш голос чути, розуміть
Усю довершеність безкраю,
У муках перед вами мліть,
Блідніти й гаснуть... о мій раю!
Та не для мене це: щомить
Слідкую марно я за вами;
Життя іде, життя летить,
А я розтрачую без тями
Від долі визначені дні.
Вони вже й так тяжкі мені.
Я знаю: довго не страждати,
Земна кінчиться путь моя,
Та мушу вранці певність мати,
Що вас удень зустріну я...
Боюсь: в мольбі моїй смиренній
Побачить ваш суворий зір
Підступні хитрощі мерзенні —
І чую гнівний ваш докір.
Коли б ви знали, як жахливо
Таїти пристрасну любов,
Палать — і розумом гнівливо
Бентежну гамувати кров;
Хотіть коліна вам обняти
І, припадаючи до ніг,
Мольби, признання виливати,
Все, все, що висловити б міг, —
А навіч холодом жорстоким
І мову, й погляд повивать,
Спокійно з вами розмовлять,
Дивитися веселим оком!..
Та годі вже: з собою сам
Не встою більше в боротьбі я;
Нехай мана — моя надія,
Та віддаюсь на волю вам.
Та марно чекає він на відповідь від княгині. Марно пише другого і третього листа. Розуміючи, що немає надії, Онєгін знову залишає світ і стає відлюдкуватим.
Та час іде, а ніщо не здатне втішити закоханого Євгенія. І він знову їде до своєї Тетяни.
Ось він бачить її:
Княгиня перед ним одна,
Сидить неприбрана, сумна,
Листа задумано читає,
І по лицю її стіка
Гарячих, тихих сліз ріка.
Зараз перед Євгенієм колишня Тетяна, в її очах він помічає німий докір. І Онєгін упав до її ніг. Після довгого мовчання, не забираючи руки від його вуст, вона нарешті тихо вимовляє:
Доволі, встаньте. Мить зайшла
Сказати все нелицемірно.
Чи впам'ятку, Онєгін, вам,
Як ми в алеї сам на сам
Зустрілися, і так покірно
Ваш осуд вислухала я?
Настала ж черга і моя.
Тоді — чи правда ж? — у пустині,
Вам, вихованцеві Москви,
Була не люба я... Та нині
Чому так одмінились ви?
Чому впадаєте за мною?
Чи не тому, що між юрбою
Ношу уславлене ім'я,
Що княжий титул маю я?
Що муж скалічений у бої,
Що нас за те цінує двір?
Тому, що людський поговір,
Моєю втішений ганьбою,
Вам славу міг би голосну
Створити легко в мить одну?
Тетяна зізнається, що досі кохає Онєгіна, але відповідає серйозно:
Я вийшла заміж. Без пихи
Я вас прошу мене лишити.
Я знаю: в вашім серці єсть
І гордість, і справдешня честь.
Я вас люблю (пощо таїти?),
Та з ним я стала до вінця —
Зостанусь вірна до кінця.
Із цими словами вона залишає Євгенія. Залишає своїх героїв і О. С. Пушкін:
Прощай, мій вірний ідеале,
І ти, супутнику чудний,
І ти, прощай, натхнення стале,
Труда малого чар живий,
Поету щастя принесли ви:
Забув я з вами світ бурхливий,
До милих серцем говорив.
Коментар
Роман "Євгеній Онєгін" — найвизначніший твір О. С Пушкіна. Перші строфи роману з'явилися в Кишиневі 1823 р., потім робота продовжилася в Одесі й Михайлівському. Пушкін працював над романом упродовж семи років.
"Євгеній Онєгін" — це справжня "енциклопедія російського життя" пушкінського часу. У ньому вперше в російській літературі було відтворено цілу історичну добу, сучасну поетові дійсність. В романі знаходять своє художнє втілення усі прошарки російського суспільства часів кріпацтва. У ньому зображено і столицю, і провінцію, і село, і місто. І на цьому широкому тлі відтворено драматичну долю найкращих людей того часу — передової дворянської інтелігенції.
Загальний зміст роману виражений у долях трьох головних героїв. Усе, що було кращого в російському суспільстві — високі душі, як Володимир Ленський, розумні люди, як Євгеній Онєгін, вірна обов'язку і своєму серцю Тетяна — спіткає трагічна доля. І Пушкін розповідає про неї як про типове явище тогочасного російського життя.
Образ Євгенія Онєгіна — образ узагальнений. Герой Пушкіна — соціально-історичний, реалістичний тип: молода людина, життя і доля якої обумовлені як його власними якостями, так і певним суспільним середовищем кінця 1810-х — початку 1820-х pp. З одного боку, Онєгін — плоть від плоті сучасного йому суспільства, з іншого — він йому чужий. Наприкінці твору Пушкін підкреслює, що його герой готовий до морального відродження, що в ньому ще вирують життєві сили, що мало, на думку автора, викликати в Євгенії потяг до суспільної діяльності. В Онєгіні зароджується "зайва людина", що споріднює його з Печоріним, персонажами Лєрмонтова, Тургенева, Гончарова.
На противагу Онєгіну в образі Володимира Ленського змальовано інший — романтичний — тип дворянської інтелігенції 1820-х pp. Якщо духовний розвиток Онєгіна складається під впливом ідей літератури Просвітництва, то Ленський — "прихильник Канта і поет", його настрої пов'язані із романтичним світосприйняттям. Володимир живе серцем, він просякнутий вірою в людину, в любов, дружбу, — у все те, в чому розчарований його старший і роками, і життєвим досвідом друг. Пушкін глибоко співчуває своєму герою, мріям його юності. Його бідою, на думку автора, як і бідою Онєгіна, є відірваність від народного коріння.
Образ Тетяни Ларіної — втілення народної стихії. Вона різко протиставлена своїм характером, моральними якостями, духовними інтересами звичайним дівчатам дворянської провінції. Вона, сповнена щирості й цнотливості у своїх почуттях, звикла користуватися підказками власного серця, але в ній пробуджується глибокий розум, свідомість мислячої дівчини, що зрозуміла натуру Онєгіна і виявилася в кінці роману вищою за нього.