Коли прийшов Фауст, вона його не впізнала. Вважаючи його за ката, вона благає дати дожити їй до ранку. Він у відчаї слухає її безумні речі. Вона щось каже про дитину, яку треба покормити, просить не вести її під сокиру. Фауст падає перед нею на коліна, називає її по імені ("Гретхен! Гретхен!"), розбиває кайдани. Нарешті вона розуміє, що перед нею друг:
Це він, це він! Не стало мук, образ,
І тьми тюрми, й кайданів, і недолі!..
Це ти! Я знов на волі!
Ти мене спас!
Дивись, ось тая вулиця,
Де вперше ми ззирнулися,
А ось і той садок,
Де з Мартою тебе я ждала в вечорок.
Ланцюги Маргарита спадають. Вона не може повірити у свій порятунок. Фауст підганяє її: часу мало, треба йти, скоріше залишити темницю. Але Маргарита не поспішає, вона докоряє коханому, що він став холодним у ставленні до неї, до її обійм, розучився цілуватись:
Вже й цілуватись розучився?
Чому ж тепер такий страшний став?
Маргарита розповідає Фаустові, що в ставку втопила дитину. Фауст знову просить її поквапитись: "Йдемо! Довірся! Не тягни". Вона каже Фаусту, що немає гіршої долі, ніж ходити з хворою совістю завжди з оглядкою, чи нема позаду ворогів чи засідки — й відмовляється йти за ним на волю. Він вирішив вивести її силою. Але Маргарита на здивування виявляється рішучою й знову відмовляється.
Мефістофель, що з'явився біля дверей, підганяє Фауста. Вони залишають в'язницю вдвох, так і не вмовивши Маргариту йти з ними. "Я покорюся Божому суду",— каже дівчина. Йдучи, Мефістофель каже, що Маргарита приречена на муки. Однак голос вище каже: "Врятована!". Надавши перевагу лютій смерті і каяттю над втечею, влаштованою дияволом, Маргарита врятувала свою душу.
Останній монолог Фауста (II частина)
Фауст знову старий і відчуває, що життя наближається до кінця. На нього чекає ще один удар — він осліп і залишився у повній темряві. Сліпий і немічний старий, що стоїть уже на краю могили, Фауст все ж прагне здійснити свою заповітну мрію: збудувати греблю, щоб відвоювати в моря шматок землі, котру кожний рік затоплює морський приплив, позбавляючи її родючості.
Розв'язка наближається. Мефістофель передбачає близьку смерть Фауста й скликає лемурів, злих духів, щоб приготувати йому могилу. Він сподівається, що душа Фауста потрапить йому до рук. Сліпий Фауст чує дзвін лопат, і йому здається, що це його народ займається будівництвом греблі. Ним оволоділа шалена радість і енергія — він думає, що заповітна мета уже близько. Проте незрячому Фаусту невтямки, що це не будівники — навколо нього метушаться злі духи, риючи йому могилу. Натхненний ідеєю будування, він продовжує віддавати накази будівельникам.
У його уяві виникає така грандіозна картина багатої, родючої й процвітаючої країни, де живе "народ вільний на землі вільній", що він промовляє сокровенні слова про те, що хотів би зупинити мить.
Отже, фатальні слова промовлені. Фауст падає на руки лемурів і помирає. Мефістофель уже передбачає мить, коли згідно з домовленістю заволодіє його душею. Однак тут з'являються небесні сили, і починається боротьба злих духів з янголами. Мефістофель проклинає янголів. Але троянди, які розкидають янголи і що загоряються від вогняних подихів бісів, печуть тіло Мефістофеля. Не витримавши боротьби, біси тікають, і янголи відносять душу Фауста на небеса.
Душа Фауста врятована.