За мною, читачу!
Частина друга
Розділ 19
МАРГАРИТА
За мною, читачу! Хто сказав, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його мерзенний язик!
За мною, читачу, тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!
Ні! Майстер помилявся, коли в лікарні о тій опівнічній порі з гіркотою казав, що вона забула його. Такого не могло бути.
Кохану його звали Маргаритою Миколаївною. Все, що майстер казав про неї бідолашному поетові, було правдою. Вона була правдива і розумна. Бездітна тридцятирічна Маргарита була дружиною якогось фахівця. Чоловік її був молодий, вродливий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Їй не бракувало грошей, вона могла купити все, що їй забаглося. Маргарита Миколаївна ніколи не торкалася примуса... Та вона не була щасливою жодної хвилини, їй потрібен був він, майстер, і аж ніяк не готична вілла, і не окремий сад, і не гроші...
Маргарита прийшла наступного дня в будиночок майстра і дізналася, що майстра вже немає. Вона часто плакала, довго й гірко: "Навіщо я тієї ночі пішла від нього? Яке безумство! Я повернулася наступного дня, але було вже запізно. Як нещасний Левій Матвій..."
Того самого дня, коли відбувалася безглузда круговерть усіляких подій у Москві, Маргарита прокинулася опівдні в своїй спальні, яка заскленою стелею виходила у башту вілли. Вона не заплакала, бо прокинулася з передчуттям, що сьогодні, нарешті, щось станеться, бо мала вона віщі сни...
Сон був справді надзвичайний. Вона ніколи не бачила уві сні майстра, а тут приснився. Приснилася невідома Маргариті місцина з кострубатим містком над каламутною весняною річечкою. Безрадісні миршавенькі дерева. Самотня осика, а далі — хижка... Пекельне місце для живої людини! Але уві сні Маргарита побачила його, він подавав їй знаки й кликав... Маргарита по купинах побігла до нього і... прокинулася.
"Сон цей може означати лише щось одне з двох, — міркувала Маргарита, — якщо він мертвий і кликав мене, то я невдовзі помру. Це дуже добре, бо мукам тоді прийде край. Або він живий, тоді він дає про себе знати! Він хоче сказати, що ми ще побачимося. Так, ми побачимося скоро!"
Чоловік її поїхав у відрядження, три доби вона сама собі господиня. Діставши свободу, Маргарита з усієї квартири обрала темну, без вікон, кімнату, де у шафах зберігався усілякий мотлох. Вона висунула нижню шухляду й дістала те єдине вартісне, що мала в житті, — старий альбом з коричневої шкіри, в якому була фотографічна картка майстра. Книжечка ощадкаси з внеском у десять тисяч на його ім'я, спресовані поміж аркушиками цигаркового паперу пелюстки засушеної троянди і частина зшитку в повний аркуш, списаного на друкарській машинці, з обгорілим нижнім краєм.
Повернувшись із цим скарбом до себе в спальню, Маргарита посиділа близько години, тримаючи на колінах пошкоджений вогнем зошит, гортаючи його і перечитуючи те, в чому після паління не було ні початку, ні кінця: "Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки... Пропав Єршалаїм — велике місто, наче і не було його у світі..."
Маргариті хотілося читати далі, але далі нічого не було, крім нерівних вугільних торочок. Вона залишила зошит і довго сиділа, не спускаючи очей з фотографії майстра. Потім сльози висохли. Маргарита акуратно склала своє майно, і вже за кілька хвилин одягла пальто, щоб іти гуляти. Наташа, хатня робітниця, запитала, яку страву готувати на друге і почала розповідати казна-що про фокусника в театрі, який усім роздав по два флакони закордонних парфумів і панчохи безплатно, а коли публіка вийшла на вулицю — усі були голісінькі! Громадянки у самих панталонах бігли Тверською! Маргарита Миколаївна зробила їй зауваження: "Ну як вам не соромно, ви письменна, розумна дівчина, в чергах патякають чортзна-що, а ви повторюєте!"
Смішна розмова закінчилася приємним сюрпризом для Наташі. Маргарита Миколаївна подарувала їй панчохи і пляшечку одеколону і просила лише про одне — не бігати в самих панчохах Тверською і нікого не слухати.
...Вона сиділа під Кремлівською стіною на одній із лав, розташувавшись так, щоб їй було видно манеж, пригадувала сьогоднішній сон, пригадувала, як рівно рік, день у день і година в годину, на дій же лаві вона сиділа поруч з ним... "Якщо тебе заслали, то чому ти не даєш знати про себе? Ти розлюбив мене? Ні, я чомусь не вірю в це. Отож ти був засланий і помер... Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті волю жити, дихати повітрям!" Маргарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: "Ти вільна... Хіба я тримаю тебе?" Потім заперечувала: "Ні, що ж це за відповідь? Ні, ти піди з моєї пам'яті, тоді я стану вільною..."
Крізь міський гамір усе виразніше, близячись, чулися удари барабана і фальшуваті гуки труб. Повільно сунувся вантажний автомобіль з музиками. Далі — відкрита похоронна машина, на ній труна вся у вінках, а по кутах платформи стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка. Обличчя тих, що проводжали в останню путь покійного, були якісь дивно розгублені. "Дивний похорон... Дияволові б я запродала душу, аби дізнатися, чи живий він? Кого це ховають з такими дивовижними обличчями?.."
І раптом почула: "Берліоза Михайла Олександровича, голову МАСОЛІТу... Та дивний в них настрій! Везуть мерця, а думають лише про те, куди поділася його голова..."
Маргарита Миколаївна обернулась і побачила поруч невідомого громадянина: "Яка голова?.." Той, хто говорив, був невисокий на зріст, вогненно рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава, а з кишені стирчала обгризена куряча кістка.
"Сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову мерця вкрали з труни..." — пояснив він. — Неймовірний скандал! Кому й навіщо потрібна ця голова!"
Маргарита подумала, що, мабуть, за труною йдуть літератори... "Так, так, вони самісінькі!" — сказав незнайомець. Маргарита запитала, чи серед них немає критика Латунського? "Як же його може не бути? Он він з краю в четвертій шерензі. Попелястий... А ви, я бачу, ненавидите цього Латунського..." "Я ще декого ненавиджу, — відповіла Маргарита, — але про це нецікаво говорити..."
"Так, звісно, що тут цікавого, Маргарито Миколаївно!" — озвався незнайомець. Маргарита вразилася: звідки він її знає? Той відповів, що посланий до неї у справі: щоб сьогодні ввечері запросити в гості до одного дуже значного іноземця.
Маргарита розгнівалася: "Так ви вуличний звідник! Ідіть геть!" — сказала вона. "Дурепа!" — образився рудий і тієї ж миті промовив: "...Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки... Пропав Єршалаїм — велике місто, наче і не було його у світі... Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і благайте його, щоб відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам'яті!.."
Побілівши обличчям, Маргарита повернулася до лави: "Я нічого не збагну, — тихо заговорила Маргарита. — Як ви могли дізнатися про мої думки?.." Чужинець назвався Азазелло, але більше нічого не хотів говорити. Маргарита благала хоч щось розповісти про майстра, чи живий він.
Азазелло заспокоїв: так, її коханий живий... А запрошено її до чужоземця цілковито безпечного і жодна душа не знатиме про ці відвідини. Про мету вона дізнається пізніше... Маргарита запитала, яка їй користь йти до незнайомця? "...Ви скористаєтесь нагодою..." Маргарита зрозуміла, що дізнається про нього, і одразу вирішила: "Піду! Піду куди завгодно!"
Тоді Азазелло дістав з кишені круглий золотий футлярчик: "Сьогодні увечері, якраз о пів на десяту, завдайте собі труда, роздягнувшись догола, натерти цією маззю обличчя і все тіло. Далі робіть як знаєте, але не відходьте від телефону. О десятій я вам зателефоную..."
"Я йду на все заради нього, бо ні на що у світі більше не маю надії. Коли ви мене занапастите, вам буде ганьба! Я згодна доконати цю комедію з натиранням, згодна йти навіть до чорта в зуби!.." — сказала Маргарита.
Раптом Азазелло щось побачив позаду Маргарити. Вона обернулася, але нічого не угледіла. Тоді вона повернулася, але пояснень давати не було вже кому: співбесідник зник. Маргарита поспіхом побігла з Александрівського саду геть.
Розділ 20
КРЕМ АЗАЗЕЛЛО
Місяць у вечірньому чистому небі висів повний, проглядаючи крізь віття клена. Липи та акації помережили землю в саду складним візерунком плям. Трійчасте вікно в башті, розчинене, але завішене шторою, світилося шаленим електричним світлом. У спальні горіли всі вогні.
Маргарита Миколаївна сиділа перед трюмо в самому купальному халаті і в чорних черевичках, не зводячи очей з годинника. Нарешті довга стрілка впала на двадцять дев'яту хвилину десятої. Серце Маргарити стріпнулося, так що вона не змогла навіть відразу взятися за футлярчик. Опанувавши себе, Маргарита відкрила його й побачила масний жовтуватий крем. Від нього тхнуло болотом. Кінчиком пальця Маргарита поклала невелику грудочку крему на долоню і почала втирати крем у лоб і щоки. Крем легко мастився і, як здавалося, одразу ж й випаровувався.
Повискубувані пінцетом брови погустішали і чорними рівними дугами пролягли над позеленілими очима. Тонка зморшка на лобі зникла без сліду. Зникли і жовтенькі тіні коло скронь, і дві ледве помітні павутинки довкола зовнішніх кутиків очей. Шкіра налилася рівною рожевою барвою, чоло стало біле й чисте... На тридцятирічну Маргариту з люстра дивилася від природи кучерява, чорноволоса жінка років двадцяти, яка нестримно реготала, показуючи зуби.
Насміявшись, Маргарита вискочила з халата одним скоком, зачерпнула легкий масний крем і сильними рухами почала втирати його в шкіру тіла. Воно одразу порожевіло й загорілося. Потім умить м'язи рук і ніг стали пружними, а потім тіло Маргаритине втратило вагу.
"Ну й крем! Ну ж і крем!" — закричала Маргарита.