Маленький літній чоловік із сумним обличчям запитав у Поплавського, де знаходиться квартира № 50. Не зважаючи на пережиті потрясіння, Поплавський не втратив розуму: новий відвідувач проклятої квартири давав можливість перевірити її ще раз, щось підказувало Поплавському, що дуже скоро цей чоловік вийде з цієї квартири. Однак чекати довелося довше, ніж розраховував киянин. Нарешті двері квартири № 50 грюкнули, і почулися кроки, але потім той, хто вийшов, повернувся назад. На цей раз чекати довелося недовго, почувся відчайдушний крик, занявкав кіт, і, хрестячись, пролетів той чоловік, але без капелюха, з божевільним виразом обличчя. Перевірка відбулася. Не чекаючи більше ні миті, Поплавський кинувся геть від проклятої квартири, і вже через кілька хвилин їхав у напрямі до Київського вокзалу.
А з маленьким літнім чоловіком, буфетником театру Вар'єте Андрієм. Фокичем Соковим, трапилася така пригода: двері у квартиру відчинила гола руда дівка зі шрамом на шиї, на яку буфетнику було бридко дивитися, але він попросив провести його до артиста. Кімната, в яку провели, вразила Сокова, бо горів тут камін, а стояв холод, стіл, на якому стояли пляшки, був накритий церковною парчею, було й ще чому дивуватися. Соков відрекомендувався, але артист і слова не дав йому вимовити про справу, у якій той прийшов, а сам почав говорити про буфет театру, який йому, артисту, дуже не сподобався, він сказав, що осетрина; не буває "другої свіжості", бо то вже не осетрина, що бринза може бути тільки білого кольору, а не зеленого. Ці балачки не сподобались буфетнику, бо він прийшов не за тим, щоб слухати їх, він хотів, щоб артист повернув йому гроші, які перетворилися на папір після фокусів, що той демонстрував. Маг здивувався, сказав, що ніяких фокусів не робив, просто йому хотілося побачити москвичів у масі, а зручніше всього це було зробити у театрі, тому його почет влаштував цей сеанс, а він тільки дивився на людей. Тепер йому зрозумілі хвилювання буфетника, але невже люди повірили, що гроші справжні, чи може, вони шахраї, невже серед москвичів є шахраї? Буфетник був змушений це визнати. Воланд обурився, адже Соков — людина бідна? Той не встиг нічого відповісти, як голос із кабінету сказав, що в буфетника у різних ощадних касах зберігаються двісті сорок дев'ять тисяч рублів, а під підлогою дому двісті золотих десяток. Воланд погодився, що, звичайно, це сума, і запитав у буфетника, коли той помре. Той навіть обурився й відповів, що це нікому невідомо і нікого не стосується. І знову голос із кабінету зауважив, що таємниці тут немає, що помре він від раку печінки через дев'ять місяців у відомій клініці. Воланд задумливо сказав: навіщо йому помирати у клініці, хай би краще влаштував на ці гроші пір, а потім випив отруту. Соков сидів нерухомо. Але Воланд наче пригадав мету його приходу і велів показати папірці. Соков дістав із кишені пачку, але, на його здивування, це були звичайні гроші.
Він вийшов із квартири і сів на сходах. Потім пригадав, що позабув капелюха в поганій квартирі, і хоч як йому не хотілося вертатися, він вернувся. Дівка винесла йому капелюха і шпагу, яку він відштовхнув. Дівка здивувалася, як це він без шпаги. Буфетник щось буркнув і швидко пішов униз. Але голові його було надто тепло. Коли він зняв і подивився на свого капелюха, то побачив, що це оксамитовий берет з обдертим півнячим пір'ям. У руках у буфетника берет перетворився на кошеня, яке скочило йому на голову і роздерло у кров лисину. Соков кинувся у першу ж аптеку, щоб довідатися, де живе кращий спеціаліст з хвороб печінки. Йому перев'язали голову марлею й вказали адресу професора Кузьміна, куди він і направився.
У приймальні професора чекали люди, але Соков сказав жінці, що записувала пацієнтів, що він смертельно хворий. Його провели до професора. Плутана розповідь буфетника про його майбутню хворобу, про яку він довідався від когось, хто й лікарем не був, не справила на професора враження, він вирішив, що Соков божевільний. Але оглянув буфетника і запевнив, що принаймні зараз у нього немає ніяких ознак раку, та, якщо він боїться, хай зробить необхідні аналізи. До цього професор додав записку до професора-невропатолога Буре. Буфетник повеселішав, він поклав на стіл тридцять рублів, а зверху м'яко, наче котячою лапою, додав маленький стовбик у газетному папері, який стиха дзенькнув. Професор наказав прибрати золото і порадив слідкувати за нервами.
Коли професор закінчив прийом хворих, він, знімаючи халат, глянув на те місце, де буфетник залишив червонці, але там лежали тільки три етикетки з винних пляшок. Професор вирішив, що той не тільки шизофреник, але і злодій, і велів перевірити пальта. Але всі вони були на місці, проте, коли професор знову підійшов до столу, він побачив на тому самому місці, де лежали етикетки, маленьке чорне кошеня, а поруч блюдце з молоком. Потилиця у професора захолонула, він тихо крикнув. Прийшла служниця і запевнила, що кошеня підкинула якась пацієнтка. Але це було ще не все: професор глянув у вікно і побачив там даму, яка бігла через двір в одній білизні. Він знову повернувся до столу і побачив замість кошеняти великого нахабного горобця, який кривлявся і танцював фокстрот, звуки якого долітали з сусідньої кімнати. Потім горобець оправився у чорнильницю, розбив скло на фотографії, що зображувала університетський випуск 94-го року, і вилетів у вікно. Професор хотів зателефонувати своєму однокурснику Буре, але замість його номеру набрав номер бюро п'явок і попросив прислати їх йому на дім. Він знову глянув на стіл і побачив, що там сидить жінка у косинці сестри милосердя і з сумкою з написом "П'явки". Професор страшно закричав, бо побачив, що рот у жінки був чоловічій та ще й з одним іклом, а очі мертві. Вона сказала чоловічим басом, що прибере гроші. Згребла етикетки і розтанула у повітрі.
Через деякий час професор Буре заспокоював професора Кузьміла, який лежав у ліжку і п'явки йому вже поставили.
ЧАСТИНА ДРУГА
Глава 19
МАРГАРИТА
Хто сказав, "що на світі немає справжнього, вірного і вічного кохання?.. За мною, мій читач, і тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!"
Майстер помилявся, коли говорив Івану, що вона забула його. Цього не могло бути. Маргарита Миколаївна, так звали кохану майстра, мала всі підстави бути щасливою: вона була гарна і розумна. Тридцятирічна бездітна Маргарита була дружиною відомого спеціаліста, молодого, вродливого, доброго, чесного, який до того ж дружину обожнював. Маргарита разом із чоловіком займали весь верхній поверх великого особняка з садом в одному із провулків Арбата. Вона не знала жахів життя в комунальній квартирі, руки її ніколи не торкалися примуса, у неї не було нестатку у грошах, вона могла купити все, що їй подобається, а серед знайомих її чоловіка були й цікаві люди. І все ж Маргарита Миколаївна не була щаслива ні одного дня, до зустрічі з майстром. Очевидно, вона говорила правду, коли запевняла його, що їй потрібен тільки він. Вона кохала майстра. Неможливо передати, що пережила Маргарита, коли вранці, на щастя, не встигнувши переговорити з чоловіком, бо той не повернувся у призначений строк, прийшла до майстра і не знайшла його. Вона зробила все, щоб довідатись хоч що-небудь про коханого, але марно. Тоді повернулася в особняк. Вона була певна, що зробила ту саму помилку, що й Левій Матвій, залишивши вночі майстра одного, вона повернулася, але занадто пізно.
У таких муках прожила вона зиму. Але того дня, коли відбувалися всі безглузді події, Маргарита прокинулась з відчуттям, що сьогодні щось трапиться. Їй наснився дивний сон, в якому вона побачила його, раніше він ніколи не снився їй, і мучилась вона тільки вдень. Снилася їй якась безнадійна місцевість під похмурим небом ранньої весни; навкруги все таке нудне і тоскне, що тягне повіситися на самотній осиці, за городом якась хатина з сірих деревин, із цієї вбогої хатини він і вийшов у якомусь лахмітті і поманив її рукою, вона кинулась до нього, задихаючись у мертвому повітрі, і прокинулась. Сон цей Маргарита Миколаївна розтлумачила так: або майстер мертвий і приходив за нею, тоді вона скоро помре, і це добре, бо мука її скінчиться, або він живий і нагадує їй про себе, тоді вони скоро побачаться. Маргарита подумала, що все склалося добре: чоловік поїхав на три дні, і ніхто не заважатиме їй думати й робити все, що вона захоче.
Маргарита дістала зі схованки свій скарб: фотокартку майстра, книжку ощадної каси на його ім'я, засохлу троянду й обгорілі аркуші — частину роману, яку їй вдалося врятувати від вогню. Вона довго сиділа, дивлячись на фотокартку, потім годину перечитувала те, у чому після вогню не було ні початку, ні кінця. До неї повернулося передчуття, що сьогодні щось трапиться, що вона матиме звістку від майстра. Маргарита вирішила піти на вулицю. Вона вже одягала пальто, коли її хатня працівниця, красуня Наташа, почала розповідати казна-що про фокуси, які показував вчора маг у театрі, про те, що роздавали там панчохи і парфуми, що бігали потім жінки по вулиці в одній білизні. Маргарита Миколаївна щиро розсміялась на цю нісенітницю й порадила Наташі не вірити всякій брехні, повернулася до себе у спальню, винесла звідти панчохи і склянку одеколону і сказавши, що вона теж хоче показати фокус, подарувала це Наташі.
У тролейбусі Маргарита Миколаївна почула ще одну дивну тиху розповідь, але цього разу йшлося про небіжчика, у якого з гробу вкрали голову. їй набридло слухати подібні безглуздості, і вона зраділа, що треба виходити. Маргарита приїхала в Олександрівський сад, туди, де вона зустрічалася з майстром. Вона сіла на ту саму лавку, де колись сиділа з ним, але тепер розмовляла з ним лише подумки. Вона благала його дати їй хоч яку-небудь звістку про себе, або відпустити її, щоб вона могла вільно жити й дихати. Якийсь чоловік, приваблений її красою і самотністю, сів поруч з нею на лаву і спробував заговорити. Але Маргарита так похмуро глянула на нього, що він підвівся й пішов.
Раптом увагу Маргарити привернула похоронна процесія. їй здалося, що обличчя всіх, хто проводжав небіжчика в останню путь, мають дивний, розгублений вигляд, а від траурного маршу їй стало тоскно.