Він знав що Одетта злякається, поспішить відповісти йому, і сподівався, що з: страху втратити його у неї вихопляться такі слова, яких вона ніколи ще не говорила йому, і справді, саме завдяки цьому викруту, він діставав від неї щонайніжніші листи.
Ще тільки під'їжджаючи до дому Вердюренів, Сванн розчулювався від самої думки, що зараз побачить, як розквітне ця зваблива істота в золотавому ламповому світлі.
Та якось, подумавши про неминуче спільне повернення додому, Сванн повіз свою молодесеньку гризетку аж до Булонського лісу, щоб відсунути момент приїзду до Вердюренів, і з'явився там так пізно, що Одетта, не дочекавшись його, подалася додому сама. Переконавшись, що Одетти серед гостей нема, Сванн відчув, як серце його занило, він уперше побачив, яка для нього радість — зустріч з Одеттою. Метрдотель сказав Сваннові, що пані де Кресі веліла передати, що вона дорогою додому заїде до "Прево" випити чашку шоколаду. Сванн одразу ж рушив до "Прево", але Одетти там не було, і він кинувся оглядати всі ресторани на бульварах. Втративши всяку надію знайти її, Сванн несподівано зіткнувся з Одеттою на розі Італійського бульвару. Цього вечора Сванн оволодів нею.
Покохавши Одетту, Сванн відчув у собі відродження надихань юності, розсіяних пустим і суєтним подальшим життям, але цього разу всі вони мали відблиск однієї-єдиної істоти, і в ті довгі години, які він тепер з витонченою насолодою проводив удома на самоті зі своєю душею, що одужувала, він мало-помалу знову ставав самим собою, але підневільний іншій істоті.
Бачився Сванн з Одеттою більше вечорами, боячись набриднути їй удень, і навіть не загадувався питанням, що вона може нині робити чи як складалося раніше її життя. Він лише всміхався на думку про те, що до його знайомства з Одеттою хтось говорив про одну жінку — і ця жінка була, звісно, Одетта — як про дівку, як про утриманку. Подумки він наділяв її усякими чеснотами, хоча й не міг не бачити, що вона не надто розумна. У мистецтві, наприклад, її більше цікавило особисте життя художників, ніж самі твори. Почуваючи, що часто він не може вволити її бажання, Сванн принаймні дбав про те, щоб їй було з ним добре, не спростовував її вульгарних думок, не сперечався з її несмаком, який проявлявся геть у всьому, та більше: він любив її судження і її смаки, як любив усе, що було їй притаманне, навіть захоплювався ними, бо завдяки цим особливостям відкривалася йому, прояснялася її сутність.
Сванн любив товариство Вердюренів, як усе, що оточувало Одетту і було якоюсь мірою тільки засобом бачити її, розмовляти з нею. Невдовзі до "кланчика" через якусь забаганку Одетти було введено графа де Форшвіля, з яким Сванн давно знався і тільки тепер зауважив, що той може подобатися жінкам і навіть досить гарний з себе.
Одетта часто опинялася на мілині, і тоді якийсь невідкладний борг змушував її просити Сванна виручити її. Він бував щасливий допомогти їй, як бував щасливий щоразу, коли міг наочно показати коханці, як він кохає її, або принаймні наочно показати, що він для неї розумний порадник, що його користь безперечна.
З часом салон Вердюренів, який колись звів Сванна з Одеттою, став перешкодою для їхніх побачень. Сванна туди більше не запрошували: Вердюрени відчували, що цілком навернути його у свою віру вони були безсилі. Вони вибачили б йому відвідини "зануд", якби він відверто від них відцурався у присутності "вірних". Але Вердюрени невдовзі зрозуміли, що їм ніколи не пощастить вирвати в нього цього зречення. До того ж граф де Форшвіль, якого привела до "купки" Одетта, був так несхожий на Сванна і був їм більше до вподоби. Одетта більше не говорила Сваннові, як на світанку їхнього кохання, що вони побачаться взавтра на вечері у Вердюренів, а навпаки, сповіщала, що завтра ввечері вони не побачаться, бо у Вердюренів вечеря. В її ставленні до Сванна відчуваються байдужість і роздратованість. У неї постійно не вистачає часу на нього, вона дедалі частіше бреше йому.
Сванн страшенно ревнував Одетту. Ревнощі виснажували його. Навіть коли Сванн так і не з'ясував, куди запропастилась Одетта, його туга, єдиними ліками проти якої була радість побути з Одеттою, минулась би, якби Одетта дозволяла йому залишатися у неї, дочекатися її повернення, в якому потонули б години, чиїмось чорнокнижництвом обернені для нього на несхожі ні на які інші. Але такого дозволу він не мав. Сванн повертався додому; дорогою він змушував себе складати плани, перестати думати про коханку; але тільки-но, готуючись заснути, він переставав робити над собою зусилля, як цієї ж миті його брали крижані дрижаки, а до горла підкочували схлипування. Він навіть не силкувався з'ясувати, чому він протирав очі й зі сміхом казав собі, що він пошився в неврастеніки. Потім у нього знов з'являлася думка, і ця думка ятрила його душу, про те, що завтра знову доведеться розвідувати, що робила Одетта, і хитрувати, добиваючись у неї побачення. Ця потреба діяльності, безупинної, монотонної, була для нього така болісна, що якось, виявивши в себе на животі пухлину, він зрадів через те, що ця пухлина може бути смертельною.
І все ж йому хотілося дожити до того часу, коли він розлюбить Одетту, коли вона не матиме жодного приводу відбріхуватися і він нарешті зможе дізнатися, чи любилися вони з Фаршвілем, коли він приходив до неї, а йому не відчинили. Але потім його кілька днів переслідувала підозра, що вона кохає когось іншого. Бували дні, коли Сванна не мучили ніякі підозри. Він думав, що одужав. Але наступного ранку, прокидаючись, він відчував, що йому болить там, де боліло раніше, тоді як ще напередодні цей біль ніби розчинився в потоці розмаїтих вражень. Ні, біль не рушив з місця. І Сванна розбудила саме гострота цього болю.
Якось Сванн відвідав світське зібрання в маркізи де Сент-Еверт. Сидіти з цими людьми в одній клітці йому було страшенно важко; їхня глупота і недоречні вихватки дошкуляли тим більше, що, не знаючи про його кохання, нездатні, навіть якби вони про нього знали, поспівчувати йому і поставитися до нього інакше, ніж з посмішкою, як до хлоп'яцтва, або з жалем, як до божевілля, вони не могли; звуки музики били по його нервах так, що він мало не зойкав, його катувала ще й думка, що його ув'язнено там, куди Одетта ніколи не прийде, де ніхто й ніщо її не знає, де її відсутність аж кричала про себе.
Але нараз вона ніби ввійшла, і йому так шпигонуло, що він несамохіть притулив руку до серця. Це скрипка взяла кілька високих нот. І перш ніж Сванн устиг зміркувати і сказати собі, що це фраза з Вентейлевої сонати і він не буде її слухати, усі його спогади про той час, коли Одетта була закохана в нього, спогади, які аж до самої цієї миті за його волею жили невидимками у глибині його істоти, ошукані цим несподіваним променем із давньої пори любові, любові ніби воскрешеної, стрепенулися, випурхнули і, байдужі до його нинішньої недолі, нестямно заспівали забуті гімни щастя. Нерухомо застиглий у спогляданні цього воскрешеного щастя, Сванн помітив якогось сіромаху і, не впізнавши його одразу, сповнився до нього пекучого жалю й потупився, боячись, якби хто не побачив, що на очі йому навернулися сльози. Цей сіромаха був він сам. Коли він це зрозумів, жаль його зник, зате він сповнився ревнощів до колишнього самого себе, якого кохала Одетта, до тих, кого вона кохала зараз.
Сваннові здавалося, що музики не стільки грають коротеньку фразу, скільки вершать обряд, без дотримання якого вона б не з'явилася, і роблять заклинання, необхідні, щоб сталося і якийсь час тривало диво її появи; Сванн відчував її присутність, подібно до присутності богині — заступниці і свідка його кохання, виряджену у звукову одежу, щоб можна було підійти до нього в юрбі непізнанною, одвести його убік і поговорити наодинці.
Після цього вечора у Сванна сумніву не залишалося, що Одеттине почуття до нього вже ніколи не відродиться, що його сподіванки на щастя не справдяться. І якщо в інші дні Одетта бувала ще з ним мила й ніжна, якщо вона виявляла до нього іноді увагу, то він це сприймав як суто зовнішні, оманливі ознаки нетривалого повернення до нього з тою розчулено-недовірливою турботливістю, з тою розпачливою радістю, з якою ті, хто доглядає невиліковно хворого, говорять про тимчасове покращення, хоча в душі вони знають, що де нічогісінько не важить перед лицем неминучої смерті. І Сванн був майже певен, що якби він жив тепер далеко від Одетти, він зрештою збайдужів би до неї, він був би щасливий, якби вона покинула назавжди Париж, у нього б вистачило духу залишитися, але на те, щоб поїхати самому, духу йому не стало б.
Якось Сванн одержав анонімку, де сповіщалося, що Одетта була коханкою багатьох чоловіків (зокрема Форшвіля, пана де Бреоте і метра) та жінок і що вона часто одвідує дім розпусти. Сванн катувався від думки, що серед його друзів є людина, здатна надіслати йому такого листа (деякі подробиці свідчили, що автор у курсі Сваннового інтимного життя), проте не надав ніякого значення самому змісту листа.
Художник хворів, і доктор Коттар порадив йому морську подорож, деякі "вірні" побажали поїхати з ним; Вердюрени не уявляли, як вони залишаться самі, тож спершу найняли, а потім купили яхту. Тепер Одетта раз у раз вирушала з ними на прогулянки по морю. За кожним її від'їздом Сванн за якийсь час відчував, що відривається від неї, але ця моральна відлеглість ніби була прямо пов'язана з тілесною відлеглістю, тільки-но Сванн дізнавався про її повернення, він не міг утриматися, щоб не одвідати її. Одного разу Вердюрени поїхали, як думали спершу, лише на місяць, але мандрівка затяглася на цілий рік. Сванн почував себе зовсім спокійно і був майже щасливий.
Колись він із жахом думав про той день, коли його любов до Одетти минеться, і пообіцяв собі: тільки-но переконається, що любов гасне, він учепиться в неї і не випустить. Але вийшло так, що разом з в'яненням кохання у ньому в'яло і бажання зберегти закоханість. Іноді згадане в газеті ім'я людини, яку Сванн запідозрював у стосунках з Одеттою, пробуджувало в ньому ревнощі. Але нині ревнощі не жалили гостро, хоча він не розлучився ще остаточно з минулим, коли він так мучився, але й раював без тями, і що поки його віку, нагода, може, ще дозволить йому нишком здалеку озирнутися на красу колишнього, і тоді він відчував збудження.