Долека Горовиця відправили до Маутгаузену. Але малого Ричарда залишили на місці разом з іншими малими дітьми. Потім його знайдуть росіяни в Аушвіці, звідки вже на той час повтікають есесівці, і цілком слушно стверджуватимуть, що його та інших дітей затримали там для медичних експериментів. Генрі Роснера і Олека повели з Аушвіцу колоною майже на п'ятдесят кілометрів; тих, хто відставав, розстрілювали. У Сосновці їх напхали в товарні вагони. Сім днів поїзд їхав до Дахау, і за той час померла половина попутників у вагоні Роснерів.
Для в'язнів ґолешувських каменоломень дорога була ще тяжчою. Залізнична накладна на два їхні вагони, яка зберігається в архівах "Яд Вашему", показує, що їх везли без їжі понад десять днів, а двері вагону примерзли й були зачинені. Процес нищення лютував у свої останні дні. Їх тримали у вагонах на станціях, чіпляли новий паровоз, везли ще вісімдесят кілометрів, знову відчіпляли. Їх лишали у вагонах перед брамами таборів, де коменданти відмовляли їм з тієї простої причини, що тепер ці люди не мають промислової цінності. Під ранок наприкінці січня їх відчепили від паровоза і залишили на рейках біля Цвіттау. Оскар стверджує, що йому зателефонував друг і повідомив, що з вагонів чути, як там шкребуться і кричать люди.
Того ранку стояв лютий мороз. Польдека Пфефферберґа зварювальним начинням повирізав з вагонів двері, лід на яких був міцний, як залізо. Те, що відкрилося очам людей Шиндлера, коли вагон відчинився, описати важко. У кожному вагоні посередині лежала гора скрижанілих трупів з дико переплетеними руками й ногами. Ті сто людей, які залишилися в живих, скидалися на скелети. Як потім виявилося, ніхто з них тоді не важив більше за 35 кілограмів. Оскара на станції не було. Він був на фабриці, де на території цехів готували теплий куток для ґолешувських прибульців. Шиндлер випросив у Ліпольда дозвіл прийняти тих людей. У цехах їх позагортали в ковдри і поклали на соломі. З директорської квартири вийшла Емілія, за нею двоє в'язнів тягли здоровенне відро каші. Лікарі оглянули обморожених і прикинули, скільки потрібно мазі, щоб їх лікувати.
Ті покручені трупи, які було винесено з товарних вагонів, здавалися вже не людськими тілами. Їх було поховано на унікальному єврейському цвинтарі в Дойч-Білау, який організував Шиндлер. Щоб тримати ділянку під єврейський цвинтар в порядку на випадок майбутніх потреб, Оскар найняв унтершарфюрера СС середніх років і заплатив йому завдаток. Емілія змогла домовитися з різними знайомими Оскара − і привезла до Брюннліцу мазі від обмороження, сульфаніламіди й навіть вітаміни, що їх Біберштейн і не сподівався добути.
Тієї зими на фабрику Оскара приїхав Амон Ґьот. Його саме випустили з в'язниці. Суд СС звільнив його з бреславської тюрми з огляду на діабет. Він пожовк від хвороби й посірів від тюрми. Гелену Гірш наче громом ударило: вона була ладна крізь землю провалитися. Але інші люто шипіли йому вслід, а хтось із чоловіків перехилився через верстат і плюнув. Гер директор люб'язно поводив Амона своєю фабрикою, і коли вони обходили цехи, колишнього плашувського коменданта зустріли ще менш привітно. Хоча СС і випустило Амона з в'язниці, розслідування в його справі тривало. Суддя СС приїжджав до Брюннліцу знов-таки допитати Мєтека Пемпера щодо розпоряджень Амона. До початку допиту комендант Ліпольд прошепотів Пемперу, що хай той краще поводиться розважливо, бо суддя захоче забрати його в Дахау і стратити там, коли він розповість усе, що знає. І Пемпер мудро постарався переконати суддю, що його робота в адміністрації Плашува була не такою вже й важливою.
Розділ 37
37−ий день народження Оскара святкував і сам директор, і всі його в'язні, які отримали по три чверті кіло білого хліба в честь свята. Хоча всі згадують той день як радісний, по правді, підстав для веселощів було небагато. Минулого тижня прийшла довга телеграма від гера коменданта Гассебрьока з Ґрьосс-Розена у Брюннліц до Ліпольда: там були вказівки, що робити з населенням табору, якщо до нього наблизяться росіяни. За телеграмою, мало відбутися остаточне сортування. Старих і всіх тих, хто затримуватиме марш, вимагалося розстріляти одразу, а здорових − етапувати в бік Маутгаузену.
Оскар вирішив донести на Ліпольда. Напередодні своїх уродин Оскар надіслав низку конфіденційних скарг до Гассебрьока щодо поведінки гера коменданта. Оскар побував у Брно у впливового шефа поліції Раша і виклав йому ті самі звинувачення на адресу Ліпольда. Якось Оскар підпоїв Ліпольда і той кричав, що перевісить усю жидовню Шиндлера. Наступного дня Оскар доклав, що Ліпольд п'яний бігає фабрикою, кричить на всіх і погрожує розправою на місці. Через 10 днів після дня народження Оскар пообіцяв своїм працівникам, що життя триватиме. У промові Шиндлера були дві великі обіцянки. По-перше, тиранія добігає кінця. Він звертався до есесівців, що тут були, як до тих, хто теж був поневолений і бажав свободи. Друге, що він обіцяв, − залишитися в Брюннліці, доки проголосять кінець ворожнечі. В'язням, як і в минулих промовах, він обіцяв майбутнє.
Але Оскару на душі було не так уже й легко. Згодом він признався, що тоді переймався, що робитимуть із Брюннліцом війська, які відступатимуть через околиці Цвіттау. Також Оскар хвилювався, що неподалік Брюннліцу зупинилися якісь власовці.
Через два дні після Оскарово доносу Ліпольда перевели до піхотного батальйону Ваффен-СС біля Праги. Так що, залишаючи Моцека виконувати обов'язки коменданта, Йозеф Ліпольд пішов воювати.
Щовечора, слухаючи новини BBC, Оскар заспокоював себе тим, що війна може скінчитися ще до того, як росіяни дійдуть до околиць Цвіттау. Найближчі до Оскара люди серед в'язнів складали лист івритом з поясненнями, хто такий Оскар і що він зробив. Такий лист міг стати в пригоді, коли показати його американським військовим, серед яких було не лише чимало євреїв, а навіть польові рабини. Отже, вважали життєво важливим, щоб гер директор якось пробився до американців.
У вівторок 8 травня війна закінчилася. Оскар розбудив Емілію, безсонного Штерна теж погукали до кабінету святкувати разом із директором.
У ці неспокійні два дні між проголошенням миру і його сповненням один із в'язнів, ювелір на прізвище Ліхт, робив подарунок для Оскара. Всі знали, що він буде тікати. Виникла думка влаштувати директорові гідні проводи, і готуванням їх зайнялося найближче оточення Оскара: Штерн, Фіндер, Ґарде, Бейські, Пемпер. Пан Єрет зняв свій золотий міст. Коли б не Оскар, сказав він, ця штука однаково дісталася б есесівцям. Лежали б мої зубки десь на їхніх складах укупі з золотими іклами яких-небудь невідомих добродіїв з Любліна, Лодзі та Львова. Ліхт розплавив золото й опівдні 8 травня вже гравіював усередині каблучки напис івритом. То були слова з Талмуду, що їх Штерн цитував Оскарові в Бухгайстеровій конторі в жовтні 1939 року: "Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ". В одному з фабричних гаражів в'язні відчіпляли оббивку під стелею і на внутрішній частині дверей Оскарового "мерседеса", ховаючи тут і там торбинки з діамантами, якнайакуратніше, щоб нічого не стирчало.
Ввечері Оскар звелів комендантові зібрати в цеху всіх в'язнів. Знов-таки, німецькі інженери й секретарки, які вже мали плани втечі, були присутні також. Серед них стояла й Інґрід, колишнє кохання Оскара. Як і під час Оскарової святкової промови, озброєна охорона стояла під стінами великого залу. Війні залишалося майже шість годин, а есесівці давали присягу не складати зброї в жодному разі. Шиндлер говорив, що в'язні − спадкоємці нової доби; і що всі решта − есесівці, він сам, Емілія, Фухс, Шонбрун − тепер мають рятуватися. Він запрошував есесівців залишати це місце, а в'язнів − мирно їх відпустити. Оскар просив своїх працівників діяти людяно і праведно, а справедливість хай вершить суд. Гер директор буквально казав: "Дякую, що допомогли мені пошити систему в дурні". Його промова переходила з теми до теми. І нарешті, Шиндлер запропонував трьома хвилинами мовчання згадати незліченних жертв, які загинули в ці жорстокі роки. Коли збіг час мовчання, есесівці швидко пішли. Шиндлерові піднесли викувану Ліхтом каблучку. Оскар показав напис Емілії і попросив Штерна його перекласти.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ 38
Польдек Пфефферберґ разом із в'язнем на ім'я Юзек Горн роззброїли коменданта Моцека, і він пішов додому. В'язні отримали зброю від гарнізону. Коли пробило північ, жодної есесівської душі в таборі вже не було видно. Оскар викликав до свого кабінету Банкєра і дав йому ключ від одного особливого складу. То було вісімнадцять вантажівок курток, уніформ, матеріалу для теплої вовняної білизни, а також п'ять мільйонів котушок ниток і багато взуття. Під час ритуалу передачі цінного ключа Банкєрові Оскар разом з Емілією вбралися в смугасті роби в'язнів. Коли він вийшов у такому вигляді надвір попрощатися, усі подумали, що це просто легковажний маскарад, так що вони зможуть спокійно перевдягтись у звичайний одяг при зустрічі з американцями. Але з того, що вони вдяглися в ці грубі роби, все одно не виникало бажання так уже сміятися. Шиндлер у найглибшому розумінні слова назавжди залишиться заручником Брюннліцу й "Емалії". Їхати з Оскаром і Емілією викликалися восьмеро в'язнів. Усі були дуже молоді, але серед них була і пара − Ричард і Анка Рехени. Найстаршим серед цих вісьмох був інженер Едек Ройбінський, але і той був на десять років молодший за Шиндлерів. Згодом він розповість про цю химерну подорож. Емілія, Оскар і шофер мали сидіти в "мерседесі", усі решта − у вантажівці, навантаженій харчами, цигарками й напоями як мінною валютою.
"Мерседес" рушив, вантажівка за ним. Усі занадто хвилювалися, щоб якось урочисто попрощатися, але лист, у якому йшлося про заслуги Оскара та Емілії, підписаний Штерном і Зальпетером, Шиндлерам вручили. Штерн та інші залишилися стояти у дворі.
Протягом наступного дня роздавали вміст флотського складу. Величезні рулони вовняної тканини ділилися на відрізи. Моше Бейський стверджує, що кожному в'язневі дісталося по три метри плюс повний комплект білизни і по кілька котушок ниток.
Оскар із компанією перші години їхали у хвості колони вантажівок вермахту.