Свідригайлов пояснив: пограбував, ось і вся причина, не використав гроші лише тому, що не зважився. Потім він виклав теорію Раскольникова, з якою погоджувався у певних тезах: зло припустиме, якщо робиться заради благої мети. Тепер, сказав Свідригайлов, Раскольников дуже страждає, що виявився негідним власній теорії. Дуня запитала, невже совість брата мовчить, невже він не зазнає моральних мук. Свідригайлов запевнив, що "сучасній освіченій людині" не властиві глибокі вірування, мораль занепала, звідси й "теорії". Дуия сказала, що читала статтю Раскольникова, їй Разуміхін приносив. Вона хотіла бачити Соню. Свідригайлов пояснив, що Соня скоро не повернеться. Тоді Дуня зрозуміла, що потрапила у пастку. Свідригайлов палко запевнив, що одне лише її слово — і він врятує Раскольникова, той ще може стати "великою людиною". Дуня спробувала вирватися з цієї квартири, зараз же знайти брата. Але Свідригайлов попередив, що вони самі, даремно кликати на допомогу, її ніхто не почує. Він пропонує Дуні вибір: або вона погодиться прийняти його кохання, тоді він врятує її брата, або він візьме її силою. Свідригайлов сів. Дуня добре знала, що цей чоловік не відступиться. Несподівано вона витягла з кишені револьвер. Свідригайлов схопився на ноги, він здивувався, звідки у неї зброя, потім побачив, що це той самий револьвер, з якого він сам ще у селі вчив стріляти Дуню. Він попрямував до неї. Дуня вистрілила. Куля подряпала йому шкіру на голові. Дуня дивилася на кров, яка стікала скронею і не розуміла, що тут коїться. Свідригайлов зупинився, чекаючи, коли вона приготується до нового пострілу. Дуня знов підняла револьвер, але постріл не пролунав: погано зарядила. Свідригайлов стояв від неї на два кроки і чекав третього пострілу. Дуня не витримала і опустила револьвер, Свідригайлов підійшов до неї, тихо обійняв за талію. Дуня, благаючи, попросила відпустити. Він запитав: "Так не любиш?". Вона тільки заперечно похитала головою. З відчаєм він спитав, чи зможе покохати його у майбутньому. "Ніколи!" — прошепотіла Дуня. Обличчя Свідригайлова видавало внутрішню боротьбу. Раптом він розтулив обійми, відпустив Дуню, відійшов до вікна, віддав ключ, сказав тільки: "Скоріш!". Дуня зрозуміла, кинулася до дверей і миттю опинилася на вулиці. Свідригайлов дивився у вікно з дивною посмішкою відчаю. Потім він помітив на підлозі револьвер, підняв його, взяв капелюха і вийшов на вулицю.
Весь вечір Свідригайлов "гуляв", переходячи з одного трактиру у інший. Він поїв лакеїв, піснярів, якихось двох кривоносих писарчуків, але сам не випив за вечір ні краплі вина. Близько десятої вечора на місто насунули грозові хмари, вдарив грім, пустився дощ. Вода потоком падала на землю. Свідригайлов прийшов додому мокрий до питки, зачинився у кімнаті, дістав усі гроші, розірвав якісь папери. Потім поклав гроші у кишеню, хотів перемінити одяг, але, глянувши у вікно, махнув рукою. Він вийшов із своєї квартири і направився до Соні. Та сиділа у оточенні дітей Капернаумова, поїла їх чаєм. Діти злякалися Свідригайлова і втекли. Він сів до столу, попросив Соню теж сісти. Тоді він сказав, що зібрався в Америку, прийшов деякі справи владнати. Він заспокоїв Соню, повідомивши, що діти Катерини Іванівни забезпечені, потім дав їй три тисячі карбованців, кажучи, що у Раскольникова дві дороги: або куля в чоло, або каторга. Якщо каторга випаде, Соня ж за ним поїде, ось тоді ці гроші й стануть у пригоді. Нагадав також, що вона обіцяла квартирній хазяйці Катерини Іванівни заплатити, додав: "Необдумано... такі контракти й зобов'язання на себе берете", "наплювати б вам на цю німкеню, так на світі не проживеш". Свідригайлов радив нікому не говорити, що був у неї і дав гроші, приховати їх "до часу", потім передати на зберігання Разуміхіну. Велів кланятися Раскольиикову і Разуміхіну. Соня відчула щось погане, дивилася на Свідригайлова перелякано. Запитала, куди ж він піде у такий дощ. Свідригайлов посміхнувся: в Америку зібрався, невже дощу злякається. Побажав Соні жити довго: "ви іншим станете у пригоді". Потім він вийшов, залишивши Соню вкрай здивовану, налякану і з якоюсь неясною й тяжкою підозрою. Того вечора Свідригайлов зробив ще один дивний візит. Майже опівночі він прийшов на квартиру своєї нареченої, сказав, що повинен їхати у невідкладних справах, тому приніс їй подарунок — 15 тисяч карбованців. На прощання він поцілував наречену і побачив у її очах зовсім не дитяче мовчазне питання. Він поцілував її ще раз і подумки пошкодував, що його подарунок мати відразу ж сховає у скриню.
Опівночі дощ припинився, але знявся вітер. Свідригайлов ішов вулицями, зупинився на мості, дивився на воду. Потім пригадав, що неподалік має бути поганенький готель. Знайшов його, взяв помер. Кімната ця була маленька, тісна, десь на кіпці коридору, під сходами. У сусідньому номері, через стіну, хтось сварився й плакав. Свідригайлов глянув у щілину у стіні: там сиділи п'яні. Свідригайлов відчув, що змерз, випив чаю, їсти не міг, ліг у ліжко, накрився ковдрою. Плинули думки, жодна не хвилювала його. Він задув свічку, пригадав чомусь Раскольникова, подумав, що той багато на себе взяв, "але дуже вже за життя чіпляється". Йому не спалося, виник образ Дуні. Пригадалося їхнє останнє побачення, як він пожалів її тоді. Потім наче марення пройшли перед ним картини. Дівчинка у трупі, щедро прикрашеній квітами. Ця дівчинка втопилась, їй було лише чотирнадцять років, але "то було вже розбите серце, і воно згубило себе...", ображене кривдою. Потім, йому наснилося, наче він вийшов і побачив у коридорі маленьку дівчинку, років п'яти. Він приніс її у свій номер, поклав спати, потім зібрався йти, але, пригадавши дівчинку, підходить до ліжка. Дівчинка лише прикидалася, що спить. Вона хтиво посміхалася й дивилась на нього, простягнула рученята. Він заніс над нею руку, щоб ударити... і прокинувся. Свідригайлов підвівся з ліжка, одягнувся, дістав із кишені револьвер і перевірив його. Потім взяв записника і написав кілька елів на першому аркуші. Кілька хвилин він сидів нерухомо, задумавшись. На столі скупчилися мухи, Свідригайлов намагався впіймати одну з них. Раптом він наче отямився, здригнувся, встав і рішуче вийшов із кімнати. Над містом лежав густий туман. Він дійшов до пожежної каланчі, зупинився перед пожежником і довго дивився на нього, аж поки пожежник не сказав, що "тут не місце". Свідригайлов відповів, що їде у далекі краї, в Америку. Якщо запитають, хай так і відповість. Вимовивши це, Свідригайлов приставив револьвер до скроні і вистрілив.
Увечері того ж дня Раскольников прийшов до матері. Дуні вдома не було, і він навіть зрадів цьому. Мати не очікувала такої радості, показала його статтю у журналі, який приніс Разуміхін. Вона вже кілька разів перечитала ту статтю, хоча недуже її зрозуміла. Тільки відчувала, що син її готується до якогось вирішального кроку у своїй долі. Раскольников запитав, чи буде мати любити його завжди так, як тепер, навіть коли дізнається про щось жахливе. Та відказала, що давно вже відчуває: велике горе йому готується, тому йому і тоскно, а як побачила його сьогодні, то зрозуміла, що настала та вирішальна година. Раскольников попрощався, сказав, що їде далеко, просив помолитися за нього. Мати запитала, що ж чекає на нього. Раскольников відповів: "що Бог пошле". Він хотів піти, мати схопилася за нього і уважно дивилася йому в очі. Обличчя її спотворив жах. Раскольников глибоко каявся, що прийшов до неї. "Він нарешті вирвався".
В його комірчині на Раскольникова чекала Дуня. Тільки глянувши на неї, він зрозумів, що сестрі все відомо. Вона і Соня очікували його весь вечір, боялися, що він руки на себе накладе. Раскольников признався, що була думка: головою у воду кинутися "від сорому", та не зміг. Він не "злякався води", бо подумав: "Якщо вважав себе сильним до цього часу, то й сорому не злякаюся". Тепер він вирішив себе "віддати", навіщо тільки, не знав. Запитав Дуню, чи зможе вона тепер йому "протягнути руку". Дуня міцно обняла брата, сказала, що, ідучи на страждання, він змиває з себе половину злочину. Раскольников несподівано спалахнув гнівом: що вона називає злочином, скрізь тече кров, це закон людського існування, а того, хто більше проллє, більше славлять. Він же вбив "вошу", даремно він тепер іде на сором, це малодушність, вигоди він шукає. Не витримав "першого кроку", тому попаде у пастку, а якби витримав, то славили б. "Чому жбурляти в людей бомбами... поважніша форма". Він подивився на Дуню і, прочитавши у її очах муку, попросив пробачення за все, наказав сестрі йти до матері і не відходити від неї, бо відчуває: мати або збожеволіє, або помре від горя. Брат і сестра вийшли на вулицю разом. Потім шляхи їхні розійшлися. Крокуючи вулицею, Раскольников замислився. Невже у майбутні 15—20 років його душа упокоїться так, що він визнає, що скоїв злочин, буде "плакатися" перед людьми і називати себе "розбійником". Він уже багато разів ставив собі це запитання, "але все-таки йшов".
Коли він увійшов до Соні, вже почало сутеніти. Соня разом із Дунею чекали Раскольникова весь день. Надвечір Дуня пішла на квартиру брата, сподіваючись, що він прийде туди, Соня ж залишилася чекати вдома. Вона мучилася від страху, що Раскольников накладе на себе руки, тому зраділа, побачивши його живим. З першого погляду вона зрозуміла, що Раскольников зважився на рішучий крок. Соня зблідла. Він всміхнувся, сказав, що "прийшов за твоїми хрестами, Соню". Раскольников був сам не свій, говорив, прикро йому тільки те, що ті "будуть пальцями вказувати, ...ставити свої дурні запитання". Соня мовчки взяла два хрестика, перехрестилася, перехрестила його і собі одягнула мідний хрестик, йому на груди наділа кипарисовий. Раскольников уважно подивився на хрести, сказав, що кипарисовий,— це "простонародний" означає. Пригадав срібний хрест і образок, які зірвав з шиї лихварки і кинув їй на груди, додав, що йому тепер краще було б ті надіти. Соня попросила його перехреститися і помолитися. Він виконав це прохання, але якось несвідомо. Соня накинула на голову хустку, ту саму, якою вкривала її Катерина Іванівна, коли вона вперше повернулася "з панелі".