Опівночі такі ризиковані переїзди ще були цілком виправдані, ніхто не тривожив пасажирів "мерседеса". Позаду було чути, як німецькі інженери підривають динамітом військові споруди.
Згодом їх зупинили чеські партизани. Оскар почав грати роль утікача з концтабору. Машини Оскара були поставлені на площі перед штабом Червоного Хреста, а Оскар, Емілія та їхні восьмеро попутників забрали свій невеликий багаж і пішли спати в незамкнених камерах у поліцейському відділку. Коли вранці вони повернулися, то побачили, що обидві машини розпотрошили. Діамантів уже не було.
Компанія залишилася без транспорту, але звідти на південь їхав потяг на Капліце, і вони, досі у своєму смугастому одязі, на нього сіли. Ройбінський стверджує, що вони проїхали "до лісу, а тоді пішли пішки". Десь у тих прикордонних лісах, на північ від Лінца, вони зустріли піхотну батарею: солдати марширували на північ колоною по двоє. Втікачі розповіли, що Оскар − гер директор, а вони самі євреї. Командир сказав не рухатися і поїхав. Через пів години прийшла група єврейських піхотинців і польовий рабин. Вони були дуже збуджені й не приховували своїх емоцій. Кинулися обіймати всіх, у тому числі й Оскара з Емілією. Після бурхливого привітання Оскар дістав свій лист, рабин прочитав його і розплакався. Компанія Шиндлера прогостювали два дні на австрійському кордоні в полкового командира і рабина, потім поїхали до міста Лінц у Верхній Австрії.
На третій день табір у Брюннліці було звільнено, і зробив це лише один російський офіцер. Він під'їхав верхи на звичайному поні. Офіцер виголосив російською щось ніби типову промову радянського визволителя. Вони можуть тепер іти до міста і пересуватися, куди захочуть. Згодом виявилося, що офіцер − єврей. Він сказав, що був недавно у Кракові − там євреїв немає. За порадою росіянина, в'язні Брюннліцу нарешті вийшли за браму, щоб уперше обережно зустрітись із зовнішнім світом. Данка Шиндель вийшла назовні наступного дня після звільнення і піднялася на лісисту гірку за табором. Ґольдберґ теж вийшов рано: може, взагалі першим − подався по свої краківські багатства. Він потім чимшвидше емігрує до Бразилії. Більшість старших в'язнів залишилася в таборі.
Тепер росіяни в'їхали до Брюннліца, офіцери розквартирувалися у віллі на горі над селом. Вони привезли до табору тушу коня: в'язні жадібно їли м'ясо, декому воно здавалося навіть занадто ситним після харчування хлібом, овочами й кашею від Емілії.
Міля Пфефферберґ вперше прийшла до села. Коли вона вийшла на площу, чеський партизан зупинив двох молоденьких судетських німкень і змусив їх роззутися, щоб Міла, яка мали лише дерев'яні шкарбуни, могла вибрати собі кращу пару взуття. Міла зашарілася, знічена таким поводженням, і, сівши на хідник, вибрала котрісь із черевиків. Партизан віддав Мілині шкарбуни хазяйці тих черевиків і пішов далі. Тоді Міла розвернулася, догнала ту дівчину і повернула їй взуття. Німкеня, згадує Міла, навіть не подякувала.
Сидіння в Брюннліці нічого не давало, тож за тиждень в'язні почали залишати табір. Дехто, чиї сім'ї були знищені, подався просто на захід, не бажаючи повертатися до Польщі. Дреснери пішли через Моравію і Богемію до Німеччини. Мансі Роснер повернулася на Подґуже, де вони з Генрі домовилися зустрітися. Сам Генрі Роснер з Олеком добралися в Мюнхен. Мансі почула про те, що Генрі лишився живий, від двоюрідної сестри, котра зайшла в кімнату на Подґужі, яку, чекаючи, винаймала Мансі. Реґіна Горовиць з Нюсею три тижні діставалися з Брюннліцу до Кракова, а тоді стали чекати на Долека. Коли він приїхав, вони стали шукати Ричарда і таки знайшли.
Групу Оскара повезли до Нюрнберґа, великого центру, де збирали колишніх в'язнів таборів. Восьмеро молодих в'язнів хотіли, коли це можливо, перевезти Шиндлерів через швейцарський кордон, на той випадок якщо раптом почнеться якесь насильство проти німців.
Згодом втікачі добралися Швейцарії, та їх зловила швейцарська поліція. Всіх відправили назад на французький бік, де їх одразу обшукали, відвезли до колишньої німецької в'язниці, де позамикали в окремих камерах. Ройбінський розумів: тепер усіх підозрюють, що вони − колишні охоронці концентраційного табору. Їх допитували кожного окремо про їхню подорож, про цінності, що в них знайшли. Самі Шиндлери достатньо знали про юдаїзм, щоб пройти очевидний культурний іспит. Але манерами і статурою Оскар не дуже скидався на недавнього в'язня СС.
Едека Ройбінського, як головну особу в гурті, допитували особливо часто, і на сьомий день його ув'язнення він, прийшовши в кімнату для допиту, виявив там ще одного чоловіка в цивільному, який розмовляв польською, − той мав перевірити, чи справді Ройбінський з Кракова. У Ройбінського раптом здали нерви, він заплакав і розказав усе як було, живою польською. Тоді по одному викликали всіх решту, їм наказували розповісти їхню версію польською. Коли пізно вранці покази почали збігатись, усю групу, у тому числі Шиндлерів, зібрали в кімнаті для допитів − і обидва слідчі стали їх обіймати. Шиндлера, Емілію і євреїв звільнили. Вони перебралися до Констанца в готель за кошт французького військового уряду.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Епілог
Оскар з Емілією прибули до Мюнхена. Якийсь час вони жили на квартирі з Роснерами, бо Генрі з братом почали грати в мюнхенському ресторані й навіть досягли скромного добробуту. Один із колишніх в'язнів, зустрівши Шиндлера в маленькій тісній квартирі Роснерів, був вражений його порваним піджаком. Звичайно, всі його краківські й моравські статки конфіскували росіяни, а залишки коштовностей вимінювалися на їжу і напої. Коли до Мюнхена прибули Файґенбауми, вони зустріли його останню на той момент коханку, єврейку, яка пережила не Брюннліц, а якийсь гірші табори. Багатьом гостям у квартирах, що їх Оскар винаймав, хоч як поблажливо вони ставилися до героїчних слабкостей Оскара, було незручно за нього перед Емілією.
Злі язики потім стверджуватимуть, що в ті часи для будь-кого, хто займався концтаборами, було мудрим рішенням триматися єврейських друзів заради свого захисту. Але цей зв'язок не був інстинктивною хитрістю. "Євреї Шиндлера" стали його сім'єю. Разом із ними він почув, що Амона Ґьота передали в руки нового польського уряду і судили. Там був і Мєтек Пемпер, який видав повний список злочинів Амона. За ним говорили й інші, серед яких були доктор Біберштейн і Гелена Гірш, які мали докладні й болісні спогади. Амона засудили на смерть і повісили. Перед смертю він крикнув: "Хайль Гітлер!" Ліпольда теж повісили за давніші вбивства в Будзині.
Мабуть, Оскар уже міркував про фермерство в Аргентині, про вирощування нутрій. Шиндлер зберіг ті самі чудові комерційні інстинкти, які привели його в 1939 році до Кракова. Грошей у нього не було, але Об'єднаний розподільчий комітет, якому Оскар надсилав звіти під час війни і де його добре знали, радо йому допоміг. У 1949 році вони добровільно передали йому 15 тисяч доларів США.
Відпливаючи до Аргентини, він узяв із собою з півдюжини сімей своїх євреїв, оплативши проїзд багатьом із них. Разом з Емілією вони завели ферму неподалік Буенос-Айреса і займалися нею майже десять років.
У ті часи зазнали краху багато нутрієвих ферм, і в 1957 році Шиндлери збанкрутували. За рік оскар поїхав до Німеччини, залишивши Емілію в Аргентині. Винаймаючи маленьку квартирку у Франкфурті, він шукав капіталу, щоб купити цементний завод, і можливості отримати велику компенсацію від міністерства фінансів Західної Німеччини за втрату свого майна в Польщі й Чехословаччині. Із того майже нічого не вийшло.
Цементний завод Шиндлера запрацював завдяки капіталам Об'єднаного розподільчого комітету і "позичкам" від декого з євреїв Шиндлера, які змогли добре влаштуватися в повоєнній Німеччині. Завод протримався недовго. У 1961 році Оскар знову збанкрутував. Того року, почувши про його проблеми, ізраїльські "євреї Шиндлера" запросили його в гості своїм коштом. У польськомовній пресі Ізраїлю з'явилося оголошення: усіх колишніх в'язнів концентраційного табору Брюннліц, знайомих з "німцем Оскаром Шиндлером", просили звернутися до газети.
У Тель-Авіві Оскара захоплено вітали. За ним юрбою ходили повоєнні діти його колишніх в'язнів. Того року судили Адольфа Айхманна, і візит Оскара до Ізраїлю збурив цікавість міжнародної преси. Напередодні судового процесу кореспондент лондонської "Daily Mail" написав статтю, порівнюючи діяльність цих двох людей, і в передньому слові до неї процитував клопотання "євреїв Шиндлера" про допомогу Оскарові: "Ми пам'ятаємо лихоліття Єгипту, ми не забуваємо Амана, ми не забуваємо Гітлера. Та, пам'ятаючи кривдників, ми не забуваємо праведників. Не забуваймо про Оскара Шиндлера".
Першою вшанувала Оскара міська влада Тель-Авіва. На його п'ятдесят третій день народження йому відкрили меморіальну дошку в Парку Героїв. На ній написано, що він є рятівником 1200 в'язнів концтабору Брюннліц і. Через десять років у Єрусалимі його проголосять Праведником − цей титул є особливою ізраїльською відзнакою, заснованою на давньому уявленні цього народу, що поміж багатьох неправовірних Бог Ізраїлю завжди тримає, як закваску, праведних людей. Оскара також запросили посадити ріжкове дерево на Алеї Праведників, що веде до музею "Яд Вашему". Дерево й сьогодні там росте, позначене табличкою, серед інших дерев, посаджених Праведниками. Є там і дерево Юліуса Мадріча, який незаконно годував своїх працівників, дерево Раймунда Тіча, управителя Мадріча в Плашуві.
Та на вулицях Франкфурта на нього дивилися косо, кидали в нього каміння, якісь робітники сміялися з нього й казали, що його слід було спалити разом з євреями. У 1963 році він ударив кулаком робітника фабрики, який обізвав його жидолюбом, і той подав на нього в суд за напад. У місцевому суді, на найнижчому рівні судової системи Німеччини, Оскар вислухав від судді нотацію і був змушений заплатити за моральну шкоду. Через ці приниження він дедалі більше залежав від тих, кого колись урятував. Ті були для нього єдиною душевною і матеріальною підтримкою.