Вона повінчається з коханим і назавжди покине Париж.
Отримавши цього листа, маркіз мав прийняти якесь рішення, "але він знову почав відтягувати справу й написати дочці, бо в них зав'язалося листування з однієї кімнати в другу". У листі пан де ла Моль передав Матильді патент на чин гусарського поручика на ім'я кавалера Жульєна Сореля де ла Вернея. Відповідь Матильди була переповнена вдячністю, але разом із тим вона призначала день весілля. Через деякий час вона отримала несподівану відповідь батька. Він застерігав Матильду і писав, що ніхто не знає, що таке цей Жульєн.
Дізнавшись від Матильди про чин поручика, Жульєн зрадів, адже сповнювалися усі його честолюбні мрії.
"Отже, — сказав він собі, — роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде страховисько покохати мене... Її батько не може жити без неї, а вона — без мене".
ХХХV
Проза
"Жульєн поринув у глибоку задуму і ледве відповідав на палкі Матильдині пестощі. Він був мовчазний і похмурий", а Матильда не сміла спитати його про причину такого настрою. У її душу прокралось щось схоже на жах. "Ця черства душа тепер пізнала у своєму коханні все, що властиве пристрасті..."
Жульєн отримав від маркіза двадцять тисяч франків, а абат Пірар подбав про те, щоб Жульєна визнали позашлюбним сином багатого вельможі пана де ла Вернея.
Незабаром Жульєн відправився у найблискучіший гусарський полк. "Його коні, мундир, лівреї його слуг були в такому бездоганному порядку, що зробили б честь найвимогливішому англійському вельможі". Він уже підраховував, коли стане командиром полку, думав тільки про славу і про свого сина.
І саме тоді від Матильди надійшов лист, у якому вона благала і вимагала негайно приїхати. Жульєн дістав відпустку і прибув у палац де ла Моля. Матильда, побачивши його, забула про все і кинулася йому в обійми. Із сльозами на очах вона передала йому лист батька, у якому маркіз повідомляв, що відмовляється від усіх своїх намірів щодо весілля. А потім Матильда передала Жульєну лист від пані де Реналь, у якому було написано, що пан Сорель "прагнув завоювати собі певне становище у світі й вийти в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу й нещасну жінку". Далі пані де Реналь писала, що Жульєн не визнає ніяких законів релігії і "сіє скрізь нещастя і вічне каяття".
Прочитавши довгий і напіврозмитий слізьми лист, Жульєн скочив у поштову карету і помчав у Вер'єр. Там він купив пару пістолетів, пішов у церкву, наблизився до пані де Реналь, яка молилася, "вистрілив і промахнувся, вистрілив удруге — вона впала".
XXXVI
Сумні подробиці
Жульєна затримали просто у церкві, відправили в тюрму, наділи залізні наручники, замкнули двері й залишили самого. "Все це відбувалося дуже швидко, і він при цьому нічого не відчував".
"Пані де Реналь була поранена не смертельно... Куля влучила в плече і — дивна річ — відскочила від плечової кістки..."
Жінка давно вже хотіла вмерти. Розлука з Жульєном була для неї справжнім горем, а вона називала це горе "докорами сумління". Духівник добре розумів її стан і примусив написати листа до пана де ла Моля зі словами каяття.
Жульєн в усьому зізнався судді, який прийшов до нього в камеру. Потім він написав мадемуазель де ла Моль про те, що сталося. Він просив пробачення у Матильди, що цей прикрий випадок потрапить у газети і може бути пов'язаний з її ім'ям, забороняв говорити Про нього навіть з його сином, заповідав одружитися з паном де Круазнуа.
Відправивши лист, Жульєн став думати про своє життя, яке було наче підготовкою до смерті, у якій він не бачив нічого ганебного, крім того, що помре на гільйотині. ; Тюремник, підкуплений пані де Реналь, повідомив, що вона жива і одужує. "Тільки тепер Жульєн почав каятись у своєму злочині".
ХХХVІІ
Вежа
Жульєна перевезли у Безансон і люб'язно відвели приміщення на верхньому поверсі готичної башти. У час, коли до нього заходили, прийшов кюре Шелан. Він був дуже старий, ходив з паличкою, його супроводив племінник. Жульєн не зміг домогтися від старого нічого розумного і дуже засмутився. "Він побачив смерть в усій її бридкості", але згодом йому спало на думку, що вмре молодим, і це врятує його від жалюгідного руйнування. Та час від часу мужність покидала його. "Якщо така слабодухість зростатиме, краще покінчити з собою. Яка це буде радість для всіх отих абатів Маслонів і панів Вально, якщо я помру як боягуз", — думав Жульєн.
Приїхав Фуке, який розповів другові, що хоче продати все своє майно, підкупити тюремника і врятувати бранця. "Цей вияв високого благородства повернув Жульєнові душевну силу, яку в нього відібрала поява пана Шелана".
Фуке заплатив тюремникам, щоб Жульєна не перевели в жахливий каземат, а залишили в "гарненькій кімнатці, на висоті ста вісімдесяти східців ". Потім він звернувся до абата де Фрілера, який пообіцяв замовити слівце перед суддями.
"Жульєн передбачав тільки одну неприємність перед смертю: відвідини батька".
ХХХVІІІ
Могутня людина
Одного дня вранці двері відчинилися і жінка, вдягнена селянкою, кинулася до Жульєна. Це була мадемуазель де ла Моль. Її вчинок зворушив юнака. Йому знов здалося, що він кохає королеву.
Матильда розповіла, як їй вдалося добитися побачення: вона зізналася секретареві, що вона дружина Жульєна, і назвала своє ім'я. Мадемуазель була захоплена вчинком Жульєна: він здавався їй схожим на Боніфація де ла Моля. Вона найняла найкращих адвокатів, добилася аудієнції в пана де Фрілера, якому "знадобилося всього кілька секунд, щоб змусити Матильду признатись, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де ла Моля".
Під час бесіди з мадемуазель пан де Фрілер думав про власну користь від рішення цієї справи. Він почув, що маршальша де Фервак, від якої залежало призначення всіх єпископів у Франції, була близькою знайомою Жульєна. Це відкриття зробило його поступливішим. Він пообіцяв, що більшість присяжних виконає його наказ і Жульєна буде виправдано.
XXXIX
Інтрига
Матильда намагалася зробити все можливе, щоб врятувати Жульєна. Вона навіть написала пані де Фервак листа, в якому "благала свою суперницю домогтись, щоб монсеньйор єпископ *** власноручно написав листа панові де Фрілеру. Вона дійшла до того, що просила її особисто приїхати в Безансон".
Жульєн про все це навіть не здогадувався, але його непокоїла присутність Матильди. "Близькість смерті зробила його поряднішою і добрішою людиною, ніж він був протягом свого життя", але палка пристрасть Матильди лишала його байдужим. Він жорстоко докоряв собі за це і каявся в тому, що замахнувся на життя пані де Реналь. Жульєн відчував, що кохає її, як і раніше. Одного разу він попросив Матильду віддати дитину, яка народиться, "у Вер'єр годувальниці, а пані де Реналь наглядатиме за нею". Жульєн передбачав нещасливу долю своєї дитини і хотів хоч чимось зарадити цьому.
XL
Спокій
Жульєн повністю визнавав себе винним. "Адвокат вважав його божевільним і разом з усіма гадав, що він схопився за пістолет у припадку ревнощів". Зізнання у цьому дало б прекрасну підставу для захисту, але Жульєн роздратовано заявив, щоб адвокат не повторював цієї брехні.
Усі в Безансоні тільки й говорили про майбутній процес, а Жульєн жив у світі мрій. Він уже бачив близький кінець і лише тепер навчився втішатися життям.
Пан де Фрілер був упевнений, що присяжні пани Вально, де Муаро і де Шолен — знаряддя в його руках і виконають його наказ, адже у дружньому листуванні з пані де Фервак уже було сказано завітне слово — єпископство за врятування Жульєна.
Пані де Реналь уже майже одужала. Вона приїхала в Безансон і "власноручно написала кожному з тридцяти шести присяжних " листи, в яких просила виправдати Жульєна.
XLI
Суд
"Нарешті настав цей день, якого так боялися Матильда і пані де Реналь... Вся провінція з'їхалась у Безансон, щоб послухати цю романтичну справу".
Напередодні суду Матильда віднесла лист єпископа вікарію, в якому прелат просив про виправдання Жульєна, і пан де Фрілер запевнив її, що ручається за вирок присяжних.
Ідучи на суд, Жульєн здивувався, що йому співчувають люди, які товпилися на його шляху. У залі суду було багато жінок. "Очі їхні блищали, в них відбивалось палке співчуття. Ледве він сів на лаву, як почув з усіх сторін: "Боже! Який він юний! Та це ж дитина...Прокурор із пафосом розводився про варварство вчиненого злочину, але "жінки в ложах суду слухали його дуже незадоволено".
Коли почав говорити адвокат, жінки повитягали хусточки.
Жульєн не хотів брати останнього слова, але почуття обов'язку пересилило, і він "звернувся до присяжних з дуже сильними словами". Він не просив ніякої милості, визнавав, що "вчинив замах на життя жінки, що гідна найглибшої пошани", яка для нього була майже матір'ю. Жульєн сказав, що його найбільший злочин у тому, що він насмілився "проникнути в середовище, яке мовою чванливих багатіїв зветься вищим товариством". Судять його люди не рівні йому, не селяни, а тільки обурені буржуа; тому він не сподівається на виправдання і готовий умерти.
Під час своєї промови Жульєн бачив перед собою нахабний погляд пана барона де Вально. Саме він і оголосив рішення присяжних: "Жульєн Сорель винний у вбивстві, і в убивстві з наперед обдуманим наміром. Це рішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений".
Жінки в залі суду ридали, а пан Вально торжествував.
XLII
Жульєна помістили в камеру смертників. Він думав про пані де Реналь, яка вже ніколи не дізнається, що лише одну її він любив по-справжньому, про християнського Бога, якого він вважав мстивим деспотом, адже "в його Біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання"; про те, як би склалося його життя, аби не було замаху.
Вранці прийшла Матильда. Вона змарніла і трималася просто, як звичайна, вбита горем жінка, а Жульєн не міг триматися з нею просто. З афектацією говорив про свій учорашній виступ, під час якого він тримався як Боніфацій де ла Моль перед своїми суддями. "Несамохіть він відплачував їй за всі ті муки, яких вона так часто завдавала йому".
Заплакана Матильда просила Жульєна підписати апеляцію, але він категорично відмовився, мотивуючи це тим, що зараз готовий умерти, а хто може поручитися, яким він стане через два місяці перебування у в'язниці?
Від умовлянь Матильда перейшла до докорів.