ЧЕРЕВИЧОК
У той час, коли волоцюги облягали Собор, Есмеральда спала. Та незабаром дедалі більший шум змусив її прокинутися. Їй спало на думку, що, можливо, народ повстав, щоб силою взяти її з притулку. Їй стало дуже страшно, вона почала молитися і просити допомоги у християнського бога і пресвятої богородиці. Згодом до її келії зайшли двоє людей. П'єр Гренгуар сказав, що це він, а іншого назвав своїм другом. Поет сказав дівчині, що її хочуть повісити, тому вона мусить йти з ними. Гренгуар узяв її за руку, його супутник підняв ліхтар і пішов попереду них. Страх приголомшував молоду дівчину; вона дозволила повести себе. Кізка, підстрибуючи, побігла за ними.
Сівши у човен, вони попливли до правого берега. Молода дівчина з прихованим неспокоєм стежила за незнайомцем. Поет тим часом базікав і радів зустрічі з Джалі. Раптом Гренгуар сказав, що коли вони пробивалися крізь натовп оскаженілих волоцюг, він помітив бідолашного хлопчиська, якому дзвонар збирався розтрощити голову об поруччя галереї королів. Клод Фролло з опису поета зрозумів, що цим хлопчиськом був його брат Жеан. Архідиякон припинив веслувати, руки його повисли, немов зламані, голова впала на груди, і Есмеральда почула судорожне зітхання. Вона затремтіла, бо впізнала це зітхання.
Човен, пущений сам по собі, кілька хвилин плив за течією. Але чоловік у чорному випростався й знову почав веслувати проти течії. Вони обігнули мис острова Богоматері й попрямували до Сінної пристані. Метушня навколо Собору збільшувалася. Втікачі прислухалися. До них виразно долетіли переможні вигуки. Раптом сотні смолоскипів замиготіли по всіх ярусах Собору. Шукали циганку, яку мали повісити.
Нарешті човен причалив до берега. Незнайомець підвівся, наблизився до циганки й хотів був узяти її за руку, щоб допомогти вийти з човна, але вона відштовхнула його і вхопилася за рукав Гренгуара, який був заклопотаний кізкою. Тоді дівчина без сторонньої допомоги вистрибнула з човна. Коли ж вона трохи отямилась, то побачила, що залишилася на березі сама з незнайомцем. Гренгуар, видно, скористався з моменту висадки на берег і зник разом з кізкою.
Бідна циганка затремтіла. Раптом вона відчула на своїй руці руку незнайомця. Це була сильна й холодна рука. Швидкою ходою він попрямував до Гревського майдану, тримаючи її за руку. Не маючи сили, вона більше не опиралася й бігла поруч, ледве встигаючи за його швидкими кроками.
Чоловік у чорному не видав ні звуку. Змучена, вона вже більше не опиралася й покірно йшла за ним. Вони опинилися на Гревському майдані біля шибениці. Клод Фролло сказав дівчині, що в неї ще є вибір: є ухвала вищої судової палати, яка знову засуджує її до шибениці. Але він може врятувати її, якщо вона захоче. Дівчина вибрала шибеницю. Він затулив обличчя руками. Есмеральда почула його ридання. Це було вперше. Клода розізлило те, що вона байдуже дивилася на його сльози. Він був розлючений, бо його брат загинув через неї. Він накинувся на дівчину і сказав, що вона все одно буде його. Дівчина почала кусати архідиякона, говорити, що належить Фебові. "Так умри ж!" — вигукнув він, заскреготівши зубами. Він потягнув дівчину до башти, покликав Гудулу і насказав тримати за руку збіглу циганку, поки він піде по сторожу. Затворниця міцно схопила руку Есмеральди.
Стара почала розповідати про свою Агнесу, про циган, які з'їли її. Ось уже п'ятнадцять років, як це сталося. Есмеральда благала змилуватися і відпустити її. Жінка вирішила показати циганці черевичок своєї донечки. Простягнувши з-за ґрат другу руку, стара показала циганці маленький, вигаптуваний черевичок. Раптом Есмеральда своєю вільною рукою поспіхом розкрила невеличку ладанку, оздоблену зеленими намистинками, що висіла у неї на шиї. Циганка вийняла з ладанки черевичок, такий точнісінько, як і перший. До черевичка був прив'язаний клапоть пергаменту, на якому було написано такий двовірш:
Як ще такий у тебе є,
Руками ненька обів'є.
Затворниця блискавично порівняла обидва черевички, прочитала напис на пергаменті і, припавши до віконних ґрат обличчям, вигукнула: "Доню моя! Доню моя!". Затворниця плакала, а потім обома руками розхитала грати свого лігва. Вона розбила стару хрестоподібну поперечку, якою було заґратоване вікно, схопила свою доньку за стан і втягла до своєї нори. Вона говорила доньці безліч недоладних слів. Дівчина корилася всьому і лише час від часу тихенько, з безмежною ніжністю повторювала: "Моя матуся!" У цю хвилину долинув брязкіт зброї і тупіт коней, що швидко наближалися. Циганка з відчаєм просила матір рятувати її.
Месір Трістан шукав циганку, бо священник сказав, що вона біля Щурячої нори. Затворниця заховала свою доньку у найдальшому кутку келії, куди зовні не можна було зазирнути. Біля келії пролунав голос Клода Фролло: "Сюди!". Трістан почав розпитувати затворницю, де ж циганка. Жінка сказала, що та втекла і побігла Овечою вулицею. Раптом один із стрільців помітив, що грати на віконці поламані. Стара збрехала, що їх ще рік тому погнув віз. Стрілець зауважив, що якби грати зламав візок, то прути вдавилися б усередину, а вони вигнуті назовні, і поламані вони недавно. Бідна жінка відчувала, що починає робити промахи, і з жахом розуміла, що вона говорить не так, як треба. Саме в цю хвилину прибіг стрілець і вигукнув, що чаклунка не могла бігти Овечою вулицею, бо загороджувальний ланцюг не знімали цілу ніч, і сторож каже, що ніхто не проходив. Якийсь старий сержант підтвердив, що Гудула не захищає циганку, а ненавидить. Це підтвердили інші. Трістан-Самітник, втративши надію чогось домогтися від затворниці, повернувся до свого коня. Стрільці вже рушали, коли долинув голос Феба: "Роги диявола! Пане начальнику, я людина військова, і не моя справа вішати чаклунок. З черню ми покінчили, а щодо решти – займіться самі. Якщо ви дозволите, то я повернуся до свого загону, який залишився без ротмістра."
Важко описати, що сталося в душі циганки. Виходить, він тут, її друг, її захисник, її підпора, її притулок, її Феб! Вона скочила з місця і, перш ніж мати встигла стримати її, кинулася до віконця, вигукуючи: "Фебе! До мене, мій Фебе!" Але Феба вже не було. Він галопом завертав за ріг вулиці Ножівників. Зате Трістан ще був тут. Кат Анріє Кузен з іншими чоловіками з загону почали кайлами та ломами пробивати вихід, щоб забрати циганку. Нещасна мати почала благати, розповідати, що щойно знайшла доньку. Її слова вразили навіть Анріє Кузена і Трістана, але вони мусили виконати наказ короля.
Кат і сторожа ввійшли до келії. Мати не чинила їм опору. Вона лише підповзла до доньки і, в нестямі обхопивши її, затулила своїм тілом. Анріє Кузен схопив молоду дівчину поперек стану. Відчувши дотик його руки, вона знепритомніла. Кат, з очей якого падали сльози, хотів був узяти дівчину на руки. Мати так міцно вчепилася в неї, що її неможливо було відірвати. Тоді Анріє Кузен поволік з келії молоду дівчину, а разом з нею і матір.
Вже сходило сонце, і на майдані зібрався досить численний натовп. З Собору вимальовувалися чорні силуети двох мужчин. Анріє Кузен зупинився разом із своєю ношею біля підніжжя фатальних сходів і накинув зашморг на шию дівчини. Вона крикнула: "Ні! Ні! Я не хочу!" Мати, голова якої ховалася в одязі дочки, не промовила ні слова; тільки видно було, як вона вся затремтіла і ще нестямніше почала цілувати свою доньку. Кат скористався з цього, щоб швидко розімкнути її руки. Він перекинув молоду дівчину через своє плече. Потім поставив ногу на щабель драбини, збираючись лізти. У цю хвилину мати, що лежала скорчена на бруківці, широко розплющила очі. Мовчки, із страшним виразом обличчя вона випросталася, кинулася на ката і вчепилася зубами в його руку. Кат заревів від болю. Підбігли солдати. Насилу вирвали його скривавлену руку із зубів матері. Її грубо відштовхнули. Голова її важко впала на брук. Її підвели, вона знову впала. Мати була мертва.
II. LA CREATURA BELLA BIANCO VESTITA (DANTE) (Прекрасне створіння в білому одязі.)
Коли Квазімодо побачив, що циганки в келії нема, він почав бігати по всій церкві, розшукуючи її. Це було саме в ту мить, коли королівські стрільці переможно вступили в Собор і теж почали розшуки циганки. Бідолашний глушко допомагав їм, не здогадуючись про їхні наміри. Після того, як її не знайшли, Собор знову спорожнів, стрільці його покинули, а Квазімодо попрямував до тієї келії, в якій циганка стільки тижнів спала під його охороною. Там він ударився головою об мур і впав непритомний на землю. Опритомнівши, він кинувся на постіль і, качаючись на ній, пристрасно цілував місце, де ще недавно спала молода дівчина. Божеволіючи, він почав знову битися головою об мур. Поступово він пригадав тисячу подробиць і незабаром уже не мав сумніву, що саме архідиякон відібрав у нього циганку.
Потім він побачив на верхньому ярусі Собору архідиякона. Той прямував до північної башти. Він не помітив Квазімодо. Горбань пішов за ним. На верхівці башти священник став до дзвонаря спиною. Квазімодо побачив, що Клод дивиться на Гревський майдан. Там кат готувався повісити Есмеральду. Священник, щоб краще бачити, став навколішки на балюстраду. Кат відштовхнув драбину, над бруком загойдалося тіло нещасної дівчини з людиною, що скочила їй на плечі. Квазімодо побачив, як по тілу циганки пробігли страшні судороги. І в найстрашніший момент пролунав страшний регіт архідиякона. Квазімодо не чув цього реготу, але він побачив його. Горбань схопив Клода і кинув вниз.
Ринва, над якою стояв архідиякон, затримала його падіння. Клод обіруч судорожно вчепився за неї і побачив вгорі обличчя Квазімодо. Йому досить було простягнути руку, щоб урятувати його, але горбань навіть не дивився на Клода. Він дивився на циганку. Сльози невпинним потоком тихо струменіли з його єдиного ока. Архідиякон надіявся дістатися на тісну площадку, утворювану десятьма футами нижче. Обхопивши жолоб, він висів, ледве дихаючи. Нарешті він, з піною люті й жаху на губах, зрозумів, що все марно. Все ж він зібрав рештки сил для останньої спроби. Та від його поштовху свинцева труба, що підтримувала його, одразу ж зігнулась. Одночасно прорвалась і його сутана. Тоді, відчуваючи, що він втратив усяку підпору, що тільки його руки ще за щось чіпляються, нещасний заплющив очі і випустив жолоб.
Архідиякон спочатку падав униз головою, потім кілька разів перевернувся в повітрі.