...На плечах у пастуха лежав немовби клубок вій, повік, слізників та очних яблук, на яких іскрилося і заломлювалося сріблясте сяйво. Той клубок поглядав, роззиравсь, витріщався на всі боки,— голова, всіяна очима-зорями, була приваблива й жахлива воднораз". Пастух смикнув налигача, і на поріг стала корова, а потім уляглася на порозі Назонового будинку. Почулася дивна музика, і на очі корови навернулися-сльози, а пастух заснув. "Пастух тепер снив своєю коровою, а римлянин — пастухом, і місяць та гори були тільки маревом, а тоді музика раптом урвалася, і перед Назоновими дверима постала тінь, ковзнула через поріг, схопила на підлозі сокиру й підскочила до сонної поторочі. І вдарила". Від цього удару очі обсипалися, голова луснула і зацебеніла кров, що змивала ті очі. А коли корова підвелася й висмикнула налигача з руки забитого пастуха, тінь без жодного звуку щезла.
Котта закричав і прокинувся. Десь на горищі бубонів Піфагор. Котті здалося, що це мурмотіння стосується його самого, і, схопивши свої речі, він хутко одягнувся і вирішив повертатися до Томів. "У цьому занедбаному, всіма забутому куточку в горах Томи здавалися чимось далеким і світлим, місцем людей і затишку — єдиним місцем, де можна сховатися від сну, примар і самоти".
Котта спускався на узбережжя, коли несподівано побачив свого господаря, линваря Лікаона. Босий Лікаон поспішав у гори; "немовби охоплений якоюсь страшною люттю, Лікаон дерся осипом дедалі вище й вище... раптом спіткнувсь... але.липвар не зірвався, навіть не упав, а сам кинувся з розгону на каміння, після чого не підхопився на ноги, а чимдуж побіг навкарачки все вище, все глибше в піч". Котта пригадав, що бачив у шафі линваря стару, побиту міллю вовчу шкуру. Тепер ця шкура була на плечах Лікаона.
Котта кинувся вниз, до моря, і невдовзі почув духову музику — у Томах усе ще тривало гуляння, мешканці містечка святкували завершення двох сніжних років. На молу Котта побачив дві голі постаті: це Прокна і Діт, германець-цілитель, "змучений тугою за фрісландськими лісами", наречений молодиці Прозерпіни, віддавалися коханню. А на вулицях Томів продовжувався карнавал; виряджені у каранавальні костюми люди поспішали натішитися свободою веселої ночі. "Кожне оберталося на свою протилежність. Линварі ставали папами, а рибалки — китайськими воїнами... Кожне ставало тим, ким цілий рік мріяло стати, бодай на часинку".
Котта потрапив до рук ватаги п'яних гуляк у карнавальних костюмах персонажів Назонових "Метаморфоз", які залили йому в горлянку горілку. П'яний, брудний, в розідраній одежі Котта теж став одним із блазнів. Він опинився у найбільшій карнавальній процесії цієї ночі і ніяк не міг добратися до линваревого будинку. Його оточували личини Медеї, Феба, Орфея, Юпітера. "...Навіть п'яний римлянин бачив, що карнавальна піч відбиває давній образ Рима, його богів і героїв..." Котта подумав, що саме Назон нагадав захирілому Римові продавці невгамовні пристрасті, і навіть тут, у глушині, продовжував розповідати свої притчі. Раптом серед інших личин Котта побачив одну, що нагадала йому Назонове обличчя. Він схопив личину і зірвав з неї картонний ніс на гумовій зав'язці. Але перед ним був лише недоумкуватий епілептик Батт, син власниці бакалійної крамниці.
V
У Томи прийшла весна, і мешканці містечка повернулися до своїх буденних справ. А Котта лежав у лихоманці. Ніхто його не доглядав, лише линвар раз на день приносив кухоль води та скибку хліба. Коли ж Котта одужав і вперше спустився зі своєї мансарди, то побачив жінку, одягнуту в чорне. Це була прибиральниця на ім'я Ехо. У Томах її вважали недоумкуватою, ніхто не знав, звідки прийшла до містечка ця жінка, яка на всі питання відповідала словами того, хто запитував. "Троя? — питали в Ехо люди. — Ти з Трої?" "З Трої,— відгукувалася Ехо з тим незворушним спокоєм, з яким згодом казала і "з Колхіди", і "з Петари", і "з. Тезеї"..."
Мешкала Ехо у руїні під виступом скелі, що скоріше нагадувала печеру, ніж людське житло. Там вона страждала від майже постійного головного болю, а ще "її мучила власна шкіра, на якій бракувало верхнього шару, епідермісу... навіть від м'якого світла й духмяного весняного повітря шкіра в цієї нещасної лущилася й осипалася пластівцями з тіла". Але бували дні, коли шкіра Ехо ставала бездоганно чистою, і тоді жінка перетворювалася на справжню красуню. "І пастухи, і линварі часом під прикриттям темряви навідувалися до печери, щоб в обіймах Ехо, далеко від своїх черствих, змучених дружин перетворитися на немовлят, володарів чи звірів".
В останні три вечори свого перебування в Томах Кипарис показав три трагедії трьох героїв: Гектора, Геракла й Орфея. Для Котти, який просидів усі три вечори на лаві перед Тереєвою стіною, це були імена з його юності, часів навчання в колегіумі Сан-Лоренцо. Але найяскравішими виявилися спогади про відвідування колегіуму Назоном. Юний Котта, затамувавши подих, порівнював реального уславленого поета з його зображеннями в газетах, і здавався Назон йому неприступним і недоторканним. "І коли Назон справді впав, водяні знаки минущості почали проступати Котті навіть у камінні. Порівнявши ясний образ часів Сан-Лоренцо й того чоловіка, що в сльозах назавжди покидав одного безхмарного четверга в березні свій дім на п'яцца дель Моро, Котта вперше усвідомив, яка ж легенька — мов пушинка — споруда цей світ, які вразливі гори, що розсипаються на пісок, які нетривкі моря, що випаровуються і перетворюються на хмари, які короткі спалахи в зірок..."
Кипарис залишав залізне місто, як колись Назон — Рим, з промовистим виразом на обличчі: сюди він уже ніколи не повернеться. Котта, як й інші мешканці Томів, пішов проводжати фургон кіномеханіка; і коли той щез за хмарою куряви, не повернув назад, а попростував далі. Незабаром він розгледів жіночу постать, яка йшла йому назустріч. Це була Ехо. Котта спіткнувся і мало не впав, але Ехо простягла йому руку. Узявшись за руки, вони поверталися до міста, "говорили про те про се, часто надовго замовкали". Незабаром почалася справжня весняна злива, і Ехо з Коттою кинулися бігти до руїни, де мешкала жінка. Котта наважився запитати Ехо про Назона. Жінка розповіла, що Назон щомісяця спускався зі своїм слугою з гір на узбережжя, приходив і до Ехо, приносив дикий мед та горобину, на піщаній долівці розпалював багаття, а потім сідав і починав "читати з полум'я", бо запевняв, що у вогнях йому проступають слова й речення. Спочатку місцеві мешканці сприймали поета за палія, його багаття затоптували, і взагалі поводилися з ним зле, так що він був вимушений шукати притулку у Трахілі. Але незабаром жителі залізного міста зрозуміли, що вигнанець нікому не завдає шкоди, і почали залюбки слухати, як він читає з полум'я.
VІ
Рік у Томах видався спекотливим і засушливим. Чорне море було спокійним, як озеро. Риби, що звикли до крижаної води, вистрибували на берег і задихалися. Одного дня всіх сполохала звістка: море змінило колір. З уст німої Арахни Ехо прочитала, що таким море стара вже бачила: вода стала жовтою від пилку пінієвих борів. Але ніхто не знав, що таке пінії, і люди зітхнули з полегшенням, коли повільна течія підхопила квітковий пилок, й очам рибалок відкрилися знайомі глибини. Потім у Томах почали рости дивні рослини, яких ніхто ніколи не бачив, але мешканці міста недовго чудувалися і зрештою почали сприймати буйну зелень так само байдуже, як холодний вітер і сніг. "У крамниці Феме та винаревому погрібку балачки й пересуди помалу знов поверталися до сірих буднів, до тих самих, уже сотні разів перемелених на зубах клопотів, нарікань і злиднів, і кінець кінцем залишилася тільки одна новина, яка давала цим розмовам поживу,— закохана пара, що зійшлася того дня, коли з міста поїхав кіношник Кипарис: Котта й Ехо".
Котта відчував, що залізне місто стежить за ним. "У Томах кожне мало берегти якусь таємницю —коли вже не від Рима, то принаймні від власних сусідів. А Ехо знала багато міських таємниць, і серед них її спогади про заборонене спілкування ливарів із вигнанцем Овідієм Назоном були, мабуть, просто дрібницею".
Котта був одним з тих, кого в урядових газетах називали політутікачами: у роки правління Августа все більше громадян Рима намагалися уникнути повсюдного нагляду і залишали метрополію. Десь на найдикіших просторах імперії вони шукали самовираження і життя без нагляду. Назонове падіння схвилювало римське суспільство, "і хоча Назон ніколи не підтримував зв'язків ні з поміркованою опозицією, ні з політутікачами чи радикальними підпільними групами, що завдавали ударів з лабіринту катакомб, декотрі з його віршів, коли виникала потреба затаврувати утопію, усе ж таки з'являлися у листівках Опору". А коли поет опинився на берегах Чорного моря, ставлення до нього як борця з диктатурою сягнуло максимуму; "вигнанця навіть назвали героєм боротьби проти всемогутності імператора, поетом свободи, народовладдя..."
Після зникнення Назона його друзі кожного року зверталися до Авгу-ста з проханнями про помилування поета, але марно. В апараті імператора справу Назона давно вважали вирішеною і списаною в архів. Для своїх ворогів поет став скам'янілим символом справедливого римського правосуддя, яке дбає лише про благо держави, а для шанувальників — скам'янілою невинною жертвою влади. "Всі заяви про його вигнання незмінно лишалися звичайнісінькими пропагандистськими викрутасами в боротьбі за владу, вони були по-різному вигідні різним сторонам, і тому їх не треба було ні доводити, ні узгоджувати з фактами заслання й реального життя".
Друзі Назона та його дружина Кіана могли протиставити цьому тільки тугу, особистий протест, затамований гнів та надію, що колись Назона помилують і він повернеться до Рима. Дехто з друзів пробував отримати дозвіл поїхати до залізного міста, але марно: Назон утратив право жити в суспільстві і відповідальність за злочини перед державою він мав нести на самоті. А Кіані поет сам заборонив їхати з ним, бо сподівався на скоре повернення до Рима. Шість років вона слала листи на Чорне море, а на сьомому році розлуки листування припинилося. Помер імператор Август, і з'явилася надія, що, може, втратить чинність вирок про вигнання.