Через хвилину сестра сказала, що Пат краще не підходити до телефону, бо кілька днів тому була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.
Кестер відразу запропонував їхати туди "Карлом". Друзі зібрали деякі речі. Через півгодини місто лишилося позаду.
Над ранок похолодніло. На луках миготів іній. Друзі помінялися місцями, тепер машину вів Роббі. Пополудні, коли вже почало смеркатися, вони прибули в передгір'я. У них були ланцюжки для скатів і лопата. Друзі вирішили спробувати добратися на саму гору. Було холодно. Машина йшла зигзагами вгору. Дорога була розчищена від снігу, але місцями обледеніла, і машина підскакувала й ковзала в боки.
Коли вони приїхали, Роббі побіг до Пат. Вона питала, чи залишиться хлопець тут. Роббі змушений був пообіцяти, хоч знав, що треба вертатися заробляти гроші на лікування. Роббі помітив, що тепер Пат не приховувала нічого, стала жвавішою й ближчою йому, ніж будь-коли раніше, але водночас і якоюсь неспокійнішою.
Дівчина зійшла на низ до Кестера. Друзі не сказали їй про смерть Ленца. Хлопці поселилися у флігелі, але Кестер збирався їхати назад наступного дня. Роббі сказав йому, що грошей має лиш на десять днів. Кестер пообіцяв, що дістане грошей, і просив друга покластися на нього.
Роббі спитав Пат, де ж Гельга Гутман. "Вибула..." — сказала Пат після невеличкої паузи, і Роббі зрозумів її.
XXVI
Роббі сходив до головного лікаря, а тоді зустрівся з Кестером. Хлопець розповів, що справи у Пат погані, їй стало гірше. Хоч лікар і твердить, ніби покращало, бо якби Пат лишилась там унизу, вже давно не було б жодних надій. А тут процес проходить повільніше. І в цьому, на його думку, покращання. Тепер у неї були уражені обидві легені. Лікар пояснив, що хвороба – наслідок війни – недоїдання в роки росту. При цій хворобі буває, що вона раптом припиняється, інкапсулюється і виліковується навіть у безнадійних випадках.
Того дня у Пат не було температури, і вона з друзями поїхала у село в одне кафе, щоб поснідати. Там було декілька хворих з санаторію, і між ними – хлопець на ім'я Антоніо. Він розповів Кестеру і Роббі, що в санаторії є свої смішні традиції.
Роббі побачив у кімнаті Пат собаку Біллі, але песик його трохи боявся. Згодом Кестер, Роббі і Пат прокаталися на "Карлі". Вони виїхали за село. Надходив вечір, і засніжені простори, освітлені призахідним сонцем, миготіли рожевим блиском. На схилі гори стояло кілька стіжків сіна, майже зовсім занесених снігом. В долину, ніби маленькі коми, злітали останні лижники. Схил за схилом відкривалася хвиляста долина. Пат питала, чи тут починається дорога додому. Роббі пообіцяв, що навесні вони обов'язково повернуться. Треба було повертатися, але дівчина хотіла проїхатися ще. Роббі обмінявся поглядом з Кестером, і друг поїхав далі.
Пат сіла на заднє сидіння до Роббі, він пригорнув її і вкрив себе і дівчину ковдрою. "Роббі, любий, тепер усе так, ніби ми їдемо додому, повертаємось до нашого життя", — шепотіла Пат.
Чим нижче вони спускалися, тим швидше темніло. Пат лежала, щільно закрита ковдрою. Вона засунула свою руку на груди Роббі, під сорочку, він відчував її руку, потім її дихання, її губи і, нарешті, — сльози...
Ввечері Кестер від'їхав, бо наближалися снігопади, і треба було встигнути. Кестер пообіцяв, що за кілька днів вишле гроші. Роббі попросив друга прислати ампули морфію, які були в Кестера після війни. Можливо, вони знадобляться Пат.
Роббі добився того, що мав тепер кімнату поруч з Пат. Дівчина думала, що він отримає кімнату через декілька днів, тому для неї було приємною несподіванкою, коли Роббі постукав у сполучні двері. Пат дуже зраділа. Вона заснула, поклавши голову на груди хлопця. Він ще довго не спав. "Тобі судилося вмерти. Але ти не можеш померти. Ти – саме щастя", — думав хлопець.
XXVII
Наступні дні безперервно йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура. Антоніо пояснив Роббі, що це все через погоду: надто тепло, і альпійський вітер. Хлопець мусив скоритися Пат, яка відправила його на лижну прогулянку з Антоніо. Хлопець розповів Роббі, що температура викликає тривогу у хворих. У такі дні тут траплялися незвичайні речі. Але найгірше – чекати й нічого не робити. Це доводить людину до божевілля і до загибелі. "Здорових так само, адже стоїш поруч і нічого не можеш вдіяти" — сказав Роббі. Антоніо розповів, що багато хворих поводяться по-школярськи, ухиляються від постільного режиму, тікають до магазинів або кондитерських, коли проходить лікар. Потай курять, потай п'ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, — так вони рятуються від порожнечі.
Від Кестера поштою прийшли дві тисячі марок. Він писав, щоб Роббі не турбувався, що в нього є ще гроші. Досить Роббі лише написати йому... І раптом хлопець збагнув, звідки гроші: Кестер продав "Карла". Роббі пригадав, як увечері перед баром, конфекціонер Больвіс, програвши парі, заздрісно і жадібно постукував "Карла", а потім сказав: "На цю машину я завжди покупець". Ось звідки так раптом гроші! Того "Карла", про якого Кестер сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину.
Роббі сховав лист Кестера і маленький пакуночок з ампулами морфію в кишеню і все ще стояв безпорадний перед віконечком пошти. Найкраще було б негайно відіслати гроші назад, але він не міг: гроші були потрібні.
Надвечір Пат покращало. На другий день їй дозволили встати, а через кілька днів, коли Рот, чоловік, що вилікувався, їхав з санаторію, вона могла вже разом з усіма поїхати на вокзал, щоб провести його. Колись Ротові сказали, що він проживе два роки, або й менше. Тому він всі свої гроші розподілив на цей час. Але несподівано він одужав і тепер змушений був їхати з санаторію і десь шукати роботу, хоч тепер з цим були великі проблеми.
Дорогою назад Роббі купив для Пат коробку цукерок і троянди. Вони зайшли у кафе і випили рому. Пат попросила Роббі сходити з нею на великий бал до курзалу. Хоч більшість хворих не мали дозволу виходити, а все ж відвідували такі заходи. Пат говорила хлопцеві: "…я знаю, до чого все йде. Але той час, який ще лишився мені, цей час із тобою – дозволь мені робити, що я хочу".
Увечері прийшов Антоніо і приніс запрошення. Мала відбутися вечірка в палаті одного росіянина.
Росіянин був чорнявий, літній чоловік. Він займав дві кімнати, застелених килимами. Серед гостей була одна красива, молода іспанка. Усі тут були хворі, крім Роббі. Святкували день народження іспанки, у яку був закоханий росіянин. Та він мав супротивника – чоловіка-скрипаля, хоч усі знали, що іспанка любить росіянина. Музикант не сподобався Роббі відразу.
Молода іспанка тримала гітару на колінах. Вона заспівала іспанських пісень стиха, сиплим, надривним голосом хворої. Роббі раптом здалося, що все це лише тихе ридання, заклинання долі, яка стоїть надворі за завішеними вікнами й чекає; благання, зойк і страх перед самотністю наодинці з нічим, що поволі пожирає людей...
Наступного ранку Пат була весела й пустотлива. Вона взялася до своїх суконб, які тепер були їй завеликі. Роббі мав позичити у Антоніо смокінг, адже в суботу ввечері мав відбутися масовий таємний вихід з санаторію.
На бал втекли з санаторію всі, хто міг. Курзал був щедро прикрашений. Для гостей із санаторію був зарезервований куток, захищений від протягу з вікон. Роббі вперше танцював з Пат. Він признався, що його трохи навчив Ленц і повії з "Інтернаціоналю".
Поряд з ними танцював з іспанкою росіянин. Іспанка була дуже бліда. Чорне, блискуче волосся крилом ворона обрамляло її лоб. Вона танцювала з непорушним, серйозним обличчям. Їй було вісімнадцять років. Від стола жадібними очима за нею стежив скрипаль. Коли Пат танцювала з Антоніо, скрипаль розповів Роббі, що чекає на іспанку, адже рентгенівські знімки росіянина дуже погані, отже, він скоро помре, а іспанка дістанеться йому. Музикант сказав, що його рентген кращий, бо він не курить і береже себе.
Роббі обвів поглядом зал. Там стояли столи фізкультурників, там сиділи здорові місцеві мешканці, там французи, там англійці, голландці... а між ними забилася в куточок невеличка колонія недугів і смерті – гарячкова, прекрасна і приречена... Хлопцеві стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Він вийшов надвір і поволі побрів вулицею. Його наздогнала Пат. Вона просила його бути сьогодні щасливим. Вони почали танцювати. Роббі відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.
Пат після балу скидала плаття і на ньому порвалась парча. Вона сказала, що воно і так більше їй не потрібне. І не повісила його до шафи, а поклала в чемодан.
Роббі витяг з кишені пляшку шампанського. Закохані вирішили відсвяткувати цей день.
XXVIII
Погода зіпсувалась. Почав танути сніг. Криві температур здіймалися вверх. Пат мусила лежати в постелі. Через кожні кілька годин заходив лікар, його обличчя ставало дедалі заклопотанішим.
Одного дня Антоніо розповів, що Рита – іспанка, померла. До її хвороби ще добавилося запалення легенів. Росіянин не хоче повірити, що вона мертва. Твердить, ніби вона заснула летаргічним сном. Сидить біля її ліжка, і ніхто не може вивести його з кімнати.
Згодом Роббі побачив у коридорі скрипаля. У нього був жахливий вигляд. Тепер він курив і пропонував Роббі піти напитися, але хлопець відмовився і пішов до Пат.
Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною. Робі дав їй трішки рому. Вона сказала, що йому не можна пити з її чарки, і цілувати її не можна, і бувати так багато з нею не можна. "Я буду цілувати тебе і плювати мені на все інше", — заперечив Роббі. "Ні, не можна. Тобі вже більше не можна і спати в моєму ліжку" — "Добре, тоді приходь ти до мене спати". Дівчина сказала, що хоче, щоб Роббі зберіг здоров'я, щоб мав дружину і дітей. "Не хочу я мати ні дітей, ні дружини, крім тебе. Ти моє дитя і моя дружина", — відповів хлопець.
Пат призналася, що дуже хотіла б мати дитину від нього. Роббі переконував її, що дитина ще буде, і це буде дівчинка, і її теж зватимуть Пат.
Через кілька днів Роббі відчув, як щось закололо в грудях, і почав кашляти. Головний лікар, ідучи коридором, почув шум і сказав зайти до нього.