Товариські стосунки, які природно виникли між малими Ругонами і синами найповажніших осіб міста, зовсім запаморочили голови подружжю. Хлопчики звертались на "ти" до сина мера, сина супрефехта, навіть до синів двох чи трьох аристократів з кварталу Сен-Марк, які вшанували коледж Плассана тим, що віддали туди своїх дітей. Фелісіте вважала, що за таку честь не жаль платити які завгодно гроші. Навчання трьох синів лягло важким тягарем на бюджет фірми Ругонів.
Доки сини не стали бакалаврами, батьки, що платили за їх навчання у коледжі великими жертвами, жили надією на їхній успіх. І коли молоді Ругони одержали дипломи, Фелісіте вирішила завершити справу: вона переконала чоловіка послати всіх трьох до Парижа. Двоє стали вивчати там право, а третій слухав курс у медичному інституті. Потім, коли вони вже стали дорослими і. до кінця вичерпали ресурси фірми Ругонів, змушені були повернутися й осісти у провінції. Для їх бідолашних батьків наступила пора розчарування. Здавалося, що провінція заволоділа своєю здобиччю: троє молодих Ругонів стали помітно опускатися й тупішати Фелісіте відчула всю несправедливість своєї долі; вона зрозуміла, що сини принесли їй банкрутство. Вони розорили її, не повернувши процентів за асигнований на них капітал. Цей останній удар її лихої долі був для неї тим більш жорстоким, що вражав не тільки її жіноче честолюбство, але й материнську гордість. До цього всього ще й Ругон з ранку до вечора торочив їй: "А що я тобі казав?"; це доводило її до цілковитого розпачу.
Одного разу, коли вона дорікала старшому синові, нагадуючи, скільки грошей витрачено на його навчання, він відповів з глибоким болем:
— Я поверну вам їх, як тільки матиму змогу. Але якщо у вас не було коштів, то чому ж ви не зробили з нас простих робітників? Ми зараз декласовані, становище наше значно гірше, ніж у вас.
Фелісіте добре зрозуміла всю справедливість цих слів і з того часу перестала дорікати дітям, перенісши свій гнів на злу долю, яка продовжувала переслідувати її. Фелісіте знову почала скаржитися на невдачу, що підкосила її саме тоді, як мета була вже близько. І коли Ругон казав їй: "Твої сини — ледарі, вони розорять нас дощенту", вона з гіркотою відповідала: "Дай Боже, щоб було що розоряти. Адже й вони нидіють, бідні діти, тільки тому, що не мають жодного су".
На початку 1848 року, напередодні лютневої революції, всі три сини Ругонів опинилися в Плассані в дуже непевному становищі. Вони являли собою цікаві типи, зовсім відмінні між собою, хоч і виросли з одного й того самого кореня. По суті, інтелектуально вони перевищили своїх батьків.
На той час старшому, Ежену, було вже близько сорока років. Це був чоловік середнього зросту, трохи лисий; він починав уже гладшати, його довгасте, грубувате, як у батька, обличчя ставало брезклим, набувало жовтуватого, воскового відтінку. У формі його великої голови можна було знайти ще риси селянина, але все обличчя мінилося, освітлювалося зсередини, коли спалахував його погляд, підіймались обважнілі повіки. Незграбність батька перетворилась в ньому у статечність. Цей товстун мав завжди заспаний вигляд. Дивлячись на його неквапливі, повільні рухи, можна було подумати, що це велетень, який розпростує своє тіло, готуючись до бою. По Одній з примх природи, для яких наука вже починає встановлювати закономірності, Ежен, при цілковитій фізичній схожості з П'єром, успадкував розумові здібності від матері. Він являв собою, надзвичайно цікаве сполучення певних моральних та інтелектуальних якостей матері з грубою зовнішністю батька. Еженові були властиві високі честолюбні поривання, прагнення до влади, презирство до дрібних розрахунків і дрібних успіхів. Він був ніби живим доказом того, що плассанці, напевне, не помилялись, підозріваючи наявність у жилах Фелісіте кількох краплин благородної крові. Ненаситна жадоба втіх, що була характерною рисою цієї родини,набула в Ежені найбільшого розвитку. Він теж прагнув задоволення своїх пристрастей, прагнув насолод, але насолод духовних; він палко мріяв про владу. Така людина не могла добитись успіху в провінції. П'ятнадцять років Ежен нидів у Плассані, але його думки весь час линули до Парижа, і він чекав тільки слушної нагоди. Повернувшись у Плассан, він зараз же став працювати адвокатом, щоб не їсти дурно батьківського хліба. Іноді виступав він у суді як оборонець, одержуючи жалюгідну винагороду, але ніколи не підіймався над рівнем чесної посередності, Плассанці вважали, що мова його важка, а рухи незграбні. Рідко траплялося, щоб він виграв справу свого клієнта, бо у промовах завжди відхилявся від питання і, як казали місцеві дотепники, заговорювався. Якось, захищаючи справу про відшкодування витрат і збитків, він забувся і поринув у такі складні політичні міркування, що голові суду довелося перервати його. Ежен зразу ж сів на своє місце, дивно усміхаючись. І хоч його клієнта суд примусив сплатити значну суму, здавалося, що Ежен анітрохи не пожалкував за своє збочення. Мабуть, він розглядав свої промови як звичайні вправи, як підготовку до майбутньої діяльності. Саме цього й не могла зрозуміти Фелісіте, саме це й доводило її до розпачу; вона хотіла, щоб слово сина було законом для плассанського суду. Кінець кінцем, у неї склалася дуже незавидна думка про старшого сина. Вона була глибоко переконана в тому, що цей заспаний товстун ніколи не зможе прославити сім'ю. А П'єр, навпаки, усі свої надії покладав на Ежена; не тому, що він був прозорливіший за свою дружину, ні, він міркував більш поверхово і тішив своє самолюбство, вірячи в обдарованість сина, який був його живим портретом. За місяць до лютневих днів Ежен немов прокинувся. Якесь передчуття підказувало йому, що наближаються вирішальні події, і з того часу плассанський брук пік йому п'яти. Мов сам не свій, блукав він по бульварах. Потім щось раптом надумав і подався до Парижу. В його кишені тоді не було й п'ятисот франків.
Арістід, наймолодший з Ругонових синів, був діаметральною протилежністю Ежена. Обличчям він скидався на матір, від неї ж успадкував і ненажерливість, але все-таки в ньому переважали батькові інстинкти, що виявились у скритній вдачі і схильності до кляуз. Природа часто прагне симетрії. Арістід був маленький, вираз його лукавого обличчя нагадував міну блазня, вирізьбленого на набалдашнику палиці. Безсоромний і нетерплячий у задоволенні своїх бажань, він завжди скрізь нишпорив, вивідував, винюхував. Гроші він любив так само, як його старший брат владу. І поки Ежен мріяв про те, щоб підкорити собі народ, і п'янів від думки про свою майбутню всемогутність, Арістід уявляв себе мільярдером, що живе в королівському палаці, добре їсть і п'є, зазнає насолоди від задоволення своїх чуттєвих і тілесних жадань. Найбільше він мріяв про раптове збагачення.
Переказ:
Нова лінія Ругонів — Арістід і його молода дружина Анжела — через лінощі не справдила очікувань батьків, а особливо матері Арістіда, Фелісіте.
Цитата:
Рід Ругонів, цих грубих і зажерливих селян з їх низькими прагненнями, визрів надто швидко. В Арістіді прагнення до матеріальних благ посилились під впливом поверхової освіти, стали більш свідомими, а тому й більш ненажерливими і небезпечними. Незважаючи на свою тонку жіночу інтуїцію, Фелісіте надавала перевагу цьому синові; вона не розуміла, наскільки ближчим їй був Ежен, і пробачала молодшому синові його розбещеність і лінощі, сподіваючись, що він стане великою людиною, а велика людина має право байдикувати до тої пори, поки не розквітнуть її здібності. Але Арістід безсоромно зловживав поблажливістю матері. У Парижі він вів розпутне, нікчемне життя, був одним з тих студентів, які вивчають свої науки по пивницях Латинського кварталу. Правда, він пробув у Парижі не більш як два роки. Батько, наляканий тим, що син не склав ще жодного іспиту, вернув його у Плассан і заговорив про те, що йому треба одружитись. П'єр сподівався, що турботи про сім'ю зроблять із сина статечну людину. Арістід не заперечував проти свого одруження. У той час його честолюбство ще не досягло великих розмірів; провінціальне життя йому подобалось,— він був на підніжному корму: їв, пив, байдикував. Фелісіте так палко благала П'єра прийняти до себе молодят і утримувати їх, що той погодився на це, але з умовою, що син візьме діяльну участь у торговельних справах фірми. З того часу для Арістіда настала чудова пора повного неробства: мов школяр, тікав він з контори батька, цілими днями він товкся у клубі, проводив там більшу частину вечорів і ночей, програючи в карти тих кілька луїдорів, які потай давала йому мати. Треба самому пожити у глухій провінції, щоб уявити собі, яке тваринне, тупе життя вів на протязі чотирьох років цей чоловік. У кожному невеличкому містечку завжди можна зустріти суб'єктів, що живуть на кошти своїх батьків; вони іноді вдають, ніби працюють, а, насправді ж це — нероби, які свої лінощі перетворюють у культ і схиляються перед ним. Арістід належав до того типу непоправних гульвіс, що залюбки марнують своє життя у провінціальній порожнечі. Чотири роки він займався тільки тим, що грав в екарте. І в той час, як цей нероба просиджував у клубі, його дружина, млява, спокійна й безбарвна білявочка, допомагала руйнувати фірму Ругонів своєю пристрастю до крикливих туалетів і своїм страшенним апетитом, зовсім несподіваним у такій тендітній істоті. Анжела захоплювалась голубими стрілками та смаженим воловим філе. її батько, капітан у відставці, якого всі величали комендант Сікардо, був великий простак, за дочкою дав десять тисяч приданого. Отже, П'єр, зупинившись на Анжелі, гадав, що робить надзвичайно вигідну справу, — так дешево він оцінював Арістіда. Проте ці десять тисяч франків згодом перетворились у важкий тягар на його шиї, бо син вже тоді був хитрим пройдисвітом. Він віддав батькові всі гроші і, таким чином, став його компаньйоном, не залишивши собі жодного су й ніби виявивши свою прихильність до батьків і безкорисливість.
— Нам нічого не треба, — сказав він. — Ви будете утримувати нас, мене і мою дружину. Колись поквитаємось.
П'єрові було ніяково; він погодився, але його чогось непокоїла Арістідова невимогливість.