Він віддавав накази, поки всі, навіть діти, брали з купи різну зброю. Найгаласливіше, найчисленніше стовпище заповнювало лави й столи, де просторікував і лаявся чоловік, пообвішуваний рицарськими обладунками. Видно було тільки його нахабний, почервонілий кирпатий ніс, пасмо білявого волосся, рожеві губи й зухвалі очі. Це був Жеан Фролло дю Мулен. Серед усього цього ґвалту в глибині таверни сидів філософ, заглиблений у роздуми. Це був П'єр Гренгуар. Клопен закликав усіх швидше збиратися, бо за годину вони мали грабувати Собор.
Опівночі усі волоцюги повалили з таверни, брязкаючи зброєю і старим залізом. Вони йшли у темряві. Потім Клопен видерся на величезний камінь і виголосив промову. Він оголосив, що паролем будуть слова: "Криві ножі гуляють!", а смолоскипи можна запалити тільки перед Собором. Через десять хвилин вершники нічного дозору тікали, перелякані процесією якихось чорних мовчазних людей.
IV. ВЕДМЕЖА ПОСЛУГА
Квазімодо цієї ночі не спав. Замкнувши величезну браму Собору, він зійшов на вишку північної башти і став дивитися на Париж. Ніч була дуже темна. Ще кілька днів тому він помітив, що навколо Собору, не зводячи очей з притулку молодої дівчини, безперестанку сновигають якісь лиховісні фігури, і йому спало на думку, що проти бідолашної втікачки, можливо, є змова. Він гадав, що народ її ненавидить так само, як і його, і через те незабаром щось має статись. Охоплений тисячею підозрінь, він чатував на своїй дзвіниці. Раптом він помітив якийсь рух на вулиці Парві, яка врізується в Сіте перпендикулярно до фасаду Собору. Нарешті, хоч як було темно, він побачив: з цієї вулиці з'явилася голова колони, і майдан миттю заповнила юрба. В голові знову майнула думка про можливість замаху на циганку. Він не міг влаштували Есмеральді втечу, бо вулиці були сповнені людьми, а за Собором була річка. Коли блиснуло світло, Квазімодо виразно бачив на паперті жахливе, схвильоване стовпище обідраних чоловіків і жінок, озброєних різаками, серпами, косами, списами. Дійшовши до головного порталу Собору, Клопен Труйльфу вишикував своє військо до бою. Він зліз на парапет паперті і почав кликати Луї де Бомона, паризького єпископа і радника верховного суду. Він говорив, що завтра Есмеральду повинні повісити, тому вони прийшли звільнити її. Якщо єпископ хоче врятувати Собор, то хай віддасть дівчину. Якщо ні – вони заберуть її і пограбують Собор. На жаль, Квазімодо не міг чути цих слів. Хтось із волоцюг подав Клопену "прапор", і він урочисто встромив його в щілину між двох плит. Це були великі вила із скривавленим шматком падла на зубцях. Тридцятеро здоровенних, кремезних хлопців рушили до головної брами Собору і заходилися ламати двері.
Раптом на волоцюг впала величезна колода. Її скинув Квазімодо. Розчавивши на східцях кільканадцять волоцюг, вона відскочила на бруківку й поперебивала ноги ще декому з юрби голодранців. Зломщики, дарма що їх захищало склепіння порталу, кинули браму, і навіть сам Клопен відступив від Собору на чималу відстань. Згодом Клопен закликав стріляти по вікнах людей, які жили поблизу і почали виглядати. Вікна миттю позачинялись, і бідолашні городяни тремтіли від страху. Клопен вирішив, що для дверей потрібен таран, тож вирішили використати колоду. Брама, зроблена наполовину з металу, гула, мов величезний барабан, але не піддавалася. У ту мить на голови штурмуючих згори посипався дощ великого каміння. Це знову була справа рук Квазімодо. Він міг вдарити у дзвони, але поки пролунав би хоч єдиний звук, браму Собору могли висадити десять разів. У Соборі вдень саме відбувалися ремонтні роботи, тому Квазімодо зміг дістати колоду і каміння. Коли він відчув, що головна брама поволі піддається, то вирішив використати дві довгі кам'яні ринви, що закінчувалися саме над головною брамою. Квазімодо приніс хмизу. Поверх нього понакладав кілька оберемків дранки й сувоїв свинцю і, розмістивши все це перед отворами двох ринв, з допомогою свого ліхтаря розпалив вогнище. Саме тоді, коли мав бути вирішальний удар по дверях, розтоплений свинець почав литися на волоцюг. Лемент стояв несамовитий. Паперть знову спустіла.
Тим часом ватажки волоцюг зібралися під портиком дому Гонделор'є на нараду. Клопену доповіли, що Гренгуар утік, коли вони були ще на мосту Міняйл, а Жеана мабуть убило. Та саме в цей момент з'явився школяр. У своїх важких рицарських обладунках він ніс довжелезну драбину. Хлопець пояснив, що можна добратися по драбині до галереї королів Франції, а в кінці тієї ж галереї є двері, що їх замикають лише на засув. Жеан хотів залізти туди, щоб опинитися у церкві і відчинити двері. Драбину миттю підняли й приставили до балюстради нижньої галереї, над одним із бічних порталів. Обтяжений важким озброєнням, Жеан посувався поволі. Слідом за ним лізли волоцюги. Нарешті він добрався до балкона галереї і спритно на нього скочив. За однією з королівських статуй він несподівано помітив Квазімодо. Горбань стрибнув до драбини, розхитав її і жбурнув цей кетяг людей на майдан. Пролунали страшні прокляття; потім усе стихло. І з-під купи мертвих виповзло кілька нещасних, покалічених волоцюг.
Жеан Фролло опинився в скрутному становищі. Поки Квазімодо порався з драбиною, школяр побіг до потайних дверей, але вони були замкнені. Жеан сховався за одного з кам'яних королів. Квазімодо помітив школяра. Жеан вистрілив зі свого арбалета, стріла впилася горбаневі в ліву руку. Квазімодо це не стурбувало. Він витяг стрілу з руки й спокійно зламав її на своєму товстелезному коліні. Горбань накинувся на школяра так, що від удару об стіну його лати розплющились. Квазімодо схопив лівою рукою обидві руки Жеана і почав скидати з нього всі обладунки. Жеан розумів, що наближається його смерть, але з безстрашною безтурботністю заспівав. Квазімодо стрибнув на парапет галереї і, мов пращею, став вертіти ним над безоднею. За мить почувся хряск. Всі побачили, як згори щось полетіло вниз, але, зачепившись за якийсь архітектурний виступ, спинилось на третині висоти. Це було зігнуте вдвоє, вже мертве тіло з розтрощеним черепом і поламаними кінцівками. Крик жаху вихопився з грудей волоцюг. "Помсти!" – крикнув Клопен. Смерть бідолашного школяра запалила юрбу шаленим завзяттям.
Тим часом майдан зазорів тисячами нових смолоскипів. Місто вирувало. Десь удалині били на сполох, і навкруги лунав стогін дзвонів. Волоцюги лізли вгору по Соборі.
V. ВІДЛЮДНИЙ ЗАКУТОК, У ЯКОМУ ЛЮДОВІК ФРАНЦУЗЬКИЙ ЧИТАЄ ЧАСОСЛОВ
Коли Квазімодо оглядав з Собору Париж перед наступом волоцюг, у Бастілії перебував Людовік XI. У цей час він перебував у невеликій кімнаті, що її називали "Відлюдний закуток, у якому Людовік Французький читає часослов". У кімнаті було п'ять чоловіків. Перший був пишно вбраний вельможа. Обличчя він мав неприємне, зле. За столом сидів бідненько вбраний старий чоловік. Це був Людовік XI. Трохи віддалік, стиха розмовляючи, стояло двоє фламандських послів: Гійом Рім й панчішник Жак Коппеноль. Обидва вони були причетні до таємної політики Людовіка XI. Нарешті, в глибині кімнати, стояв у темряві дужий, кремезний чоловік у панцирі й каптані з вигаптуваним гербом. Вельможа читав королю щось подібне до довжелезного рахунку, який його величність слухав і робив зауваження щодо різних великих витрат. Коли вельможа зачитав про витрати на велику дерев'яну клітку, король повів гостей, щоб показати її. Вони ввійшли до високого, просторого залу, де стояв величезний масивний куб із заліза та дерева. То була одна з тих знаменитих кліток, призначених для державних злочинців. Всередині клітки щось заворушилося, забряжчали, вдарившись об підлогу, ланцюги й почувся слабкий голос. Він благав зглянутися. Король не звертав уваги.
Усі вернулися у кімнату і дізналися, що у клітці сидить пан єпископ Верденський. Король почав давати відповіді на листи. Коли дійшов до останнього, двері розчинилися і пропустили вкрай перелякану людину, кума Жака. Він сказав, що паризька чернь збунтувалася. Король не хотів, щоб про це чули фламандці. Кум Жак почав пошепки плутано розповідати. Король не занепокоївся, коли дізнався, що повстання спрямоване проти пана головного судді Палацу правосуддя. Надсилати допомогу він вирішив аж завтра вранці. Король радів, що народ хоче знищити суддю, який мав аж надто багато влади. Потім до нього привели двох людей, що відстали від зграї повстанців. Першим був Ж'єфруа Брехун, волоцюга, а другим – П'єр Гренгуар. Поет почав виправдовуватися, що не хотів вбивати суддю, що не винен у вибухові народних пристрастей. Король наказав повісити Гренгуара, але той почав довгу промову і поцілував пантофлі короля. Людовік змилувався і наказав відпустити Гренгуара.
Пізніше до короля прийшли паризький прево і начальник нічної сторожі, зовсім розгублені. Вони повідомили, що народ бунтує зовсім не проти палацового судді, а проти короля, бо королівський суд засудив на смерть якусь чаклунку, а народ хоче силою її взяти з Собору. Тепер король наказав негайно збирати воїнів і йти скоріше до Собору, а чаклунку знайти і повісити.
VI. "КРИВІ НОЖІ ГУЛЯЮТЬ!"
Вийшовши з Бастілії, Гренгуар кинувся бігти вниз по вулиці Сент-Антуан. Він зустрів архідиякона, обидва поспішили до Собору. Поет знав пароль, тому вони могли дійти до церкви крізь натовп волоцюг. Священник мав ключі від башт. Вийти з циганкою вони могли через потайні дверцята біля монастиря, що виходять на Террен, а звідти – до річки, де був приготований човен.
VII. ШАТОПЕР, ВИРУЧАЙ!
Квазімодо боявся, що обложники здобудуть Собор, але на майдан, немов хуртовина, обрушився несамовитий галас і крики: "Франція! Франція! Бийте мужланів! Шатопер, виручай! За прево! За прево!" Це наспіли загони королівських стрільців. Волоцюги оборонялися запекло. Сутичка була жахлива. Королівські кіннотники, серед яких вирізнявся відвагою Феб де Шатопер, не милували нікого. Клопен Труйльфу завзято косив ворогів, але постріл з пищалі порішив його на місці. Тим часом вікна будинків знову розчинилися. Мешканці, почувши войовничий заклик королівських кіннотників, втрутилися в бійку, і з усіх поверхів на волоцюг дощем посипалися кулі. Нарешті волоцюги здалися. Квазімодо дуже зрадів і побіг до келії Есмеральди, та дівчини там уже не було.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КНИГА ОДИНАДЦЯТА
І.