Я згадав про свій мундир лейтенанта саперних військ, що тхнув нафталіном, він і досі був добрий на мене, хоч я, коли шив його, мав двадцять років, а на той час мені минув тридцять шостий. Я сподівався, що мені більше не доведеться його надягати, хотів і далі бути солістом, а не опинитися серед статистів. Люди, що співаючи йшли вулицею на вокзал, подуріли, вони з жалем дивилися на кожного, хто залишався вдома, а ті, у свою чергу, почували себе жертвами, бо не могли піти разом із ними, я ж був згоден почувати себе жертвою і зовсім цим не журився. Внизу в будинку плакала моя теща, бо її обох синів призвали в армію першого ж таки дня, і вони поїхали на товарну станцію, де мали вантажити коней. Вони були горді улани, і моя теща лила за ними горді сльози. Я стояв за альтанкою, на ній ще цвіла гліцинія, і я чув, як внизу мій чотирирічний син співав: "Мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай..." Мені треба було б зійти вниз і відшмагати його на очах у своєї гордої тещі, але я не зійшов і не заборонив йому співати, гратися уланським ківером, який йому подарували дядьки, тягати за собою шаблю й вигукувати: "Французові смерть! Англійцеві смерть! Росіянинові смерть!
Переказ:
Спогади оволодівають старим Генріхом. Він згадує і перший свій проект, що виграв на конкурсі, — "Абатство Святого Антонія!" Це був виклик корифеям церковної архітектури!
Але мужність залишала Генріха, коли йшлося про політику. Більшою моральною силою була наділена його дружина, Йоганна.
Цитата:
Тисяча дев'ятсот сімнадцятого року я знов не знайшов у себе мужності зробити те, що замість мене зробила Йоганна: вона вирвала з рук у Генріха вірш, який він мав вивчити напам'ять. Він стояв он там на даху біля альтанки й по-дитячому поважно проказував тоненьким голосом:
Вознісся наш Блюхер1, як світла зоря,
і бачить при брамі Петра-ключаря.
"Куди ж вас приткнути? — не знає ключар.—
Піду, нехай скаже небесний наш цар".
І ось він вернувсь: "Не хиліть голови!
Довічну відпустку отримали ви.
Звитяжте і далі в бою і в труді,
не кине господь вас ні в якій біді".
Робертові не було ще й двох років, а Отто ще й не народився. Мені дали відпустку. Я давно вже з'ясував для себе те, про що раніше тільки здогадувався: самої іронії не досить і ніколи не було б досить, іронія — це наркотик для привілейованих. І я мав би зробити те, що потім зробила Йоганна: поговорити з хлопцем, поки на мені був капітанський мундир, а я тільки слухав, як Генріх проказував далі:
Він злинув із неба, наш Блюхер, наш стяг,
щоб нас повести від звитяг до звитяг.
Вперед кличе Гінденбург!2 Слава йому!
Це з ним східні прусси оперлись ярму!
І поки ростуть ще німецькі ліси,
і поки німецькі звучать голоси,
і прапор наш має, і слово бринить,
хай ім'я це наші серця полонить!
Вкарбоване в пам'ять, залізо і мідь,
воно перебуде навалу століть.
Наш Гіндербург! Він на чолі нас стоїть!
Йоганна вихопила з рук у хлопця аркуш із віршем, порвала його й викинула на вулицю. Білі клаптики паперу полетіли вниз, як сніжинки, й попадали перед крамницею Греца, де в ті дні не було дикого кабана, бо світом саме порядкувала вища сила.
Коли мені відкриють пам'ятник, Леоноро, самого сміху буде замало, плюньте на нього, голубко, і в ім'я мого сина Генріха, і в ім'я Отто. Він був такий гарний хлопчик, такий добрий, і саме тому, що був такий гарний, такий добрий і слухняний, він став мені такий чужий, як ніхто на цьому світі. І в ім'я Едіт, єдиного ягняти божого, яке я будь-коли бачив. Я любив Едіт, матір моїх онуків, і не зумів допомогти їй, не зумів допомогти ні учневі столяра, якого бачив тільки двічі, ні тому хлопцеві, що приносив звістки від Роберта й кидав у поштову скриньку записочки, такі завбільшки, як папірці від цукерків, і за цей злочин загинув у концтаборі, я його взагалі ніколи не бачив. Роберт завжди був розумний, холодний і не визнавав іронії, а Отто зовсім інакший, щиросердіший, і раптом він прийняв причастя буйвола і став зовсім чужим нам.
Переказ:
Леонора, секретарка Роберта Фемеля, допомагає впорядковувати оселю Генріха, батька Роберта. Підсумовуючи життя, старий позбувається своїх компромісів, бачачи в них причину багатьох сімейних і загальнолюдських трагедій.
Цитата:
— Воєнні позики, Леоноро? Я на них не підписувався, вони дісталися мені в спадок від тестя. Спаліть їх, так само як і старі гроші. Два ордени? Ну звичайно, я ж будував траншеї, прокладав тунелі для мін, зміцнював артилерійські і позиції, мужньо витримував ураганний вогонь, виносив із поля бою поранених. Другого ступеня, першого ступеня. Давайте ці цяцьки сюди, Леоноро, давайте, ми їх викинемо в риштак, хай їх там замулить вода. Одного разу, коли я стояв біля креслярського столу, Отто витяг був їх із шафи. Я надто пізно помітив фатальний блиск у його очах: він побачив ордени, і серце його сповнила ще більша пошана до мене. Надто пізно я помітив це. Викиньте їх хоч тепер, а то ще Йозеф виявить їх колись у спадщині, яка лишиться після мене.
Ордени, тихо побрязкуючи, зсунулися з похилого даху і, дзенькнувши, впали в риштак зворотним боком догори.
— Чого ви так злякалися, голубко? Це мої ордени, і я можу робити з ними що хочу. Надто пізно, але, може, в цьому все-таки є якийсь сенс. Будемо сподіватися, що скоро піде дощ і змиє туди весь бруд із даху. Пізно я пожертвував ними, щоб ушанувати пам'ять свого батька. Геть ті цяцьки, на які молилися наші батьки, діди й прадіди.
Переказ:
Дітище Генріха, абатство, було зруйноване в 45-му році, але не це хвилювало Фемеля.
Цитата:
Я віддав би двісті абатств за те, щоб повернути Едіт, Отто або того невідомого хлопця, який укидав записочки в нашу поштову скриньку й так дорого заплатив за те. І хоч такий обмін не міг відбутися, я був радий, що бодай чимось заплатив: "витвір моєї молодості" став купою цегли. Я віддав його Отто й Едіт, тому хлопцеві і й учневі столяра, хоч знав, що їм уже нічим не допоможеш, вони всі загинули.
Переказ:
Роберт Фемель приходить до лікарні душевнохворих, де знаходиться його мати, Йоганна, яка згадує всіх своїх родичів, що прийняли "причастя буйвола" — стали на бік фашизму і загинули: це брати, Фрідріх і Бруно, та син Отто.
Мати згадує і поневіряння Роберта, коли той був вимушений покинути Батьківщину, переміну в Отто, злам у душі чоловіка, Генріха Фемеля.
Йоганна Фемель у своєму монолозі звертається то до сина Роберта, то до чоловіка Генріха із проханням пригадати минуле і задуматися над майбутнім. Вразливими для її розуму є декілька фраз, що вона повторює, як рефрен, протягом усього монологу: "Перемогу не дарують, її треба здобути" — це слова з профашистських газет, і "причастя буйвола", що забрало і знищило дітей не лише Йоганни, а й усієї Німеччини.
Тому й 80-річчя Генріха відбувається зовсім не так, як він мріяв.
Цитата:
Ти колись мріяв улаштувати цього дня велетенську учту, на неї мали прийти сім разів по сім онуків, та ще правнуки, невістки, жінки одружених онуків. Ти завжди почував себе мало не Авраамом, засновником могутнього роду, бачив себе в мріях із двадцять дев'ятим правнуком на пуках. Хотів усе побільшувати й побільшувати рід, але сьогодні в тебе буде сумне свято, ти маєш тільки одного сина, білявого онука й чорняву онуку, яких тобі подарувала Едіт, а прамати роду сидить у зачарованому замку, в який можна спуститися тільки нескінченною драбиною з величезними щаблями.
Переказ:
І навіть після великої трагедії всього народу й осмислення того, що відбулося, залишаються шанси у "буйволів" повернути минуле.
Цитата:
Поміняй календар у своїх очах, старий, я ж не сліпа, тільки божевільна, й можу прочитати, яка дата стоїть на календарі у вестибюлі: "6 вересня, 1858 рік". Я не сліпа і знаю, що це не спритні перукарі надали тобі такого вигляду. Граймося разом, вклади календар назад в очі й не розповідай мені про свого прекрасного білявого онука, що успадкував серце матері та розум батька й тепер відбудовує замість тебе абатство. Він уже здав екзамен на атестат зрілості? Він вивчатиме статику? А тепер відбуває практику? Вибач, що я сміюся, я ніколи не надавала ваги будівлям. То тільки порох, ущільнений, сконцентрований порох, перетворений у споруди, оптична омана, фата-моргана, приречена на те, щоб стати руїнами. Перемогу не дарують, її треба здобути. Я прочитала це в місцевій газеті сьогодні вранці, перед тим, як мене забрали сюди. "Над майданом здіймається хвиля радості... Всі, сповнені щирої довіри, прислухаються до кожного слова... Раз по раз чути схвильовані, захоплені вигуки". Прочитати тобі?
У тебе не сім разів по сім онуків, а лише два рази по одному чи раз-по два, і вони не будуть користуватися привілеями, я пообіцяла це Едіт, ягняті божому, вони не приймуть причастя буйвола, і хлопець не вчитиме в школі вірша:
Хвала ударам тим, що доля завдає,
Бо кожне лихо душу нам кує...
Ти читаєш надто багато столичних газет, і вони тобі в різних одмінах подають буйвола: в сухарях, із солодкою, кислою і бозна ще якою підливою, ти читаєш надто багато газет для високоосвічених, а треба читати місцеві газетки, з них ти можеш щодня наковтатися тієї погані в чистому, натуральному вигляді, не присмачену й не підроблену, подану з найкращими намірами, які тільки можна собі уявити. В тих твоїх столичних газетах нема таких гарних намірів, вони всі просто боягузливі, а ці щирі й відверті. Прошу тебе, не треба ніяких привілеїв, не треба жаліти себе. Ось послухай, що про мене написано. Вірш зветься "Матері полеглих":
Ми вас обожнюєм, своїх святих.
Та біль у серці вашому не стих...
Я свята, і біль у моєму серці не стих. Мій син, Отто Фемель, поліг. Пристойність, пристойність, честь, вірність, а сам виказав нас поліції, від нашого сина раптом лишилася сама оболонка.
Переказ:
Відродження відірваної споруди абатства асоціюється у розумі Йоганни з відродженням фашизму, заміни одвічних християнських цінностей пісні "Rorate coeli" на фашистську завойовницьку "Тремтять порохняві кістки".
Цитата:
Не треба жаліти себе, не треба ніяких привілеїв. Абата вони, звичайно, пожаліли, він же теж прийняв причастя буйвола. Пристойність, лад, честь. На пагорбі, з якого видно чудову долину Кіси, ченці із смолоскипами в руках відсвяткували початок нової ери, ери жертв і страждань, і в них знов з'явилися три пфеніги на булочку і п'ять пфенігів на шматок мила.