Це був її амулет, який мав допомогти віднайти батьків, але він допоможе лише тоді, коли вона зберігатиме невинність. Потім Гренгуар розповів про себе: його батьки загинули, коли йому було шість років, до шістнадцяти років він був бездомним. Потім встиг побувати солдатом, ченцем, згодом став поетом. Одного дня П'єр зустрів дом Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері, який зробив його освіченою людиною. Того вечора Есмеральда натякнула, що закохана, і спитала Гренгуара, що означає слово "Феб". Поет відповів, що це латинське слово, яке означає "сонце".
Стислий переказ скорочено, автор: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Собор Паризької богоматері – велична й чудова будівля. Усі частини і деталі Собору є гармонійними і складають прекрасне ціле. Та цілісність Собору порушують час, політичні та релігійні заколоти, а також моди, чимраз химерніші та безглуздіші. Коли довго підніматись сходами дзвіниці Собору, можна вийти на одну з двох високих площадок. Звідси поставала перед очима чарівна картина. Париж п'ятнадцятого століття був велетенським містом. Як відомо, він виник на стародавньому острові Сіте, що має форму колиски. Багато століть Париж існував як острів, а потім перекинувся через річку Сену. У п'ятнадцятому столітті Париж ще був поділений на три частини: Сіте, Університет і Місто. Сіте, розташоване на острові, найстародавніше, найменше розмірами, було матір'ю двох інших міст. Університет займав лівий берег Сени від башти Турнель до Нельської башти. Місто – найбільша з трьох частин Парижа – займало правий берег. Його набережна йшла вздовж Сени. У Сіте переважали церкви, у Місті – палаци, в Університеті – учбові заклади. У Сіте був Собор Паризької Богоматері, у Місті – Лувр і Ратуша, в Університеті – Сорбонна. Місто мало Центральний ринок, Сіте – Божий притулок, Університет – Студентський лужок.
За шістнадцять років до описуваної нами події, одного ранку на дерев'яний настил на лівому боці паперті Собору поклали підкидька. Хлопчик, якому було приблизно чотири роки, був потворним, мав лише одне око, а на голові – копицю рудого волосся. Деякі перехожі вважали, що його слід спалити чи втопити. Молодий священник Клод Фролло підійшов до дитини, поглянув і сказав, що усиновляє її.
Батьки ще змалку визначили для Клода Фролло духовну кар'єру. Батько віддав його ще зовсім маленьким до колежу Торші в університетській частині міста. Клод був сумовита, спокійна, серйозна дитина, яка вчилася із запалом і швидко засвоювала знання. Які тільки науки він не вивчав: теологія, церковні положення, медицина, вільні мистецтва. Він здобув усі вчені ступені ліценціата, магістра та доктора. Він опанував латину, грецьку і єврейську мови. У вісімнадцять років він закінчив усі чотири факультети. Юнакові здавалося, що життя має тільки одну мету – знання. У 1466 році від чуми померли батьки Клода, на його руках лишився молодший брат Жеан. Клод Фролло почав піклуватися про нього і вирішив цілком присвятити себе майбутньому хлопчика. У двадцять років Клод став священником, швидко здобув пошану й захоплення всього монастиря. Та слава ученого між народом зробила йому, як частенько тоді бувало, репутацію чорнокнижника.
Коли Клод забрав потворну підкинуту дитину, він зробив це з любові до брата. Священник у душі дав собі обітницю виховати цю дитину з тим, щоб цей акт милосердя був зарахований Жеанові в усіх його майбутніх прогрішеннях. Він охрестив свого приймака і назвав його "Квазімодо".
Стислий переказ скорочено, автор: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
У 1482 році Квазімодо був уже дорослим. Кілька років тому він став дзвонарем Собору з ласки свого названого батька Клода Фролло, який на той час уже був архідияконом. Був якийсь невловимий тісний зв'язок між дзвонарем і Собором. Квазімодо перебував у ньому день і ніч, кінець кінцем став його складовою частиною. Клодові Фролло вдалося навчити його говорити. Та в чотирнадцять років від дзвонів у Квазімодо лопнули барабанні перетинки: він оглух. Понад усе у своєму рідному Соборі він любив дзвони, яких було п'ятнадцять, але його фавориткою був дзвін на ім'я "Марія". Більше, ніж Собор, Квазімодо любив Клода Фролло, бо той дав йому притулок, усиновив, вигодував, виховав. Архідиякон навчив його говорити, читати, писати, а коли дзвонар оглух, між ними встановилася таємнича мова знаків.
У 1482 році Квазімодо було близько двадцяти років, Клодові Фролло – близько тридцяти шести. Клод не залишив ні своєї науки, ні виховання молодшого брата. Малий Жеан Фролло не розвинувся в тому напрямку, що визначив для нього Клод. Молодший брат випускав буйні та пишні паростки тільки в напрямі ледарства, неуцтва й гульні. А Клод Фролло тим часом захопився пошуком філософського каменя. Архідиякон аж ніяк не користувався доброю славою. Народ вважав Квазімодо дияволом, а Клода Фролло чаклуном. Архідиякон завжди уникав жінок, а недавно люди стали помічати, що в нього посилилась огида до циганок і вуличних танцівниць. Слава про розум архідиякона дійшла навіть до короля, і той завітав до Клода, щоб попросити посвятити і його в таємниці алхімії. Люди казали, що архідиякон мав часті розмови з Людовіком XI, коли їх величність прибували до Парижа.
Ранком 7 січня 1482 року відбувся суд над Квазімодо. Метр Флоріан Барбедьєн, аудитор Шатле, почав засідання ще до приходу пана прево. На суді було багато людей, навіть школяр Жеан Фролло. Учорашній папа блазнів, Квазімодо, був скручений, зв'язаний, у путах і кайданах. Метр Флоріан прочитав сторінки позову до Квазімодо, а потім почав допит. Спершу він спитав ім'я підсудного. Але тут виник казус: глухий метр Флоріан мав допитувати глухого Квазімодо. Тож горбань пильно дивився на суддю й не відповідав. Глухий суддя, якого ніхто не попередив про глухоту підсудного, подумав, що той відповів, і запитав про його вік. Квазімодо не відповів і на це запитання. Суддя давав інші питання, Квазімодо мовчав. Коли суддя запитав протоколіста, чи записали всі попередні відповіді обвинуваченого, вибухнув регіт. Метр Флоріан, не менш здивований, ніж Квазімодо, обурився і сказав, що підсудний заслуговує шибениці. Нарешті на суд прибув сам пан прево Робер д'Естутвіль. Той жестом закликав Квазімодо до уваги і спитав, за що його судять. Квазімодо подумав, що прево питає, як його ім'я, і відповів. В залі знову вибухнув регіт. Робер подумав, що з нього глузують, і закричав з люті. Квазімодо продовжував "відповідати": про своє звання, вік. Кінець кінцем суд закінчився тим, що дзвонареві встановили таке покарання: відшмагати, покрутити годину на колесі і стягнути штраф.
На Гревському майдані знаходилася відома Роландова башта, у якій сиділи жінки, що знаходилися у великому горі чи великому каятті. Кожна з жінок заживо ховала себе, бо була замурована у маленькій кімнатці, де було лише віконечко, у яке перехожі ставили їжу і воду. У Парижі була досить велика кількість таких комірчин, і духовенство дбало про те, щоб вони не лишалися порожніми. У той час, коли все це відбувалось, у келії сиділа затворниця, яку називала Гудула. Найбільше ця жінка ненавиділа циганку Есмеральду. І ось чому. Насправді, затворницю звали Пакетта Шантфлері. Вісімнадцять років тому вона була гарненька вісімнадцятирічна дівчина. Її батько помер, коли Пакетта була ще зовсім дитиною; у неї лишилася мати, яка навчила Пакетту гаптувати золотом і бісером. Дівчинка виросла дуже красивою, але залишилась бідною. Вони з матір'ю жили вдвох у Реймсі. Пакетта почала гуляти з різними чоловіками, і це її занапастило. Шістнадцять років тому Пакетта народила дівчинку і дуже зраділа, бо мріяла мати дитину. Матір Пакетти на той час уже померла. Пакетті більше нікого було любити, та і її ніхто не любив, бо вона стала жалюгідним створінням. Пакетта дуже любила дочку, для неї вона пошила й вигаптувала дуже гарні малюсінькі рожеві черевички. Агнеса, так звали немовля, була дуже красивою, мала чорне волоссячко, яке кучерявилось. Одного дня до Реймса приїхали цигани, які дивилися людям на руку й провіщали неймовірні дива. Бідолашну Шантфлері теж охопила цікавість. Вона хотіла знати, ким стане її маленька Агнеса. І ось вона понесла її до циган, а ті почали захоплюватися дитиною. Вони особливо вихваляли її гарненькі ніжки й чарівні черевички. Тоді дитина ще не мала й року. За словами циган, Агнеса мала стати втіленням краси й доброчесності, більше того – королевою. Другого дня Пакетта скористалася з хвилинки, коли дитина спала, і побігла розповісти сусідці про майбутнє дочки. Поки жінки не було вдома, цигани вкрали Агнесу, а замість неї поклали на ліжко хлопчика-потвору з один оком. Пакетта мало не позбавилася розуму. Вона побігла до табору, але циган уже не було. Було знайдено лиш рештки великого вогнища, кілька стрічок, що належали Агнесі, краплі крові. Не було сумніву в тому, що цигани влаштували шабаш і зжерли дитину. Шантфлері посивіла і кудись зникла, забравши з собою один малесенький черевичок, який залишився від дочки. Циганську дитину відіслали в Париж і поклали на дерев'яному настилі в Соборі Богоматері, як підкидька. Тепер Пакетта була затворницею Роландової башти. Її ще називали "лахмітницею", Гудулою.
У день, коли на Гревському майдані карали Квазімодо біля ганебного стовпа, зібралася велика юрба. Його поставили навколішки на круглу дошку, здерли куртку й сорочку, обплутали зв'язкою ремінців і пряжок, кат посипав свої удари. Після тортур горбань мав перетерпіти годину біля ганебного стовпа. Люди кидали в нього камінням, ображали словами. Квазімодо терпів, а згодом він побачив Клода Фролло. Але архідиякон, впізнавши свого вихованця, швидко покинув майдан. Знеможений, осміяний і закиданий камінням, Квазімодо закричав: "Пити!". Цей вигук відчаю не викликав ніякого співчуття. Та раптом з натовпу вийшла циганка, яку він намагався вкрасти минулої ночі. Есмеральда наблизилася до засудженого і дала йому пити зі своєї фляги. Тоді на його оці заблищала велика сльоза. Юрба заплескала в долоні, вигукуючи: "Слава! Слава!". Саме в цю хвилину з віконця своєї нори затворниця побачила біля ганебного стовпа циганку і крикнула їй своє зловісне: "Будь ти прокляте, циганське поріддя! Прокляте! Прокляте!" Есмеральда налякалася цієї жінки і пішла.
Минуло кілька тижнів, настали перші дні березня.