чі і продукти.
Шкугрів Гринько привіз сина з Теребовлі додому і скликав сімейну нараду. Розказав, що Борачок пропонує йому разом з його дружиною Ярусею виїхати кіньми на Захід. Про маршрут він домовиться з німцями. Сам залишиться тут до наближення фронту до Тернополя, а потім потягом дожене сім’ю. Радили, радили і таки послухали бабусю – не їхати. Борачок відправив Ярусю з мамою потягом, свої речі з хати перевіз до пані Вовчакової, де залишив свою служницю, родом з Боричівки.
З магазинів державної торгівлі німці все завантажили у вагони. З німецькою точністю їм властивою все перерахували, переважили, і склали документ в трьох примірниках, де розписалися представники залізниці, торгівлі й отримувачі продукції.
Всі ждали приходу москалів. Яків ще виходив на роботу, хоч вже кілька днів не було завідуючого магазином пана Майовецького. Та й і сусідній магазин, де працював Богдан Легенький, був закритий. Кругом відчувалася тривожна тишина. Потяги вже не курсували за графіком.
«Що нас жде, коли прийдуть москалі?» – роздумував над невідомим майбутнім Яків і не зчувся, як до складу зайшов заступник директора Богдана Мохнацького, Цюпак. «Що робимо на самоті? – спитав замість привітання, – а де Майовецький?» Не чекаючи відповіді, знову запитав: – Скільки на складі цукру та скільки меду? Яків почав щось пояснювати, та він не слухав, бо до складу зайшов Мар’ян Борачок. Цюпак на столику почав щось писати. Цю записку передав Якову. «Ми завантажимо на вагон двісті кілограмів цукру і 100 кілограмів меду», – говорив немовби сам до себе. Яків до того прочитав, що Цюпак забирає цукор і мед. До складу зайшов німий робітник торгівлі, брав на плечі один за другим мішок цукру і ніс до вагона, що стояв напроти магазину. На додаток заніс ще чотири банки меду. Яків зрозумів, що система обліку рухнула, то закрив магазин і пішов на квартиру. З торговельної школи прийшов Сокаль Григорій і сказав, що більше занять не буде.– Ратушняк розпустив всіх додому.
Деренівка готувалася прискореними темпами до приходу москалів. Більша частина господарів викопувала на своїх господарствах схрони. Готував таке сховище і Шкугрів Гринько на спілку з Кравчуком Василем. Це була звичайна яма під фундаментом хліва, (забетонованої кучі) із запасним виходом у дебрі. Вхід до бункеру закривала кам’яна плита, на якій була розстелена солома. Вентиляція була зроблена за допомогою металевої труби, верхня частина якої виходила в корчі бозу за стіною хліва.
Неабиякою була сенсація, коли над лісом Крегольцем пізно ввечері з’явився совєтський літак, і з нього викинули парашутиста. Не встиг він ще розпутати шнурки свого парашута, як озброєна боївка ОУН оточила його, розброїла і привела до села. Це був хлопець з Киргізії. Його допитали і закріпили наймитом в отця Глинського. Після приходу ЧА у березні його забрала військова розвідка. Доля його невідома. Одного з таких нацменів – Тадика Садикова як полоненого з табору прийняла Тихоліз Марія, і він в неї працював за наймита, прийняв християнську віру, і але при приході ЧА його теж забрала військова розвідка. Канонада все ближче підсувалася до Теребовлянщини. Катюші стріляли в районі Скалату. В селі, після нападу польської АК, збереглися чергування самооборони старшими господарями, які залучали також молодих хлопців. Кінченська молодь, крім чергування, збиралася одночасно на вечорниці в Поцульки (Женила) і Барана.
Щоб вияснити, де проходить лінія фронту і як ведуть себе москалі в зайнятих селах, вирішили відправити в Іванівку когось з кмітливих молодих хлопців. Таку нараду провели ввечері 22 березня 1944 року на подвір’ї Андрунішина. Вибір впав на Якова, який мав знайомого в Іванівці – Рівного Василя з торговельки. Та, обміркувавши ситуацію, й щоб не допустити трагедії в сім’ї одинака Якова, вирішили відправити в розвідку до Іванівки Гуменюка Степана з багатодітної сім’ї. Йому дали рушницю з 10 патронами і відправили на завдання. Навпростець через поле до Іванівки не більше п’яти кілометрів. Як розказує тепер Бернат Ілько – мешканець села Мшанець, Степан чомусь з автоматом «Калашнікова» з’явився в нього вночі і вже з Мшанця пішов на Іванівку. Полем повз, Лазівку, з метою розвідки йшов підпільник з Кобиловолок. Не відаючи, хто є хто, між двома підпільниками почалася перестрілка, в якій було вбито Степана. Канонада катюш продовжувалася два дні.
22 березня провід ОУН вирішив зустріти москалів плакатами. Колишнім студентам торговельки, членам «Юнацтва» – Грицишину Михайлу, Шкурі Якову, Палію Михайлу і Хоміву Григорію було доручено на рубероїді вирізати трафарети такого змісту: «Смерть Гітлеру і Сталіну», «Партійні щурі, на фронт!», «Українці, переходьте в ряди УПА!», «Слава Україні!», «Смерть комуністичним катам!». Два вечори хлопці у Братюха креслили слова і вирізали їх ножами. Всю ніч хлопці з «Доросту» на придорожніх парканах всього села чорною фарбою з допомогою трафаретів малювали згадані заклики. 23 березня під вечір проїхала селом мадярська військова частина. Вночі перестали гриміти катюші. Над ранок з кінця села від залізниці почувся гул танків. Всі кинулися до сховищ, як перед приходом татар у давні віки. Яків з батьками і Кравчуком Василем теж сховалися в бункері. Кравчук захопив з собою карабін і кілька патронів. Бабуся прикрила соломою вхід, відкрила загородку хліва і на солому випустила парочку свиней. Закрила на защіпку хлів і пішла до хати вичікувати «визволителів». Вимазала лице сажею, щоб виглядати старшою, натягнула подерту спідницю і таку ж блузку. По селу ходили чутки, що москалі ріжуть мужчин, а жінок гвалтують. По сільській дорозі їхали танки, на яких зверху сиділи з автоматами солдати. До хат вони не заходили, нікого не різали і не насилували. Після танкової бригади йшли роти піхотинців, співаючи» Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов і как одін умрьом в борбє за ето». За ними йшли в цивільному, мобілізовані кілька днів тому у Кременеччині чоловіки різного віку з торбами на плечах. Вони просили у бабусі води, а вона вже осміліла і біля фіртки спостерігала за цивільною армією, яку слідом за танками вели на фронт. Вони вже не співали, а йшли похнюпишись, немовби відчували, що йдуть на неминучу смерть. Вони знали, що їх без зброї виштовхнуть наперед солдатів, як заградзагони, для імітації біженців, а слідом за ними по-пластунськи поповзуть озброєні автоматами солдати регулярних частин. Німці спочатку визнають їх біженцями, але коли задні частини ЧА піднімуться з криком: «За родіну, за Сталіна», то німці скошуватимуть всіх автоматними чергами. Живий заслін «біженців» був під подвійним обстрілом, бо при намірі тікати назад їх розстрілювали військові частини особливого призначення.
Другі совіти
Фронт не зупинився на Теребовлянщині. Німці відступили без бою до лінії Зарваниця-Бучач. Ось там і пройшов описаний раніше бій. Німці укріпили свою лінію оборони. ЧА підтягнула свої резерви, та, предбачаючи жорстокі бої, евакуювала мешканців кільканадцяти сіл по лінії фронту до Теребовлянщини. В Деренівку прибули селяни з Брикулі і Могильниці. Саме в той час був утворений Будзанівський адміністративний район, до якого входили села: Деренівка, Довге, Мшанець, Кобиловолоки, Папірня, Янів (Долина), Янівська Слобідка, Млиниська, Вербівці, Романівка, Нова і Стара Могильниці, Ласківці. Військомат оголосив у другій половині квітня мобілізацію всіх мужчин віком від 18 до 50 років.
Перед проводом ОУН постало питання, хто йде в совєтську армію, а хто у підпілля. Забрати всіх було неможливо, бо військова перевага була на стороні ворога, а матеріальна база у підпільників була мізерною. Вирішено, що до війська ідуть ті, які при німецькій окупації не були розконспіровані. Небезпека насувалася від довженьських і янівських поляків, бо в декого з них були змішані сім’ї, через які проникала інформація про національний рух в Деренівці, та про його активістів. Нелегко було вижити в той жорстокий час українським селянам у Довгому і Янові. Їх польські стжельци тримали під пильним наглядом, слідкували за кожним рухом: «Куди пішов? Чого пішов?» Якщо до Деренівки, то поніс інформацію про поляків. В Янові був сформований центр збору і обробки інформації.
Совєтська районна влада повністю оперлася на польське населення, з якого сформувала «істребітельний баталйон» в складі біля 20 осіб. Найбільшим парадоксом цієї організації було те, що українця – Євгена Твердохліба призначили керівником. Євген від природи був бандитом, бо завжди тулився до тих, хто давав хліб. Він знав добре польську мову, яка тоді була панівною в містечку. За німців Євген грабував будинки жидівського населення й теперішня нова бандитська влада припала йому до смаку. Він отримав для батальйону автомати Калашнікова, гранати, дегтярі й почувався царем у регіоні. Для нього не існувало правил, або законів.
Після мобілізації чоловіків до ЧА військова розвідка совєтів зробила першу чистку ненадійних громадян за допомогою янівських поляків. Туркула Мирон став першою жертвою нової влади. Мешкав він з дочкою Кравчиків, Зонею, біля крамниці і як свідомий українець брав активну участь у національному житті сільської молоді. Десь– колись його життя схрестилося з довженськими чи янівськими поляками, і вони вказали новій владі на нього, як на запеклого буржуазного націоналіста. Розстріляли його без суду, де і коли – ніхто не знає. В книзі «Пам’яті» Тернопільської області він значиться як солдат, що загинув за «Родіну». Яка фальш і лицемірство? Коли порівняти запис в цій Книзі і сльози його дружини Зоні, яку вивезли в Сибір за нього, та згадки його товаришів, то розумієш глибину розпуки тих людей , що повернулися з депортації.
Всіх мобілізованих селян пішим ходом повели в села, розташовані біля двох залізничних станцій Тернопіль-Підволочиська, що майже над Збручем. Там, очікуючи товарні вагони, вони просиділи на соломі в селянських стодолах ще три дні. Про це стало відомо мешканцям Деренівки, і дружини чи сестри, зібравши домашні харчі, пішли провідати своїх чоловіків чи братів. Не всі особи, призвані на фронт, з’явилися у військомати. Не прийшли ті, що стали підпільниками. А також ті, хто ще вагався: Андрусишин Степан, Шкугра Володимир, Туркула Михайло, Палій Михайло і ще кілька осіб. Та, порадившись з домашніми, вони все таки зголосилися у військомати, і їх доставили на збірний пункт. Не пішли воювати «за Родіну» Козак Степан, Кубів Василь і Шарків Степан. Вони мали старі довідки, у яких був завищений рік народження – 1927 чи 1928. Цей річник не підлягав мобілізації, бо хлопцям тоді ще не було 18 років. Дехто і придбав довідки, в яких ьув записаний на рік старшим, тобто за 50 років, інші вдавали інфекційно хворими. Наприклад, Павло Білий (колишний пан на всю губу) прикинувся глухонімим, і ні одна медична експертиза не доказала його симуляції. Свою глухонімоту Білий імітувавав до кінця свого життя, яке завершилося десь біля 1980 року в лікарні коло Тернополя. Там він і похований. Яків завжди підтримував з ним зв’язок. На початку 1944 р. він, запустивши велику бороду, перейшов жити в хату підпільника Козіцького. Ходив по селу від хати до хати, але ніколи нічого не просив, лише брав те, що давали з одягу та їжі. Допомагав селянам в домашньому господарстві. Короткі подяки писав на добре виструганій дощечці. Не звертав уваги на глузування. В душі був аристократом – невдахою.
Велику допомогу тим, шо небажали йти служити в ЧА, зробив директор школи – Степан Томків, заховавши всі шкільні журнали. А хтось з церковних братчиків заховав церковні метрики. Їх віднайшов випадково Яків у 1988 році в с. Довге у Мороза.. Він у 2001 році переплів ці матеріали в формі книжки у Львові, і користувався ними при написанні нарису «Історія села Деренівка». Опісля передав особисто метрику Хоміву Ількові В с. Довге, у Мороза зберігається ще Псалтир, виданий у Львові 1600 (?)р. за гроші Залавських, деренівських і довженських парафіян (про це зберігся запис на Псалтарі).
На залізничну станцію збірного пункту підігнали товарні вагони, якими відправили мобілізованих в різні навчальні пункти. Старших за віком осіб було відправлено у Марійську АРСР, де більшість з них загинуло від голоду. З Деренівки було мобілізовано біля 100 осіб, з яких повернулася після війни тільки половина. На фронті і в будбатальйоні загинуло 56 осіб (додаток № 6).
Йшла весна 1944 року. До сільськогосподарської роботи впряглися жінки і ті мужчини, котрі не пішли на фронт. Сташків (Михальків) Іван організував бригаду колійовців з допризовників: Шкугру Якова, Крушного Василя, Левицького Михайла. Разом з ними на колії працювали Аморгович, Палій, Рута з Могильниці та багато незаміжніх дівчат: Дзюрман Емілія, Грицишин Анна, Грицишин Емілія, Борова Марія, Шкугра Анна (Лахотова). Всі вони разом працювали, обідали, переживали за село, співали пісні. Найбільше їх знала Грицишин Анна, і пісня про Базар в її виконанні ятрила душу Якова майже 60 років, доки він не виклав її зміст в своїх спогадах. Дякую, Тобі, Ганно, невінчана наречена, за ту вічну солодку рану, за пісню про Базар.
Мов той олень, загнаний у болото,
Зацькований собаками в лісах,
Борониться ватага там піхоти,
Кіннота йде за нею по слідах.
І бій кипить, останній може з боїв.
Паде військо, мов та трава.
Хтось крикнув:
«В нас нема набоїв».
В полудні стихло,
впав останній стріл.
Зібрали їх, забрано у них зброю,
Вірних синів святої боротьби.
І на полях в осінню стужу
Сказали їм копать собі гроби.
Могила вже готова.
Промовили, а відповідь дав кат:
«Ось вам вільна соборна Україна,
Для вас нема ні ласки, ні пощад.
А хто із вас прийме присягу
І вірно вік буде служить Москві,
І відречеться свого стягу,
Той буде вік щасливий та живий».
У темну сіру днину, серед бурі й мрякм
Над темним гробом,що на них чекав,
Стояло триста шістесят героїв,
Ніхто не зрадив, ласки не благав.
І впав наказ, кликочуть скоростріли,
Паде військо, як та трава,
І хтось грозив з відкритої ще ями:
«Сьогодні гинем,завтра кров за кров».
Пливуть літа,
Розносить славу наш старий кобзар
І оживає у серцях народу
Скривавлений, скривавлений Базар!
На межі Плебанівки, робітникам села Деренівка приходилося працювати з бригадою теребовлян. Серед них були досить цікаві особистості, такі, як Кицило старший-батько трьох синів: Ярослава, Олега і Ляльки. Юрко – син втікача зі східних областей. Він ознайомив деренівських хлопців з книжкою: «Проти червоних окупантів».
Деренівська бригада працювала також з хоростківською, більшість якої становили місцеві поляки. Велись тут досить відверті розмови, та до конфлікту не доходило.
Допризовники почувалися тепер найстаршими парубками в селі. Особливо серед них виділялися: Кравчук Степан, Андрунішин Григорій, Левицький Михайло та Крушний Василь. Інші ще не претендували на роль парубка, та все-таки поглядали на дівчат, а ті в свою чергу теж не були байдужими до залицяннь хлопців. Яків і не зчувся, коли закохався в Грицишин Емілію. Чи була вона найкрасивішою серед дівчат колійової бригади, тепер важко згадати, та, на його думку, мала ряд переваг серед своїх односельчанок. Була найбагатшою за кількістю моргів поля й походила з порядної господарської сім’ї. Була розумна і статечна. І сталося так, коли вона останньою забирала свій інструмент з комірки, немовби випадково зайшов туди Яків. Вони зустрілися лице в лице. Яків поклав руку на її плече, другою обняв за стан. Вона не противилася. ЇЇ напіввідкриті уста немовби вже давно чекали поцілунку. Яків цілував міцно, так як це було описано в книжках. Інтимні теми вже давно хвилювали його уяву. Прочитавши одну новелу Винниченка, він вже не міг позбутися пристрасного бажання увійти самому у цей незнаний світ. Довкола буяла зелень пшениці та ячменю. Пахощі полів млосно лоскотали уяву і бажання, коли разом з дівчатами, хлопці горілиць відпочивали в обід на обочині колійового полотна. Усамітнитися від стороннього ока не було можливості, тому Яків шепнув Мільці, що ввечері прийде до неї додому.
Вдома помився краще, як кожного вечора, прибрався, подумав... Для більшої ваги взяв з собою обріз карабіна на плече. Обріз продав йому Маловський Степан, який пас домашніх корів. На вулиці ні душі, вечір теплий, на небі миготять тисячі зірок, що ніби посміюються над ним: «А що припекло…? А може не вийде? Та й куди там зайти?» До її батьків ніколи не заходив. Приблизно знав, де вони мешкають, та й години не сказав, коли прийде. Та і підтвердження, що вийде до нього Мілька не дала. Та присмак миттєвого поцілунку вів його до мети. Ось вже читальня, як завжди закрита на замок. Ось хата Чигринів, ось тут живе Кляпітурова (Вуланова) Мілька. Обійшов її хату, прислухався і раптом почув легенький тріск гілки, ще раз. «Вона!» Сміло пішов на тріск. Дівчина пахла любистком, травами поля. Пригорнулася до нього як Мальчичина Стефка у виставі «Сотниківна». Яків цілував Мільку і млів від її поцілунків. Два тіла сплелися в одно. Їм було добре, щастя хлюпотіло через верх.
До ранку Яків не міг заснути, а коли заснув, мати вже будила його на роботу. Їхні закохані погляди помітили хлопці та дівчата. Найбільше була рада їхньому коханню Лахотова Ганка, але попередила, що в Якова можуть бути неприємності від Івана Чигрина, бо він вважає Емілію своєю дівчиною. На Якова це не вплинуло, він був під наркозом кохання. Над ним посміювалися товариші, хоч і самі почали заглядатися на колійових дівчат. Левицький Михайло першим оголосив Ганку своєю дівчиною. Кравчук Степан назвав своєю Крушного Дарку. Крушний Василь зі всіх сміявся. Казав, що з дівками нема смислу зв’язуватися, краще з жіками, у яких чоловіки в армії. Вони спраглі не тільки на поцілунки…, і ніхто знати не буде. Ранком накормить ще й полуденок на роботу дасть. А якщо вибереш не одну, то й знатимеш ціну принади. Так розмірковував, немовби півсела жінок були його коханками. Їхніх прізвищ не розголошував, а одну таки назвав. Вона справді була красивою жінкою, в соці, мала маленьку дитину. Спочатку хлопці осуджували його, а потім до подібних розмов звикли. Тим більше, що тодішній голова сільради, не криючись, вимагав від солдатських жінок йти з ним на такі стосунки. Він вів себе нагло, погрожуючи їм.
Час від часу допризивників викликали до району. Чи вернуться звідти, чи ні вони не знали, тому на всякий випадок брали з собою начальника ДЕПо з Теребовлі. Він був кавказької національності, мав звання майора. Крупний Василь часто їздив за ним й інколи посміювався над ним. Проїжджаючи між деренівськими житами, він казав до нього: «Лягайте, товаришу майор, на возі, щоб вас не було видно, бо як бандерівці побачать ваші пагони, то буде і вам, і мені….» Віз його прямо до Будзанова, а там майор доказував працівникам військомату, що залізниця є теж військовою ланкою. Хлопці йому потрібні, бо дівчата важкі роботи на колії не зроблять. На призивних посвідченнях воєнком ставив надпис: «Продліть до…» Це дійство відбувалося два рази на рік. На зворотньому шляху Крушний привозив майора до Якова, де вже була приготована гостина: і смажене, і варене, і печене, і бутель самогонки. Матері допризовників все зносили сюди, а хлопці чекали, яку вістку вони принесуть після гостини додому. Майор все поїдав, вибагливим не був. Коли приходив голова сільради, немовби випадково (усна пошта працювала в селі блискавично), то розмова набирала напруженого характеру. Випивши кілька келишків самогону, голова розперезався:
– Я тут в селі цар, кого хочу помилую, кого хочу в тюрму посаджу
– Щось не те ви говорите, – говорив йому майор, що теж уже був добре на підпитку.
Потрібно мати підстави…– Що підстави ? Я їх найду. Ось він, –показав пальцем на Якова, – захочу, то завтра буде в тюрмі, бо я тут влада, я тут цар.
Голова ще випив чарку самогонки, й почав приставати до матері. Яків взяв його за руки і вивів з хати на дорогу. Голова дорогою погрожував йому, розмовляючи сам з собою: «Я йому дам, я тут цар, я тут влада…»
Яків запряг своїх коней, посадив на барана добре хмільного майора і повіз його через гостинець до Теребовлі. Серед поля заспокоїв його, сказавши, що бандерівці добрих людей не чіпають. Майор хоч і був напідпитку, та все-таки перепитував Якова, що такого знає голова, що може його посадити. Наступного разу збираючись ввечері до Емілії, Яків згадав слова голови: «Я його можу посадити…» Йшов і міцно стискав затвор свого обріза, з яким не розлучався вечорами. Це була його влада. Вона може бути небезпечною в руках амбіційних, нерозважливих людей. Йшов дорогою, та інстиктивно зупинився біля хати голови, підійшов ближче, побачив, що в хаті світиться: «Ну що, пане голово, хто тут влада тепер»? Прицілився, та протверезів.
Біля читальні повернув до хати, де часто збиралися хлопці на вечорниці. В хаті, крім домашніх, була дочка голови.
– Твій тато сьогодні сказав у присутності начальника ДЕПо, що може мене посадити, так ось … , – і притис дуло до її живота. – Його до завтра може не стати…так йому передай.
Тепла розмова з коханою розслабила Якова, і він забув враз всі образи та погрози. Повертався у піднесеному настрої. Погода на очах змінювалася, почав сіятись дощик. З Блавіщини насувалися чорні хмари. Яків прискорив крок, щоб не змокнути. І враз біля Савкової хати, в якій вже ніхто не жив, щось затріщало, хтось збігав вниз, бряжчав на плечах автомат. Яків машинально притулився до опори електролінії, заховався за неї, зняв з плеча обріз, загнав кулю в цівку.
– Опусти дуло вниз, бо може вистрілити, – скомандував (тепер вже розгледів) «Лев» – Чигринів Іван. – Ти від неї?…
– Від неї! – І що думаєш? Женитися?… – Не знаю! – Подумай! Бо…– Іди!
Яків стояв, не йшов. Відчув скільки болю крилося в словах Івана – троюрідного брата, яким колись і тепер пишався. Дорогою відчув холод, росив дощ: Від напруження, чи то від холоду почав дзенькати зубами. В хаті всі спали.
«В кухні є тепла бараболя зі шкварками», – промовила лагідно напівсонна мати. Зняв мокру від дощу сорочку, одягнув светр. Їв картоплю, бо так мати сказала. Вночі піднялася температура, Яків марив уночі і зранку. На роботу не пішов. Ввечері прийшли колійовці його відвідати. Яків лежав у гарячці, навіть не чув, як Мілька, не соромлячись мами, гладила його руку. Три дні пролежав, і три рази після роботи приходила до нього Мілька. На четвертий встав ще ослаблений, але пішов на роботу. Тоді вперше почав уникати погляду Емілії.
Починалися жнива. Пішли женці жати жито, а Яків – косити пшеницю, бо вже надто вродила. Насіяв тато, як казала мати, на нашу біду. Вдень – до колії, а після, до пізньої ночі, на полі. Від тяжкої роботи і дівчина не мила. З дівчатами хлопці вже не зустрічалися, бо всіх перевели на Хоростківську ділянку. Зустріч з «Левом» не давала Якову спокою. Відчував перед ним якусь провину. В роботі він знаходив заспокоєння, а її було на всі дні і ночі. Крім позики, державі потрібно було здати ще й контингент зерном, якого потрібно намолотити. Не здав позики, й контингенту – суши сухарі і до вагонів – на Сибір. По селу, як колишні гайдуки, ходили голова й уповноважений Дайнека і всім погрожували. Слово Сибір було гірше від пекла, ним страшили малих дітей, що плакали, або не хотіли їсти каші.
Весною 1944 року, точніше 13 травня, янівські стрибки розкрили криївку біля Маловського (невідомо, чи хтось її видав, чи самі вийшли на неї). Біля криївки вбили підпільника Литняка Михайла і захопили живим його стриєшного брата – Литняка Дмитра. Його тяжко катували, прив’язавши до воза, возили по селу. Помер він у чортківській тюрмі 28 травня 1944 року. Тіла радянська влада нікому не видавала, а таємно закопували десь у проваллях за Чортковом. В цій операції брали участь янівські поляки на чолі з українцем Твердохлібом Євгеном. Їх не мобілізували до армії, а залишили для боротьби з «українськими буржуазними націоналістами». Маючи достатню кількість зброї, ці стрибки були загрозою для мешканців сіл району. Провід ОУН вирішив обезголовити боївку. Цю операцію доручили виконати Таласу Василю, який добре знав місто Янів (Долину). Він зробив засідку і зловив Євгена Твердохліба, якому зв’язали руки, зав’язали очі, й повели на страту. Дорогою в лісі Євгену вдалося втекти. Після втечі він збирає боївку з поляками і в Деренівці палить будинки всіх сусідів Таласа Василя.. Це була особиста помста, бо, віднайшовши у Деренівці шкільного товариша Якова, захотів оправдати свої дії.
– Як він міг засудити мене на смерть, коли за Польщі я захищав деренівських хлопців від полячків. Ви ділилися зі мною шматком хліба. Я не маю прямого відношення до вбивства Литняків.
Євген ходив по хаті, розмахуючи автоматом ППШа, і час від часу кидав, благальний погляд, що переходив у розлючений, на шкільного товариша.
– Ви ж самі мене кинули в обійми янівських полячків! І ти проти мене!? І ти такий, як Талас! За що ви мене так ненавидите?
Яків опустив очі і мовчав. Євген справді мучився, він потребував поради й співчуття. Одне слово оправдання могло кинути його на коліна. Одне слово осудження могло викликати у нього приплив злості і він міг автоматною чергою зрешетити Якова. Не дочекавшись відповіді, Євген відвернувся від Якова зі словами:
– Він ще у мене проситися буде! – і покинув хату. Пізніше Євген виїхав разом з поляками на захід і де вони його вбили (за неперевіреною інформацією).
Восени 1944 року поляки знову почали показувати свої зуби, і тому в Григорія Андрунішина була відновлена самооборона. Зброю постачав Щербатий Степан. У Якова він поміняв за офіцерську сумку автомат Калашникова. Це вже був не якийсь там обріз, а справжній автомат з двома дисками патронів. Крушний Василь роздобув собі короткий німецький карабін, а. Андрунішин – десятизарядку. Та чомусь для певності всі чергували тільки з ручним кулеметом «Дихтяр». Він важкий, тому ставили його на пліт, дулом на захід. Диск великий і кулі величенькі. Щербатий Степан казав, що він заряджений розривними кулями. Та хлопці самооборони цього не знали, бо ніколи ним не користувалися. Як казав Степан, кулемет повинен своїм гучним боєм навести страх на полячків. В кімнаті були гранати і багато куль для рушниць. Обміняний у Степана автомат підносив авторитет Якова серед хлопців. Вечорами на печі відпочивала мати Григорія, якій було незручно від присутності хлопців, і вона попросила, щоб станицю кудись перенесли. Думали, думали і з дозволу Марцінів Михайла та його матері перенесли чергування до них. Туди приходив на чергування й Грицишин Іван. Він теж роздобув собі зброю, бо це піднімало престиж парубка.
Зброя була і розбратом між учасниками самооборони. Сюди часто приходили хлопці з села (кінець села від Довженської межі) Кравчук Степан і Крушний Василь. Коли чергував Кравчук, то вечорами запрошував кінченських хлопців до себе. Там вони довго не затримувалися, бо картина була не з привабливих. На бамбетлі лежав роздягнений Талас Іван, а до нього тулилася Текля – Степанова сестра. Заряджений автомат лежав у ногах Івана. Розмови ніякої не було. Мовчанка говорила сама за себе, що хлопці тут зайві. Кравчук Степан знав, що Яків має дівчину. Одного вечора він запросив Якова піти з ним до його дівчини. Свою рушницю Степан поміняв у Андрунішина на десятизарядну. Знаючи пароль від Івана Таласа, Степан з Яковим пішли до грицівських дівчат. Довга офіцерська польська шинеля скривала автомат Якова. Степан своєї десятизарядки не ховав, він нею гонорувався. Дарка Крушного, куди прийшли новоспечені кавалери, прийняла гостей прихильно. В хаті було напалено, тепло. Хлопці роздягнулися, демонструючи свою зброю перед привабливою Даркою. На запічку сусідський хлопець і брат Дарки грали в карти. Цю картину запам’ятав сусідський хлопець і через чотири роки описав її на допиті НКВД, в Буданові.
Вбивство 51-річного Дмитра Пружиляка на початку лютого 1945 року в Березині серед білого дня польською боївкою АК потрясло Деренівку. Жалітися на поляків було нікому. Влади в селі не було. Фронт був далеко. З району ніхто не приїжджав. Підпільники ходили вільно. На Великодні свята після Служби Божої вся молодь села вийшла до лісу Крегольця, де проводили різні забави, бо погода була сонячною, теплою. Серед молоді ходив один з чужих підпільників, підпираючись на карабін (бо був поранений у ногу).
Підпільники передоручили охорону села повністю самообороні. І дивно було, що навіть смерть Пружиляка не закликала підпільників до помсти. Вночі трохи постріляли по Підгайчиках з лісу Березини. Єдине радувало, коли сотня волиняків пройшлася бойовим маршем Млиниськами, то до кінця тижня ті поляки, що залишилися, добровільно покинули своє село. Хлопці самооборони пишалися волиняками. Для села Підгайчики їм не вистачило часу, бо вони йшли на Карпати. А самооборона тільки посилила чергування, чекаючи нападу з Підгайчиків. На станицю самооборони заходив часто поранений в ногу стрілець УПА «Лютий». Він єдиний був поранений у бою з поляками в Млиниськах. Стрілець жив у Мальчички, а варила йому їсти Стефа – дочка господині, яка покинула ненависний їй Мшанець, що забрав її молодість і красу.
Через деякий час Яків був вимушений віддати автомат Степанові. Бо так сказав брат Федір, насваривши його за бізнес. (Правдоподібно він належав до СБ ОУН). Ходив Яків на чергування вже з обрізом. Тільки вийшов за фіртку, як прибігла задихана Муравкова Марина: «Ой…поляки йдуть з лісу, стріляй, може втечуть!»
Де взялися перестрашені Кравчукові Настя і Катерина й почали його просити: «Стріляй! Стріляй для постраху, чуєш щось під лісом тріщить! Вони йдуть, чуєш? Стріляй!» Яків ще ніколи з обріза не стріляв. Не раз тренувалися разом зі Степаном стріляти з револьвера в пивниці, а з обріза ніколи. Та сусіди насідали: «Чуєш, як на городі щось тріщить? То вони йдуть, чуєш? Стріляй!» У страху очі великі. Вже і сам Яків немовби чув чиїсь кроки зі сторони лісу. Загнав патрон в цівку і направив у сторону лісу. «Бах», – роздерло нічну тишину». Стріляй! – кричали жінки, – чуєш вони йдуть». Обріз не то, що рушниця, від пострілу сильно віддає в рамено, бо тут приклада нема. «Стріляй! – кричать жінки, і Яків забув про біль у руках і плечі. Стріляв «іфурт, фурт» ладував. Врешті згадав, що у нього залишилося мало патронів. Пообіцявши присутнім привести сюди решту самооборони з дегтярем. Яків відірвався від перестрашених жінок і пішов дорогою до станиці. Раптом біля хати Туркули щось рипнуло. «Значить, поляки», – подумав Яків і машинально ліг у глибоку фосу біля Шкугрової Маруськи, заладував свій обріз і почав вдивлятися в темряву напроти. З фіртки Туркули вийшла висока постать людини і притишеним голосом промовила: «Сховай, Якове свою зброю і йди до мене» По голосу Яків пізнав Вовчка з підпільним псевдонімом «Донець». Яків встав, підійшов ближче, вийняв патрон з цівки і заховав у кишеню. «Йдеш на чергування ?– не то спитав, не то констатував «Донець». –Так ось що, хлопці…, без потреби уночі не стріляйте, тим поляків не відстрашите, а привернете увагу москалів. А це приведе до тотальних облав і репресій в селі.»
Яків, маючи таку нагоду для спілкування, почав розпитувати про тактику і стратегію ОУН.
«Політична ситуація між Москвою і Вашингтоном визначить нашу перспективу. Наша тактика – це зберегти кадри, нагромадити зброю і поки що не вступати у бій з ворогом. А якщо прийдеться, то… –задумався, – то дорого продамо своє життя. Можливо, переможемо, а може…, а може всі загинемо. Якщо так станеться, то на вас покладаємо обов’язок продовжити нашу справу. Україна тепер, чи пізніше, мусить бути соборною незалежною державою».
Якове, ти ж маєш середню освіту, то чого сидиш у селі? Чому не йдеш далі вчитися? Ти нам більше потрібний у місті, особливо у великому місті, де для нас будеш пропагандистом, зв’язковим. Будеш нашими очима і вухами, а тут хіба що будеш стріляти по горобцях. І без тебе тут є кому це робити. Негайно вчитися! Це тобі наказ проводу. Зрозумів? А може колись…, – задумався, – може колись згадаєш добрим словом про нас? Зрозумів»? «Зрозумів! Зрозумів…І все життя про Вас пам’ятатиму, бо Ви, бо Ви…, – по тілу пішла дрож, у горлі утворився клубок…»
Весною поляки масово почали покидати наші села. А похоронки з фронту все йшли і йшли. Коли приходив поштар з Янова і вручав трикутником складений лист з фронту, село ціпеніло від страху – у чиїй хаті роздасться жіночий, дитячий істеричний плач і крик?. Гірко Деренівка заплатила за своє «визволення». Біля 50 похоронок оплакувало село. Кожна четверта хата носила жалобу за вбитим: батьком, братом, сином чи чоловіком. Вони загинули за чужі інтереси, на чужій землі, де поховані без хреста і могили. Хто про них напише як бігли в атаку під дулами «заградотрядів» з істеричним криком «За Родіну» – чию? «За Сталіна» – ката України. Як конали в конвульсіях, як гризли під собою чужинську землю. Хто напише про той біль?
У страсний четвер селяни били поклони в церкві, а біля спільної могили членів ОУН на цвинтарі молилися Серафин Текля, Талас Юлька, родина Литнякових і гірко плакали під хрестом без напису. З церкви доносився спів парафіян:
Страдальная Мати
під хрестом стояла
І стала ридати,
в сльозах промовляти:
«Ой сину, сину
За яку провину
Переносиш нині
Тяженьку годину
На хресті.
Я тебе купала
Гіркими сльозами,
Як малим ховала
Перед ворогами.
А нині я плачу,
бо Тебе вже трачу,
Вже Тя, милий Сину,
більше не побачу.
Сину мій!»
Обнялися під хрестом матері і сльозами скроплювали підніжжя могили. «Ця пісня про нас і наших синів. Твій хоч тут лежить, а кості наших порозкидані по чужих полях, зариті в землю невідомо ким і де», – зверталися матері Литняка і Таласа до Теклі.
Війна йшла до закінчення. Звільнені армійські відділи ставали на допомогу місцевому НКВД. Створена «Червона мітла» тероризувала все населення Галичини.
Бабуся розбудила Якова: «Чуєш …в селі облава, якщо маєш якусь зброю, то дай, я сховаю». Яків згадав, що Стефан вчора на чергуванні тимчасово з ним помінявся – забрав обріз,а віддав йому автомат Калашникова. Яків теж згадав те ж, що прийшов пізно з чергування й автомат залишив у кухонці за дверима. Не заховав, бо дуже захотів спати. Бабуся покивала з докором головою, обгорнула автомат ганчіркою і пішла до хліва, де зарила в гною. «Червона мітла» розставила на горі снайперів, а солдати, провівши цілу ніч у засідці ранком йшли від хати до хати в пошуках бандерівців. Під лісом мешкала сім’я Щербатої Марії, діти якої були залучені до підпільної роботи, і вона сама була готова до співпраці з ОУН. Ранком пробудилася і через вікно побачила на горі солдатів. Зрозуміла, що буде облава, і накинувши на себе хустку, миттю побігла через городи до сусідки – Мальчички (Шкугри Марії). Вона знала , що там переховується поранений підпільник, отож хотіла його попередити. На городі чергував солдат, який почав кричати, щоб вона зупинилася. Та вона бігла, немовби не чула крику солдата. «Стой! Стой!», – кричав він і стріляв по безборонній жінці. Вона впала мертвою на власному зораному городі, прошита кулями «визволителя». Солдати кинулися до господарства, куди бігла Марія. В Мальчички стрільба розбудила пораненого підпільника і дочку господині, ту славну Стефу, яка накинула на себе хустку і побігла через дорогу. Солдат, що застрілив Марію, знову кричав: «Стой!, стой!, стой!!, буду стрелять» Стефа задерла догори спідницю і сказала «Ось тут ми стріль!» Солдат розгубився, чи то від красивої голої жіночої задниці, чи то від страху, що за вбивство двох жінок буде відповідати, стріляв, та не в ціль, а вгору. Ранений підпільник швидко одягнувся і по драбині виліз на горище хати. Мальчичка драбину заховала у ванькірі. А тим часом у селі збиралися на роботу колійовці. Їх зупинили червоно погонники і всіх повели до стодоли Туркули Василя, два сини якого були в Червоній армії. До стодоли зайшов офіцер, зупинивши погляд на Шарковому Степанові. Покликав його з собою до Мальчички, де вже зібралося багато солдатів, припускаючи, що на горищі притаївся бандерівець. Солдати найшли драбину і заставили Степана лізти на горище. Ще головою не досягнувши горища, він вже голосно кричав: «Тут нікого нема». За ним поліз солдат, підвісивши шапку на штик карабіна. Він розглянув горище з драбини і теж підтвердив, що тут нікого нема, бо і йому не хотілось когось знайти. Перша зустріч могла закінчитися трагічно для солдата. Солдати перейшли до сусіда проводити обшук, та все – таки біля хати залишили чергувати одного із своїх. Його добре помітив підпільник через шпарки в дасі. Солдат ходив довкола хати і, коли зайшов за протилежний ріг, підпільник зліз з горища. На торці хати зустрілися два українці: один воїн за покликанням, другий на службі у чужинців. Один волиняк, другий східняк. Мирно розійтися вони не могли. Один з них мусив загинути. Загинув східняк. Підпільник пошкутильгав до лісу. Його помітив снайпер і згори розстріляв під самим лісом. Волиняк «Лютий» зросив кров’ю галицьку землю.
Там на краю зрубу шувар виростав,
Зігнулась калина, там стрілець упав,
Обіймає кріса, легенько всміхнувсь,
Обернувсь до ліса, навіки заснув.
Не застигла ще кров у жилах підпільника, як на нього мертвого, накинулися солдати. Копали, кололи штиками, а потім прив’язали за ноги до вантажівки і потягли горбистою дорогою до сільської Ради, куди зганяли селян, щоб пізнавали «бандіта». «Бандітку» залишили лежати на власному городі
– «Визволителі», хто вас просив? Ми вас ніколи так не називали, бо якщо хтось когось визволив, то повинен залишити визволеного на своїй господарці, а самому повертатися до себе додому…
Невже історія Деренівки повторилася? Ми щось подібне вже пережили у 1649 році. І тоді, і тепер нас «визволяли». І тоді, і тепер «визволителі» визволених катували й грабували. І тоді, і тепер знущалися над мертвими тілами. Тоді тіла наших оборонців четвертували і для постраху, розвішували на деревах вздовж дороги Теребовля – Копичинці (За матеріалами Львівського Державного Архіву).
Теперішні «визволителі» тіла наших оборонців звозили на Будзанівське окописько, щоб їх догризали собаки.
Культосвітній технікум
Пропозиція-наказ Вовчка часто нагадувала Якову, що треба щось робити. Він, у робочий, час вибрав момент, щоб пройтися Теребовлею. Яке було в нього здивування, коли тут зустрів багато своїх товаришів, що гуртом затягли його до директора політтехнікуму. Директор не на жарт насторожився, коли Рівний, Рудий, Борова, Войтович, Панчишин, Солонинка, Кицила – сім студентів, перекрикуючи один одного, пропонували директору негайно записати Якова на навчання, не десь там, а на останній курс технікуму, бо він – талант і все дожене. Яків стояв, запечений вітрами, в довгій шинелі з широким поясом, висіла з офіцерською сумкою через плече на ремінці, та засмаглими й потрісканими від роботи руками. Директор довго сумнівався, та не міг опиратися тиску своїх старшокласників. «А довідка про закінчення торговельки», – запитав. Яків згадав, що бабуся всі зошити і книжки спалила, бо була налякана тим, що в скрині червонопогонник (шукаючи бандерівців) найшов «Кобзар», й прочитав «Гайдамаки». «Ви всє гайдамакі. Вас всех стрелять нада». Перестрашена бабуся палила все, що було в Якова. А «Кобзар» обгорнула вереткою і закопала на городі. Це замішання помітив директор і студенти.
– Що нема? – перепитав директор.
– Та у Теребовлі живе учитель, котрий нас всіх тут присутніх вчив,– защебетали дівчата. – Ми зараз від нього принесемо довідку.
Раз ви так просите, то нехай буде по – вашому. Сідай, Якове, пиши заяву. На листок паперу.
Хлопці передбачили і те, що Яків на колії вже забув як грамотно написати заяву, тому забрали в нього папір, пообіцявши директору до неї долучити довідку про освіту. Протягом години (на фізику ніхто вже не пішов) Яків зашкарублими пальцями під диктування всіх написав заяву, а Рудий приніс від учителя Равлінка написану від руки довідку. Директор на заяві написав: «Прийняти на 3–й курс після здачі екзамену з української мови».
Віра Остапівна, учителька української мови і літератури, диктувала Якову диктант. Молоденька учителька, ровесниця Якова, виразно вимовляла слова,з полтавським акцентом, переживаючи, щоб Яків не робив помилок, бо роботу потрібно передати директору.
В червні Якова звільнили з колії. Довідку про звільнення він приніс до технікуму. Директору Яків подобався, тому доручив їздити селами з агітацією молоді про вступ до технікуму на перший курс. Ситуація з освітою в повіті була жахливою. Учителі сільських шкіл (а це були колишні гімназисти або пенсіонери старого виховання) почали штампувати довідки про закінчення 7-ми класів. На основі таких довідок технікум приймав абітурієнтів на перший курс. З Деренівки таким чином поступили: Тихоліз Іван, Крушний Василь і Грицишин Емілія; з Довгого – Пйонтка Степан, Онишко Михайло, Савчук Богдан.
Другі жнива почалися без мужчин, весь тягар роботи ліг на плечі жінок. Та невдовзі прийшли з армії демобілізовані чоловіки. Про війну вони мало розповідали, бо моральний терор в’ївся їм у душу. Тим більше, що селами гуляла «червона мітла». Уповноважені з головою сільради виписували норму здачі контингенту на кожну господарку та суму позики. Одразу попереджали, якщо хтось не здасть, того заберуть до Сибіру. Тернопільська залізниця оголосила тоді набір на курси стрілочників і чергових по вокзалу. Ці курси закінчили, а потім працювали стрілочником Паралюш Іван, черговими – Андрунішин Григорій, Кравчук Степан, Польовий Василь, Грицишин Василь. Вони й допомагали підпільникам , особливо підпільницям, непомітно виїжджати з деренівської станції до Львова. А саме: Щербатому Степану і його сестрі Ганні, Польовій Анастасії, Кубів Євгенії, Шкварок Стефі, Захарій Ользі, Литняк Ользі, Шах Насті й іншим.
У вересні 1945 року в теребовлянському культосвітньому технікумі розпочалися заняття. У списку студентів зарахованих на третій курсу були: Бик Григорій, Борова Володимира, Войтович Іванна, Гогусь Володимир, Головенко Євгенія, Горохова Олена, Дзяда Антон, Кацан Любов, Кубів Василь, Кумка Михайло, Лушней Микола, Панчишин Іван, Рівний Василь, Рудий Іван, Сватенко Марія, Скрипник Татьяна, Солонинко Микола, Ткаченко Анна, Швалюк Іван, Шкугра Яків, Шаповалов Федір, Яблонський Михайло, Якимчук Василь.
На першому занятті ознайомлювались з предметами, учителями, й правилами поведінки. Сільських студентів поселили в гуртожиток, що Містився поруч з класними кімнатами технікуму.
На другий чи третій день директор призначив загальні збори. Першим питанням були правила поведінки і дисципліна, другим – вибори студкому. Список членів студкому зачитав директор Проскура Артем. Яке було здивування Якова, коли почув, що його запропоновано головою студкому. Третє питання стосувалося матеріального становища навчального закладу. При технікумі була їдальня, продукти до якої завозили зі свого підсобного господарства. Технікум мав кілька гектарів поля, своїх коней, корів, свиней. Директор просив студентів допомагати у господарстві й по можливості брати у батьків коні, щоб працювати на полі, звозити картоплю, капусту, орати і сіяти. Студентів в осінній час почали привчати до роботи в полі. Керувати господарськими справами доручено студкому й учителям. До речі, кілька студентів у вечірній час працювали на господарстві постійно. Наприклад Якимчук Василь, що працював конюхом, а після закінчення технікуму поступив у львівський медичний інститут.
Як всестудентське свято, сприйняли вістку про появу біля їдальні технікуму вантажної автомашини з консервами ЮНРА. Тут як тут з’явився біля завідувачки їдальні Крушний Василь, що миттю побіг до студентів першого курсу й попросив їх іти розвантажувати автомашину, підкріпивши свої слова розпорядженням голови студкому, якого в той час у технікумі не було. Студенти трохи поворкотіли, але пішли розвантажувати машину. Крушний ходив із завідувачкою вже як старший і перераховував консервні банки. Якимось чином він приховав 3-х кілограмову банку, яку ввечері приніс у гуртожиток. Сам їв і роздавав друзям. Це подяка за роботу, казав. Наївшись досита, Василь решту заховав на горищі. На наступний день скандал – хтось вкрав банку консерви. Завідувачка гарантувала, що це не Крушний. Політіческій (таке прізвище було у воєнрука) робив допит всім тим, хто носив консерви. Ніхто не признався. Та все – таки хтось настукав, що шинку з консерви їли ввечері в гуртожитку. Ще один нічний допит, на якому Крушний зізнався, що це він вкрав банку. Директор у той час був у Києві, тому наказ про виключення Крушного з технікуму підписав Політіческій як тимчасовий виконавець обов’язків директора.
Василя взяла до себе як свого стрийна – дружина батькового двоюрідного брата, який ще був на фронті. Хлопець допомагав у господарстві, орав, сіяв, возив снопи з поля, і всі ним були задоволені. Стрий, повернувшись з фронту, дозволив йому поступити у технікум. Та ось Василь серед тижня появився у стрия на подвір’ї.
– Що сталось? – запитав стрий.
– Мене виключили з технікуму, бо…я, бо я. не зорав частки поля в технікумі. Шкугрів Яків свою частку зорав і його залишили.
– Як так? Чому ж ти нам нічого не говорив?
– Бо я, бо я… соромився.
Стрий скинув з воза реманент, борони, плуг.
– На! Їдь! Відроби, так як інші…
Три дні Крушний орав технікумівське поле, не тільки вдень, а й вечорами. Спав на полі. Завгосп доповідав директрові, який вже повернувся з відрядження, що якийсь дурний студент все поле переорав. А прізвище його Крушний. Директор зрадів, бо інші студенти, незважаючи на прохання, не поспішали приїжджати кіньми, щоб допомогти в господарстві. Викликав секретарку:
– Напиши наказ на студента Крушного з подякою і видачею двадцяти літрів нафти.
– Та, товаришу директоре, запнулася вона…, – його виключили з технікуму. Наказ підписав Політіческій.
– А за що?– Він вкрав банку консерви в їдальні.
– Бо їсти хотів, – розсміявся директор. – Три дні орати в полі я сам би не витримав, щоб не вкрасти. Але ж він орав для нас, для тої самої їдальні. Пиши новий наказ і став його в приклад, як патріота технікуму, й оголоси в кінці тижня загальні студентські збори.
Через день Крушний появився у Теребовлі і був дуже здивований появою нового наказу.
Загальні збори відкрив голова студкому і не без іронії в голосі прочитав новий наказ. Прийшов на збори і директор, посадив Крушного у президію, почав розхвалювати його за патріотизм і ставив його у приклад іншим.
Деякі предмети на третьому курсі були досить цікаві, особливо світова література. Фізика і математика для таких як Яків були нездоланними, бо він їх раніше не вчив, а тут треба доганяти матеріал за другий курс. Викладали і російську літературу. Хоч учителька російської літератури любила свій предмет, та ставлення до цього предмету було вкрай вороже. Не допомогло їй і цитування куплетів з «Євгенія Онєгіна» Не любили російську літературу і край. З Лермонтова вивчили тільки: «Пращай немытая Россия, страна рабов, страна гаспод, и вы, мундиры голубые, и ты послушный им народ». Учительки були зі східних областей, патріотизм аж світився в їх очах, бо їхні чоловіки були офіцерами у Теребовлі. Студенти найбільше любили учительку української літератури з її м’яким полтавським «ль» і панібратським відношенням. Директор читав по – «казьонному» історію – давню, нову і ВКП(б). Бібліографію викладала випускниця Харківського культосвітнього інституту. Подати дохідливо матеріал не вміла і тільки тоді, коли відповідав студент Іван Снітовський, в аудиторії була тишина, бо всі записували те, що він говорив. Демобілізований офіцер Василь Васильович викладав театральну справу і мистецтвознавство. Він силами студентів організував кілька вистав за Старицьким. Військову справу і фізкультуру вів Політіческій. На уроці фізкультури він майже знущався над дівчатами, особливо над Боровою.
Силами студентів випускали стінгазету. Борова і Войтович мешкали на квартирі, куди часто заходив Євген Брохівський – «Вір» – колишній керівник боївки ОУН, що здався добровільно органам безпеки і з ними співпрацював. Він заходив до Войтович, як до односельчанки, а може, як до колишньої коханої. Хлопці кривим оком дивилися за ці відвідини на дівчину. Яків, ставши головою студкому, трохи загордився, йому захотілося поваги від інших студентів, а тут, як на гріх односельчани першокурсники демонстративно не виконували його вказівок у гуртожитку і нав’язували своє панібратство. Найбільше клопоту було з Крушним. На нього постійно жалілася Віра Остапівна. «Вчитися він не хоче і другим не дає, на уроках веде себе нахабно, перетворює їх у клуб веселих: Коли я ставлю його в кут, то він мені каже, що там вже вчора стояв, а сьогодні може піти туди тільки тоді, коли там поставлять стіл з кріслом, бо його ноги болять стояти. Директор не захотів ним займатися і зобов’язав вирішувати це питання студкому. Фамільярність бісила Якова, та зробити нічого не міг. В додаток ще раніше Яків познайомив Крушного як порядного хлопця з фотографом Славком Чайківським. Крушний похвалився, що має позичений у квартиранта стрия-капітана фотоапарат, але не має грошей на плівки, та й не вміє їх проявляти. Він запропонував Чайківському вигідну угоду. Чайківський дає йому свої плівки. Крушний їздить в неділю на позиченому ровері по селах, фотографує і бере за це помірний аванс. У перші місяці від угоди мали користь обидві сторони, а потім Крушний почав пропадати, тому Чайківський звертався до гаранта порядності, щоб Крушний з ним розрахувався. Та не тут то було. Крушний вміло крутив баки обидвом.
Яків мав ще одну гризоту. Грицишин поступила в технікуму на перший курс і не приховувала, що Яків її постійний хлопець. З однієї сторони Яків не цурався Емілї, бо відчував перед нею моральну вину, ославивши її ( в селі і Теребовлі знали, що Емілія його дівчина), а з другої перед його очима вічно поставала картина зустрічі з «Левом» в селі. Яків відчував біль «Лева»
