Він обстежив Роббі і сказав, що в нього застуда, тому декілька днів до Пат підходити не можна, щоб не заразити її. Лікар сказав, що легень Роббі вистачило б на трьох, але у нього тверда печінка, очевидно, він багато п'є.
Роббі радів, що він хворий, бо перед цим Пат боялася, що він заразиться від неї, а тепер виходило, що вона може заразитися від нього. Пат зустріла цю новину зі сміхом, аж поки в неї сльози виступили на очах і не закашлялась так болісно, що сестра мусила побігти до неї і підняти вище її голову. Пат була весела весь вечір. Роббі не лишив її саму, а, одягши тепле пальто і закутавши добре шию, сидів до півночі на балконі, і через двері розповідав їй усілякі пригоди з свого життя. Хлопець радів своєму кашлю, бухикав, як міг, і випив пляшку до дна, а на ранок уже був здоровий.
Знову повіяв альпійський вітер. Пат дедалі слабішала. Вона вже не могла встати. Ночами часто в неї були приступи задухи. Тоді вона блідла від страху перед смертю. Роббі тримав її вологі, безсилі руки.
Пат боялася останньої години перед світанком. Вона вважала, що наприкінці ночі струмінь життя слабне і майже згасає.
Роббі попросив перенести своє ліжко до неї в палату, і сідав до неї, коли вона прокидалась і коли її очі сповнювались відчайдушного благання. Він нерідко думав про ампули морфію у своєму чемодані і вдався б до них без жодних вагань, якби вона не була така вдячна за кожен новий день життя.
Роббі сидів біля її ліжка і розповідав усе, що спадало на думку. Пат не можна було багато говорити, і вона охоче слухала. Найбільше вона любила слухати історії з шкільних років хлопця.
Якось Антоніо приніс свій радіоприймач, і Пат слухала, як звучить дивна скрипка. Це була циганська музика. Повно і м'яко линула мелодія над потоком звуків оркестру з цимбалів, скрипок і волинок. Дівчина плакала широко розкритими очима. Вона сказала: "Коли хочеться жити, тоді щось є таке, що любиш. Це важче, але й легше водночас. Подумай: так чи інакше я мусила б померти, і тепер я вдячна, що у мене є ти. Адже я могла бути самотня і нещасна. Тоді б я вмирала з охотою. Тепер мені тяжко; але я сповнена любові… Якби я могла вибирати – я б вибрала знову те саме... щоб як тепер...".
Потім, якось раптом, усе пішло дуже швидко. Її обличчя ніби тануло. Вилиці загострились, а на висках проступили черепні кістки. Руки стали тоненькі, як у дитини, під шкірою напнулися ребра, і гарячка з новою силою стала трясти її схудле тіло. Сестра приносила кисневу подушку, а лікар заходив щогодини.
Якось надвечір, невідомо чому, дуже швидко спала температура. Пат опритомніла й довго дивилась на Роббі. Вона попросила дзеркало. Роббі навмисне розбив його. Тоді вона попросила дати дзеркало з сумочки. Вона уважно розглядала себе в люстерко, а потім сказала, що хлопцеві треба їхати звідси, бо вона не хоче, щоб він бачив її такою.
Роббі втішав її. Вона знову попросила люстерко і свою сумочку. Потім почала пудритись. "Можеш робити, що хочеш, але для мене ти ніколи не будеш страшною. Для мене ти – найкраща жінка, яких я будь-коли бачив", — сказав Роббі. Пат здалося, що годинник цокає занадто голосно. Роббі кинув його об стіну, і він розбився. "Отак, тепер він більше не цокає. Час зупинився. Ми розірвали його посередині, тепер існуєм лише ми, тільки удвох – ти і я, і більше нікого". "Любий..." — прошепотіла вона. Роббі не міг витримати її погляду. "Мій вірний друг, — бурмотів він. — Мій коханий, мужній, старий друг".
Вона померла в останню годину ночі, раніш, ніж настав ранок. Вона вмирала тяжко, болісно, і ніхто не міг допомогти їй. Вона міцно тримала його руку, але вже не знала, що він був біля неї.
"Пат", — покликав хлопець. І це було вперше, коли вона не відповіла йому. Роббі не підпустив до неї нікого. Сам обмив на ній кров. Розчесав їй волосся, поклав її на своє ліжко і прикрив ковдрами. Потім сів коло неї і не міг нічого думати. Сидів на стільці, втупивши в неї очі. Собака ввійшов і сів коло нього... Потім настав ранок, і він побачив, що то вже була не Пат.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу