"Чи хороша вона дівчина? Вона — красуня, а це набагато важливіше, — відповідав лорд Генрі Воттон. — ...Сподіваюсь, що Доріан, одружившись із цією дівчиною, буде півроку пристрасно обожнювати її, а потім зненацька закохається в іншу. Тоді буде вельми цікаво спостерігати за ним, —додав він". Безіл не поділяв думок друга. Аж ось з'явився і сам Доріан, він розказав, якою дивовижною була його кохана у вчорашній виставі, як говорив з нею за кулісами і навіть отримав від неї незабутній поцілунок. Безіл щиро побажав Доріанові щастя, лорд Генрі ж, як завжди, говорив як невиправний цинік. "Коли Сибіла зі мною, я соромлюся всього того, чого ви, Гаррі, навчили мене, і стаю зовсім іншим. Так, від одного дотика її руки я забуваю вас і ваші захоплюючі, але отруйливі і хибні теорії", — говорив Доріан, очі якого горіли від радості і захоплення, а сам він здавався навдивовижу красивим. Друзі вирушили до театру. Безіл, їдучи у кебі за екіпажем лорда Генрі, розумів, що вже ніколи Доріан Грей не буде для нього тим, ким був. І художникові здавалось, що сам він постарів на багато років.
РОЗДІЛ VII
Театр, до якого прибули друзі, був переповнений, в партері голосно і різко сміялися якісь жінки, в буфеті пили, на гальорці сиділа не надто культурна публіка. Заграв нікудишній оркестр. За чверть години на сцені з'явилася Сибіла Вейн в ролі Джульєтти. Публіка голосно аплодувала їй, Безіл був зачарований її красою, навіть лорд Генрі визнав, що не бачив чарівнішої дівчини, Доріан сидів, не зводячи очей з коханої. Аж ось вона вимовила перші слова Джульєтти до Ромео, її голос був чарівний, проте на диво байдужим, репліки фальшивими і неживими. Доріан зблід, проте всі чекали сцени на балконі, за якою можна було б оцінити талант дівчини. Вона була надзвичайно красивою, проте грала цього вечора жахливо. Глядачі втратили інтерес до вистави, а лорд Генрі звівся, збираючись піти: "Їдьмо зі мною і Безілом до клубу. Ми питимемо за Сибілу Вейн. Вона красуня. Чого вам ще?" — сказав він. Та серце Доріана розривалось, і він волів лишитись один. Вистава закінчилась при майже порожній залі. Коли Доріан прийшов до Сибіли у вбиральню, її обличчя сяяло: "Поки я вас не знала, я жила тільки на сцені... І сьогодні в мене немов розплющились очі. Я побачила, що Ромео старий, потворний... місячне світло в саду не справжнє і сад цей — не сад, а вбогі декорації... Завдяки тобі я взнала те, що вище від мистецтва. Я спізнала справжнє кохання... Я могла зображати на сцені кохання, якого не знала, але не можу робити це тепер..." — зізнавалась дівчина. Доріан різко відвернувся та пробурмотів у відповідь: "Ви вбили моє кохання". Адже раніше Сибіла втілювала мрії всіх поетів світу, абстрактні образи мистецтва, а наразі перетворилась на звичайну жінку. Доріан відвернувся від Сибіли і сів на диван. Дівчина впала до його ніг зі сльозами та благаннями, вона лежала на підлозі, немов розтоптана квітка. Та її слова здавалися Доріану безглуздо-драматичними і лише дратували його. Він пішов і довго блукав містом, ледве усвідомлюючи, куди йде, і приїхав додому тільки під ранок. Проминувши бібліотеку, він вже зайшов до спальні, проте побіжний погляд, кинутий ним на власний портрет, примусив його повернутись. Обличчя на портреті змінилось: біля рота пролягла нова складка, що надавала обличчю жорстокого виразу. Доріан здригнувся і схопив дзеркало, у дзеркалі ж жодних змін не зауважив. Деякий час він напружено розмірковував, доки не згадав власні слова, сказані в майстерні Безіла: він хотів, щоб страждання залишалися на обличчі портрета, а сам він зберіг красу і чистоту молодості. Юнак не міг повірити, що його бажання справдилися. Серце його сповнилося жалості до портрета, і він затулив картину екраном і вирішив більш ніколи не грішити: "Відтепер треба боротися зі спокусами. І більше не зустрічатися з лордом Генрі". І Доріан вирішив повернутися до Сибіли Вейн, спокутувати свою провину, він постарається знову покохати її і одружитися з нею. Здавалося, ранок розсіяв усі темні пристрасті, і юнак відчув слабкий відгомін колишнього кохання.
РОЗДІЛ VIII
Наступного дня Доріан прокинувся пізно. Переглядаючи ранкову пошту, він помітив лист від лорда Генрі, та відклав його убік, не читаючи. Все пережите вчора здавалося йому далеким сном, аж раптом він побачив екран, яким вчора власноруч затулив портрет. Він здригнувся і, зачинившись у кімнаті, впевнився, що портрет справді змінився. Юнак тремтів, але його втішало усвідомлення того, що портрет вказуватиме йому правильний шлях у житті і він вже дечого його навчив. Зрештою він написав Сибілі Вейн палкого листа із вибаченнями та словами кохання. Аж ось у дворі постукали, і увійшов лорд Генрі, який повідомив, що Сибіла Вейн покінчила з собою: повертаючись з театру, вона зробила вигляд, наче щось забула, і повернулась до вбиральні, де випила отруту, яку використовували для гриму. Доріан завмер від жаху, він мучився, звинувачуючи себе у смерті дівчини. "Напевно, буде слідство, і треба постаратися, щоб ви не були замішані в цій історії. У Парижі подібні історії створюють людині популярність, але в Лондоні у людей ще надто багато забобонів", — говорив лорд Генрі про своє. Після тривалої розмови, піддавшись впливу лорда Генрі, юнак, здавалося, заспокоївся. На портреті жодних змін не відбулося: напевне, звістка про самогубство Сибіли дісталася до нього раніше, ніж до самого Доріана. Тепер, після розмови з лордом Генрі, всі ці події здавалися юнаку тільки химерним закінченням якоїсь п'єси. "Вічна молодість, невгамовна пристрасть, витончена й заборонена насолода, безумство щастя і ще більш несамовите безумство гріха — все буде йому дано, все він має звідати! А портрет нехай несе тягар його ганьби — оце й усе, — міркував Доріан. — ...Чи не все одно, що станеться з його портретом? Самому йому ніщо не загрожує, а тільки це й важливо". За годину Доріан вже був в опері разом із лордом Генрі.
РОЗДІЛ IX
Наступного дня прийшов Безіл Холлуорд. Дізнавшись з газет про загибель Сибіли Вейн, він вирішив підтримати Доріана, та вельми здивувався з того, що юнак уже втішився і виглядав досить спокійним. Безіл навіть не одразу повірив, що Доріан був в опері минулого вечора: "Доріане, це жахливо! Щось зробило вас абсолютно іншою людиною", — говорив художник. Від звістки про самогубство Сибіли (адже це був не просто нещасний випадок, як думав художник) Безіл мимоволі здригнувся. "Нічого в цьому немає страшного, — заперечував Доріан. — Це лише одна з великих романтичних трагедій нашого часу". Юнак попросив Холлуорда намалювати для нього Сибілу, але на прохання художника позувати Доріан категорично відмовився. Аж ось вкрай здивований Безіл побачив портрет своєї роботи, відсунутий у кут кімнати і затулений екраном, і захотів принаймні поглянути на нього. Та Доріан грубо заборонив йому це робити: юнака охопив справжній жах, що його таємниця стане комусь відомою. Обличчя Доріана зблідло від гніву, руки були стиснуті в кулаки, очі метали сині блискавки. Намір Безіла послати картину на виставку до Парижа викликав у Доріана божевільний страх. "Адже всього лише місяць тому ви говорили, що ні за що його не виставите! — намагався вплинути на Безіла Доріан. — Чому ж ви передумали?" Тоді юнак попросив Безіла розказати, чому той від початку не хотів виставляти картину. Можливо, і в Безіла теж є своя таємниця, — думав Доріан. І Безіл відкрився другові: "З першої нашої зустрічі я був одержимий вами. ...Я обожнював вас", — почав свою сповідь Безіл. Художник боявся, що, побачивши портрет, люди зрозуміють, наскільки захоплений митець цим юнаком. Він вклав у свій твір надто багато себе, тому і вирішив не виставляти його ніколи. Але тепер Безілові здавалось, що він помилявся, що почуття художника не відбиваються в його творінні. Зрозумівши, що Безіл не знає про здатність портрета змінюватися, Доріан зітхнув з полегшенням. Йому вдалося відвернути митця від наміру виставляти портрет. Коли Безіл пішов, Доріанові навіть стало сумно: "Щось трагічне було в такій дружбі, забарвленій романтичною закоханістю", — думав він. І вирішив прибрати портрет, боячись, що якось розкриється таємниця.
РОЗДІЛ X
Схвильований Доріан узяв в економки місіс Ліф ключ від своєї старої класної кімнати і викликав двох робітників, які мали перенести туди портрет, не знімаючи з нього покривала. На якусь мить Доріан навіть пошкодував, що не сказав Безілові правди: Безіл підтримав би його в боротьбі із впливом лорда Генрі і впливом його ж власного темпераменту. Безіл міг би врятувати його, та вже пізно — вирішив Доріан. Тільки коли внизу затихли кроки робітників, що переносили портрет, а двері класної були замкнені, Доріан відчув себе у безпеці. Повернувшись до бібліотеки, він побачив газету і книгу, які надіслав йому лорд Генрі. У газеті йому впала в Очі замітка, підкреслена червоним олівцем; писали, що слідство у справі Сибіли Вейн встановило смерть від нещасного випадку. Він розірвав газету і звернув увагу на жовту книгу, прислану лордом Генрі. Це була дивна книга, він ще ніколи такої не читав! То був психологічний етюд, роман без сюжету. Це була отруйлива книга, здавалося, запах тютюну підіймався від сторінок і дурманив мозок. Доріанові здавалося, що всі гріхи світу проходять повз нього мовчазною чергою. Доріан був зачарований цим твором. Пізніше, упродовж багатьох років Доріан не міг звільнитися від впливу цієї книги.
РОЗДІЛ XI
Протягом наступних багатьох років Доріан мав різні захоплення та заняття, проте дещо залишалось в ньому незмінним. Лондоном ходили непевні чутки про загадковий і підозрілий спосіб життя Доріана. Проте не багато хто наважувався в них вірити: варто було тільки поглянути на нього, і всі бачили зовнішність і красу людини, якої, здавалось, не торкнулись бруд і жорстокість цього світу. Ключ від колишньої дитячої кімнати, де зберігався портрет, Доріан завжди носив з собою. Повернувшись пізно вночі додому, він часто заходив туди і з цікавістю і зловтіхою роздивлявся картину, тримаючи в руці дзеркало. Тепер з портрета на Доріана дивився немолодий чоловік, обличчя якого було однаково спотворене і віком, і пороком. Часом Доріан лежав без сну і думав про те, що занапастив свою душу, проте таке бувало дуже рідко.