На ній не було нічого, крім чорного плаща, де й кишені не було, тому вона завернула підкову у серветку. Воланд побажав їм щастя, а на їхнє "прощайте" відповів "до побачення". За вікном ще тривала північ — святкову піч приємно затримати. У коридорі Маргариту з майстром чекав воландів почет. Коров'єв провів їх до дверей квартири і зник, решта пішла проводжати на вулицю.
Коли спускалися, щось грюкнуло на сходах, але на це не звернули уваги. Всі три чоловіка, що слідкували за квартирою, коли Маргарита і Азазелло йшли на бал, тепер міцно спали на своїх вартових місцях. Коли вже зібралися сідати в машину, якою керував знайомий Маргариті грак, вона побачила, що загубила підкову, подаровану їй Воландом. Азазелло велів почекати його і повернувся у під'їзд, сказавши, що треба розібратися, у чому тут справа. А справа була така: у квартирі, що розташована під квартирою покійного Берліоза, проживала та сама Аннушка, яка розлила на його нещастя олію; хто вона була і чим займалася, невідомо, але щодня її бачили в різних куточках Москви то з сумкою, то з бідоном, і скрізь, де вона тільки з'являлася, виникав скандал, за що і прозвали її "Чума". У той день, коли майстер явився перед Воландом, Аннушка прокинулась дуже рано і, вже намірившись йти кудись, зупинилась на площадці, бо побачила чоловіка в одній білизні і з чемоданом у руках, що вилетів у вікно. Аннушка була допитлива й вирішила подивитися, що буде далі, тому й побачила і Миколу Івановича, і Варенуху, що вилітали у вікно, а потім, як спускалися сходами Маргарита і майстер та всі, хто їх проводжав. Гола Гелла, кіт, Азазелло справили на Аннушку велике враження, але вона почула, як щось впало на сходи, і як тільки компанія вийшла на вулицю, кинулася на них і намацала у пітьмі загорнуту у серветку підкову. Вона розгорнула серветку, але радість, що її охопила, була передчасна, бо Азазелло вже стояв перед нею і вимагав віддати і підковку, і серветку. Аннушка вдала, що вона нічого не знає, але Азазелло так взяв її за горло, що вона швидко пригадала яку-таку підковку-серветочку він хоче. Вона запевняла його, що просто прибрала їх, щоб повернути власнику. Азазелло відпустив її і навіть дав грошей. Аннушка, перелякана, присідала і говорила "мерсі", але його вже не було.
Азазелло повернув Маргариті подарунок Воланда, і грак викотив машину за ворота. Через годину майстер тихо спав у своїй колишній кімнаті, а Маргарита плакала від пережитого нею потрясіння. Рукопис роману лежав перед нею, їй здалося на мить, що все це чари, що зараз роман зникне, вона прокинеться в особняку і піде топитися, але це була остання страшна думка, відголос пережитих нею страждань. Маргарита розгорнула роман.
Глава 25
ЯК ПРОКУРАТОР НАМАГАВСЯ ВРЯТУВАТИ ІУДУ ІЗ КІРІАФА
Пітьма, що прийшла із Середземного моря, накрила ненависне прокуратору місто Єршалаїм, бо дивну хмару принесло на кінець дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана. У цій пітьмі гинуло все: Лиса Гора, храм Єршалаїма, палац Ірода Великого, безокі золоті статуї богів, що простягали до неба свої руки. Хмара спочатку віддавала тільки своє світло, лише інколи пітьму розривав вогонь, але тяжкі удари грому знову заганяли все у пітьму. Потім хлинув дощ, і тоді гроза перетворилися на ураган. На тому самому місці, де ополудні говорили прокуратор і первосвященик, блискавкою зламало кипарис. У цей час під колонами знаходився тільки один чоловік і це був прокуратор.
Він лежав на ложі біля низенького столу з винами і їжею, у ніг прокуратора розлилася червона, наче кров'яна, калюжа і валялися черепки: прокуратор розсердився на служку і розбив глечик з вином. Тепер він лежав у грозовій напівпітьмі і пив вино довгими ковтками. Іноді прокуратор дивився в сад, наче чекаючи когось. Нарешті гроза почала затихати, навкруги стало світліше. Прокуратор почув, як ала повертається з Лисої Гори, а через деякий час на балкон до нього увійшов гість. Це був той самий чоловік, з яким прокуратор говорив перед виголошенням вироку в темній кімнаті і який сидів у капюшоні під час страти. Гість був мокрий як хлющ, і прокуратор попросив його переодягнутися'. Через деякий час він вийшов на балкон у сухій одежі, і прокуратор запропонував йому питво і їжу, а лише потім почав розмову. Обличчя гостя було добродушне і приємне, лише інколи вираз його мінявся: він зупиняв погляд на співрозмовнику, очі ставали пронизливі і все обличчя змінювалося, але вже через мить воно знову набувало приємного, спокійного виразу. Це був Афраній, завідуючий таємною службою при прокураторі Іудеї.
Прокуратор запитав, який настрій тепер у місті, і той запевнив, що заколоти більше не загрожують, що незабаром можна виводити війська з міста. Тоді прокуратор просив розповісти про страту. Афраній запитав, що саме його цікавить. Прокуратору довелося поставити кілька питань про настрій юрби, що йшла дивитися на страту, про те, чи пересвідчився сам Афраній у смерті страчених, а потім запитав, чи давали їм отруєний напій перед тим, як повісити на стовпи. Афрапій, не називаючи імені, сказав, що той відмовився. Прокуратор наче здивувався: хто відмовився? Тоді Афраній вибачився, що не назвав імені — Ієшуа Га-Ноцрі. Пілат більше не міг прикидатися байдужим, він засипав начальника таємної служби питаннями: чому відмовився, у яких саме виразах. Афраній закрив очі і переказав слова Ієшуа: він не винить за те, що у нього відняли життя, бо серед людських пороків одним із головних він вважає боягузство. Прокуратор запитав, до чого це було сказано, але Афраній відповів, що не зрозумів, що Ієшуа поводився досить дивно під час страти: він мало говорив, але намагався подивитися в очі кожному й посміхався якоюсь розгубленою посмішкою. Прокуратор налив вина і випив чашу до самого дна. Потім просив поховати тіла всіх страчених, так щоб піхто не знав де, щоб про них більше не було ні слуху ні духу. Прокуратор відзначив заслуги начальника таємної служби і сказав, що доповість про них у Римі.
Відтак почав говорити про Іуду з Кіріафа. Афраній подивився на прокуратора тим поглядом, який змінював вираз його обличчя, але зараз же втамував його. Пілат сказав, що у нього є відомості, що Іуда отримав гроші за зраду. Афраній виправив — отримає. Тоді прокуратор дуже тихо вимовив, що він отримав відомості і про те, що Іуду заріжуть сьогодні вночі, що гроші підкинуть первосвященику із запискою: "Повертаю прокляті гроші!"; первосвященику, вів далі прокуратор, буде дуже неприємно отримати такий подарунок у святкову ніч. Афраній сказав, що все це, злочинцям буде дуже важко зробити в одну піч. Але прокуратор вперто повторив, що у нього передчуття, що заріжуть саме сьогодні вночі, і що вся надія тільки на розпорядливість Афранія. Той підвівся і збирався йти, коли прокуратор затримав його, сказавши здивованому Афранію, що винен йому гроші: той дав милостиню старцям, коли у прокуратора не було при собі грошей. З цими словами він передав начальнику таємної служби важкий гаманець і сказав, що чекає його доповіді про поховання і про Іуду. Коли Афраній зник з очей, прокуратор побачив, що сонця вже немає і пришли сутінки.
Глава 26
ПОХОВАННЯ
Можливо, сутінки були причиною того, що зовнішність прокуратора змінилась: він наче на очах постарів, згорбився, його немов тривожило щось, він навіть озирнувся кілька разів на крісло, навіть поворушив плащ, що лежав там, ніби примарився хтось у цьому кріслі. Йому вдруге за цей день стало тоскно, він намагався зрозуміти, що мучить йому душу, і зрозумів це, але спробував обманути себе. Йому стало ясно, що сьогодні він втратив щось назавжди, але хотів надолужити цю втрату якимись нікчемними справами й перекопати себе, що ці справи не менш важливі, ніж вранішній вирок. Він покликав свого собаку, той прибіг із саду щасливий, що гроза, єдине, чого боявся хоробрий пес, закінчилася, він зрозумів, що з хазяїном трапилася біда і, поклавши морду і лапи йому на коліна, намагався втішити його.
У цей час гість прокуратора, Афраній, швидкої вправно клопотався справами, дорученими йому Пілатом. Він зайшов у казарми, пробув там деякий час, а потім звідти виїхали вози у супроводі солдатів таємної служби і направились по дорозі, якою йшла процесія із засудженими до страти. Афраній переодягнувся у темний поношений хітон і вийшов у місто. Невдовзі його можна було бачити біля великого храму первосвященика. Потім він знайшов лавку, де торгували килимами, увійшов у двір і мав коротку розмову з жінкою на ім'я Ніза. Подальший його шлях невідомий. А Ніза, залишившись сама, почала похапцем переодягатися, намагаючись не привернути увагу служниці, і, як тінь, вислизнула на вулицю.
У цей час з іншого провулка міста вийшов вродливий молодий чоловік, убраний у нову святкову одежу, він пішов до храму первосвященика, де пробув дуже недовго, але вийшов звідти у ще більш гарному настрої, ніж раніше. Він повернув до базарної площі, коли побачив попереду себе жінку, яка йшла легкою ходою. Здивований, він впізнав її, серце його тьохнуло, і він кинувся наздоганяти. Коли він гукнув її, Ніза вдала, що не впізнала Іуду, що зустрічі з ним вона зовсім не шукала, бо вирішила піти за місто слухати солов'їний спів, а не сидіти на терасі і слухати, як він зітхає. Іуда розгубився; адже вони домовилися зустрітися у неї вдома, і просив дозволу супроводжувати її. Ніза не хотіла, щоб їх бачили на вулиці, і запропонувала зайти у маленький дворик і про все домовитися. Вона сказала, що боїться свого ревнивого чоловіка, тому хай Іуда не йде разом з нею, а зачекає деякий час, а потім піде за місто до маслинового маєтку, у Гефсіманію, за Кедрон, де вона чекатиме його. Ніза пішла з двору, наче й не говорила з Іудою.
Він зачекав деякий час, але ноги самі винесли його і понесли за місто. Він перейшов кедронській потік і увійшов у сад, який наповнювали нічні пахощі. Іуда пройшов повз маслиновий жом — мета його була близька. Він гукнув Нізу, але від маслинового дерева відділився чоловік і в руці його щось блиснуло. Іуда зойкнув, другий чоловік перегородив йому дорогу назад. Тоді перший запитав, скільки Іуда одержав від первосвященика. Надія спалахнула у серці Іуди, він сказав — тридцять тетрадрахм і простягнув гроші, сподіваючись, що йому залишать життя.