Довгий час усе обмежувалося тільки цими рухами: юнак на мить конвульсивно здригався, тоді знов завмирав. Кожному було видно, що в цьому випадку Чіполлі доведеться подолати твердий намір не піддатися, героїчний опір; цей мужній юнак хотів оборонити честь людського роду він корчився, але же танцював, спроба так затяглася, що кавальєре мусив ділити свою увагу — подеколи він обертався до танцюристів, які стрибали на сцені і ляскав нагайкою, щоб вони не вийшли з покори, а тим часом пояснював залі, що хоч скільки б ті біснуваті не витанцьовували, вони не стомляться, бо ж, власне, це він танцює замість них. Потім знову впивався гострими очима в потилицю римлянина, штурмував далі фортецю, що загрожувала його пануванню
Публіка спостерігала, як та фортеця хиталася від ненастанних ударів і вигуків, спостерігала з діловитим зацікавленням, до якого домішувалися щирий жаль і жорстока зловтіха Наскільки я зрозумів, римлянин програв через те, що стояв на позиції цілковитого заперечення. Видно, самого тільки небажання замало, щоб навчати нам духовної сіли, надовго ми не заповнимо життя тим, що не хотітимемо чогось робити, не хотіти чогось і взагалі нічого вже не хотіти, а все ж виконувати необхідне — мабуть, надто близькі поняття, щоб від них не постраждала ідея свободи; саме до цього вели ті фрази, що їх кавальєре виголошував між лясканням нагайки і наказами; він поєднував складні психологічні способи впливу з професійними, які тримав у таємниці.
— Balla!— вигукував він. — Навіщо так мучитись? І це насильство над собою ти називаєш свободою? Una ballatina!3 Твої руки й ноги самі пориваються в танок. Як було б приємно дати їм волю! Ага, ти вже танцюєш! Це для тебе вже не боротьба, а насолода!
І справді, корчі и конвульсії здолали нарешті тіло впертого юнака, він підняв руки, зігнув коліна, розслабив усі суглоби, підстрибнув, затанцював, і так, під оплески глядачів, кавальєре вивів його на сцену до інших маріонеток. Коли переможений опинився на підвищенні, всі побачили його обличчя. Він широко усміхався, примруживши очі, наче й справді відчував насолоду. Все-таки це була якась утіха: бачити, що тепер йому, певне, набагато краще, ніж під час гордині.
Можна сказати, що падіння римлянина стало вирішальною подією на вечорі. Кригу проламано. Чіполла досяг найвищого тріумфу; берло Цірцеї, ця в'юнка шкіряна нагайка з руків'ям у формі пазура, запанувала над усією залою. На той час, — було вже, мабуть, далеко за північ, — на маленькій сцені танцювало десь із вісім чи десять осіб, та й у залі глядачі хто як відповідали на ті танці; одна зубата представниця англо-саксонської раси в пенсне без наказу маестро підвелася з місця і почала витанцьовувати в середньому проході тарантелу. Тим часом Чіполла, недбало розсівшись на плетеному стільці з лівого боку від сцени, курив цигарку й зухвало пускав дим крізь свої огидні зуби.
Чарівник поманив до себе хлопця.
Маріо послухався. Я ще й досі бачу, як він підіймається східцями до кавальєре, що й далі химерно манить його пальцем. На мить хлопець завагався, я добре пригадую. Цілий вечір він, схрестивши руки або засунувши їх у кишені, стояв біля дерев'яної колони ліворуч від нас, коло Джованотто з войовничою зачіскою, і, наскільки ми помічали, уважно, але не дуже весело спостерігав за сценою, навряд чи добре розуміючи, що там відбувалося. Він був явно незадоволений, що наприкінці ще й його залучено до участі у виставі. А проте зрозуміло, що коли Чіполла поманив його, він скорився. Така вже в нього була професійна звичка; а крім того, мабуть, психологічно не могло статися, щоб такий простий хлопець, як він, не послухався Чіполли, людини, що того вечора, окрилена успіхом, панувала над усіма. Хоч-не-хоч Маріо відірвався від колони, подякував тим, що стояли спереду і, озирнувшись, дали йому дорогу, і піднявся на сцену з недовірливою усмішкою на товстих губах.
Ми його знали як людину, але незнайомі були особисто, коли можна так сказати. Ми бачили його майже щодня, і нам подобалась його мрійливість і те, як він часом задумувався й забував про все на світі, а потім квапився послужливістю загладити свою провину. Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без удаваної люб'язності, — швидше, він навіть не намагався бути люб'язним, бо не сподівався, що комусь сподобається. У кожному разі, ми б його однаково запам'ятали, тому що інколи незначні подорожні зустрічі лишаються в пам'яті надовше, ніж значні. Про його життя ми знали тільки те, що батько в нього — дрібний писар у муніципалітеті, а мати — праля.
Біла кельнерська куртка більше йому личила, ніж вилинялий костюм із тонкої смугастої тканини, в якому він прийшов на вечір; комірця в нього не було, зате він обмотав шию шовковою хусткою вогнистого кольору, сховавши її кінці під піджак. Він підійшов до Чіполли, але той не переставав манити його зігнутим перед носом пальцем, і Маріо підступив ще ближче, до самого стільця, опинившись якраз проти ніг кавальєре, після чого той, розставивши лікті, схопив його, повернув обличчям до публіки і зміряв з голови до ніг зневажливим, владним і веселим поглядом.
— Як це так, ragazzo moi4? — мовив він.— Ми так пізно знайомимося? А втім, повір мені, що я давно тебе знаю... Авжеж, ти зразу впав мені в око, і я переконався у твоїх чудових здібностях. Як же це я міг знов забути про тебе? Але всього не втримаєш у пам'яті. Скажи ж бо мені, як тебе звати? Мені треба знати тільки твоє ім'я.
— Мене звати Маріо, — тихо відповів юнак.
— Ага, Маріо! Чудово! Гарне ім'я, дуже поширене. І до того ж давнє, одне з тих. що нагадують про героїчні традиції нашої батьківщини. Браво! Salve!5 — І, випнувши криве плече, Чіполла привітав його простягненою навскоси рукою з долонею догори, як віталися стародавні римляни. Мабуть, він був уже трохи п'яний, та це й не дивно; але говорив він, як і досі, дуже чітко й плавно, хоч тепер і в його інтонації, і в поведінці з'явилося щось схоже на пересиченість турецького паші, якась вередливість і пиха.
— Отже, любий Маріо, — повів він далі, — добре, що ти сьогодні прийшов, та ще й обмотав шию такою гарною хусткою, вона тобі страх як личить, мало котра з дівчат, чарівних дівчат Торре ді Венере, встоїть перед нею...
Від стіни, звідти, де ще недавно стояв Маріо, почувся сміх — це Джовакотто з войовничою зачіскою, з курткою, перекинутою через плече, зареготав безцеремонно й глузливо.
Мені здалося, що Маріо стиснув плечима. У кожному разі, він здригнувся. А може, тим рухом він хотів приховати свої справжні почуття, показати, що йому байдуже і до хустки, і до чарівних дівчат.
Кавальєре митцем глянув униз.
— Не будемо звертати на нього уваги, — сказав він. — Мабуть, він заздрить, що твоя хустка подобається дівчатам, а може й тому, що ми з тобою так приязно розмовляємо тут, на сцені... Коли він хоче, я нагадаю йому кольку. Мені не важко. Але скажи мені, Маріо: сьогодні ввечері ти розважаєшся... А вдень працюєш у галантерейній крамниці?
— У кав'ярні, — поправив його юнак,
— Тобто в кав'ярні! Ось і Чіполла раз дав маху. Ти cameriere6, виночерпій, Ганімед, це мені подобається, ще Одна згадка про старовину. Salviette!7 — І, на радість публіки, Чіполла знов стародавнім римським способом привітав Маріо.
Маріо також усміхнувся.
— Але раніше я був якийсь час продавцем у Порто Клементе, — додав він, наче виправдуючись. У його словах було чисто людське бажання допомогти ясновидцеві, дати йому провідну нитку.
— Так, так! У галантерейній крамничці!
— Там продавалися гребінці й щітки, — ухильно відповів Маріо.
— Хіба я не казав, що ти не завжди був Ганімедом із серветкою на руці? Коли Чіполла й дасть маху, однаково на нього можна покластися. Скажи, ти мені віриш?
Маріо зробив якийсь непевний жест.
— Це половинчаста відповідь, — мовив Чіполла. — Мабуть, нелегко здобути твоє довір'я. Навіть мені, як я бачу, доведеться важко. Твоє обличчя замкнуте, на ньому лежить печать смутку, un tratto malinconaa8… Скажи мені, — з цими словами він схопив Маріо за руку, — ти чимось журишся?
— No, signore!9 — відповів Маріо швидко і впевнено.
— Ні, ти чимось журишся, — наполягав штукар, владно відкидаючи ту його впевненість. — Хіба я міг цього не помітити? Не пробуй обдурити Чіполлу! Звичайно, винні дівчата, швидше, одна дівчина. Ти журишся через кохання.
Марю рішуче похитав головою. Тієї миті біля нас знову почувся глузливий регіт Джованотто. Кавальєре прислухався. Погляд його блукав десь по залі, але сміх він вислухав уважно, а тоді, як уже раз чи двічі під час розмови з Маріо, ляснув через плече нагайкою, щоб підбадьорити своїх маріонеток на сцені. Але тут його партнер мало не втік: здригнувшись, він раптом обернувся і кинувся до східців. Навколо очей у нього виступили червоні плями. Чіполла ледве встиг затримати його.
— Стривай! — гукнув він.— От тобі й маєш! Ти хочеш утекти, Ганімеде, у найкращу хвилину, чи майже в найкращу! Почекай, і я тобі обіцяю диво. Обіцяю переконати тебе, що ти журишся надаремно. Твоя дівчина, — її тут усі знають, — вона... як же її звати? Стривай-но! Я прочитав її ім'я у твоїх очах, воно крутиться в мене на язиці, та й тобі самому кортить його сказати...
— Сільвестра! — гукнув знизу Джованотто.
Кавальєре й оком не змигнув.
— Бувають же такі нахаби, — зауважив він, навіть не глянувши в залу і звертаючись тільки до Маріо. — Бувають такі крикливі півні, що співають, коли треба й коли не треба. Він вихопив у нас із тобою ім'я просто з уст, та ще, певне, й гадає, ледащо, ніби має на це якесь особливе право. Та хай, навіщо він нам! Але признайся: Сільвестра, твоя Сільвестра — чудова дівчина, правда ж? Справжній скарб! Серце завмирає, коли бачиш, як вона йде, дихає, сміється, така вона гарна. А її повні руки, коли вона пере і, стріпнувши головою, відкидає з чола кучері? Ангел небесний!
Маріо втупився в чарівника, витягнувши голову. Він наче забув, що стоїть на сцені і його бачить публіка. Червоні плями збільшилися, ніби він підмалював очі. Я рідко таке бачив. Його товсті губи були ледь розтулені.
— Той ангел журить тебе, — вів далі Чіполла, — чи, швидше, ти журишся за ним... Це різні речі, любий мій, повір мені, зовсім різні речі! У коханні завжди бувають непорозуміння, можна навіть сказати, що ніхто стільки не свариться, як закохані.