итих сорочках і блузочка у руках тримала синьо-жовті прапори, а дехто на плечах  карабіна. Ніхто нікого не боявся. Не було страху, а тільки  радість свободи. Сяяло літнє сонце, небо було синє – синє, без жодної хмаринки, й світилися  щастям усміхнені обличчя. Віддали салют– за героїв, за славу, за Україну! Палку  патріотичну промову виголосив священик з Довгого – Іван Збаращук. На риштування піднялася молода, симпатична жінка і дзвінким голосом заявила: «Я, Галина Гжицька, родом з Харкова, дружина вашого земляка, відомого письменника – Володимира Гжицького, якого москалі розстріляли в Харкові. Йому інкримінували організацію замаху на Постишева – секретаря ЦК КПбУ» (Львівська газета в перших своїх номерах опублікувала список письменників, знищених совєтами, серед них був і Володимир Гжицький).
  Мова у неї була чиста, розлога, як козацький степ. Вона дихала ненавистю до комуністів, до перевертнів, до московських окупантів, зате з великою ніжністю, теплом, природньою ейфорією того часу  говорила про Україну  та її героїв. Так гарно ніхто тоді не говорив.
  Хлопці гукали: «Слава, слава, слава!» –  і розмахували прапорами.  Дівчата витирали хусточками сльози.
  

Німецька окупація
  
  Провід ОУН призначив Стасишина Петра солтисом села, Грицика Івана – начальником сільської поліції, яка пізніше була переоформлена  як протипожежна охорона. Селяни йшли в поле збирати урожай. Ніхто не дорікав новоспеченим колгоспникам про їх необачний вчинок, хоч і не обійшлося без окремих насмішок. Не зазнали репресій ні голова сільради Петро Джурба, ні голова колгоспу Іван Шкугра, ні секретар комсомолу Григорій Костюк.
  В селі починалися жнива. Від ранку до пізньої ночі кожна сім’я перебувала на полі. Якова рідко брали на поле, бо, він порізав собі руку серпом, нажавши три снопи жита в Гостинцях. Йому доручили домашню роботу: пасти корів, потім їх доїти, викидати гній зі стайні, годувати свиней, курей, качок і гусей, а також нарвати политиці  на городі, кропиви біля потічка, посікти їх сокирчиною, розмішати з пом’ятою бараболею і лиш тоді давати свиням. Для маленьких курчаток і каченят потрібно було покришити круто зварені  курячі або качачі яйця і насипати їм окремо та аж тоді  пообідати самому. (Часто мати ранесенько наварювала на цілий день борщу і гречаної каші, чи кулеші з молоком). Ровером потрібно було завезти на поле батькам воду в барильці. Була ще й морока з маленькими курчатами, каченятами, бо залишати їх без догляду було небезпечно. За ними полювали яструби.
  Життя у селі унормувалося. Священик з сім’єю повернувся на плебанію, виховував на казанні молодь, ходив з дочками до читальні на репетиції хору і вистав. Захоплення сітківкою (волейболом) досягло зеніту, бо, крім майданчика біля церкви, хлопці підготували  ще такий самий біля хати Збаращука. Грали в волейбол тільки у неділю, бо в робочі дні в жнива  роботи було по вуха: жати, косити, в’язати снопи, возити їх (навіть звозили у неділю по полудню),  перевертати на покосах ячмінь, щоб не зігнив, орати житнисько та засівати його конюшиною або мішанкою на пашу худобі. Батько час від часу брав Якова на поле, привчаючи його до господарської роботи. Найбільше синові подобалось возити снопи разом з батьком. Орати було важче, бо і коні не слухали, і плуг вискакував з борозни. На зворотньому шляху, на поворотах, було найважче, – то кінь переступить посторонок, то теліжки перекинуться і  випаде льонок, то віжки  впадуть під плуг. Батько терпляче привчав сина до сільської роботи, думаючи: «Хто знає яка кому доля випаде, а знати все потрібно, батьки ж то не вічні». У неділю до Якова приїхав Юрко –  рідний брат деренівської учительки Ярослави. Вона вже рік учителювала в Мшанці, та деколи з чоловіком Мар’яном заїжджала до Гринька. Юрко добре попоїв з Яковом маминих вареників з картоплею і сметаною, і запропонував йому поїхати на Довге купатися в ставку. Юрко був на два роки старшим, тому Яків у селі гонорувався своїм старшим товаришем, тим більше, що він був з Теребовлі та ще й братом учительки. У Довгому заїхали до тітки Марини, бабусиної рідної сестри. Вона всю душу вкладала у свого племінника. Здається Якова ніхто так захоплено не любив, як тітка Марина. Бо їй випала нелегка доля, як для більшості післявоєнних дівчат.
  У 1920 році вийшла заміж за довженського поляка Лісовського, вже у 29-річному віці. Прожила з ним менше року, як він виїхав до Канади. Працював у копальнях і присилав тітці гроші, за які вона збудувала нову хату, студолу, стайню. Та що було з того маєтку і грошей молодій  здоровій жінці, коли вона у хаті була самітна.Тітка  молилася, била поклони, пропадала в церкві і свою любов переливала на дітей сестри, особливо її внука Якова.  Коли він появився в неї з Юрком, не знала, де їх посадити, що їм  дати їсти, як їм догодити. Залишивши ровери під студолою, хлопці пішли через городи до Серету. Вздовж берега ріки росли верболози. В них можна було заховатися від серпневої спеки, а також роздягнутися догола, і ніхто б тебе не побачив. Вода в ріці чиста-чиста, видно пісок на дні та рибок, хлюпочуться біля берега, немовби вітають гостей. Яка краса, яке блаженство лягти отак навзнак на воду,  підгортаючи її легенько долонями під себе. Пливеш, пливеш, як у казці. Та хлопці не могли насолоджуватися тишиною, їм хотілося дуріти: хлюпати собі в очі, один другого топити, бо треба було кудись молодечу енергію дівати. Накупавшись досита, вони знову пішли до тітки  на вареники, бо в якої господині їх у неділю не буває. Опісля над вечір проїжджали роверами попри читальню і побачили там гурт довженських хлопців, яким гукнули, витягнувши праву руку (як це робили гестапівці): «Слава Україні». І їм гуртом відповіли: «Героям слава!» Юрко та Яків вигукували так всім зустрічним хлопцям. Ця ейфорія причетності до слави тих, що загинули, пронизувала,  мов струм молоді серця, з яких проривався вогонь любові до абстрактної України.
  Дорогою Юрко запропонував Якову приїхати до Теребовлі, погостювати у нього, та  познайомитися з набором учнів до хлоп’ячої школи. Пропозиція зацікавила не тільки Якова, а більше батька, який мріяв вивчити свого сина, щоб там не сталось. Бажання підсилилось, коли до батька приїхав шкільний товариш з Праги – Маковський. Він закінчив там український університет і влаштувався на державну роботу. «Тепер Маковський  пан, – думав батько, –  ходить в краватці навіть у будний день, не те що я, замурзаний, зашмарканий, з порепаними руками, за роботою світа не бачу». Побачив на кужелі свою кавалерську краватку, якою жінка Марина замотувала прядиво. Щоб зав’язати мішок з мукою, вона відрізала від неї нижній її кінець. Гринько  трохи не заплакав.  Залавський товариш роз’ятрив приспану рану. Вони згадали школу, старого директора, поговорили хто з ким оженився, яка доля випала кожному з них. Гринько згадав, що вчився краще за всіх у школі, та й поля було в них немало, то чому батько не післав його вчитися до Теребовлі? Він віддав Гринька проти його волі вчитися на кравця. Гринько цього ремесла не любив, а після одруження став господарем і закинув кравецьку справу. Тепер зустрілися два колишні товариші з різним соціальним статусом. Та й Маковський, мав що розказати, який теж зазнав гіркої долі на чужині.
  Попрощавшись з товаришем, Гринько зразу у понеділок випрасував решту обрізаної краватки, одягнувся по-святковому, запряг коней, посадив сина на віз і, не кажучи ні слова  жінкам вдома, що з тривогою спостерігали за витівками зятя, махнув батогом і виїхав до Теребовлі.
  Директор школи прийняв батька з сином гречно, більше того, записав Якова у    свою велику книжку і велів приходити на заняття у вересні. У Теребовлі батько відвідав Мар’яна Борачка і Ярусю ( так її всі називали). Хоч зустріч вже не була такою теплою, як в Деренівці за вечерею, та все-таки Борачок порадив звернутися від нього до тесьтьової-пані Вовчакової, щоб вона взяла Якова на «станцію» (так називали влаштування на квартиру). Борачок займав квартиру над рестораном, що напроти церкви. Недалеко від нього було успадковане помешкання пані Вовчакової. Пані Вовчакова без словесної еквілібристики виклала умови «станції». Кожного місяця потрібно було привезти 50 кілограмів картоплі, а літом відробити кіньми по одному дню за місяць «станції». Кожного тижня Яків мав привезти шість літрів молока, 0,5 кілограмів масла, 5 кілограмів буряків, 5 кілограмів. моркви, яйця і ще, і ще. Після кожної назви продукту Яків все ширше відкривав рота й очі, а батько щулився, опустивши очі, та мовчав. Мовчав і тоді, коли пані вже закінчила перераховувати продукти, тільки поцілував протягнуту на прощання  панську ручку. Слідом за ним  зробив те саме і Яків.
  Додому їхали мовчки. Яків порушив мовчанку: «Тату, але я стільки не з’їм, як пані наговорила». Батько розсміявся – нічого… тобі треба рости, тай пані з Юрком хочуть їсти. Тільки мамі про те ні слова. Це наш секрет.
  

ДРУГА ЧАСТИНА
Місто

  До школи Яків прийшов, як казав директор, на 9-ту ранку.  Школа  розмістилася в будинках колишньої захоронки, і в її класах було повно сміття. На стінах виднілися чорні плями, підлога була поламана. Здавалося, що тут москалі тримали коней. Басараб зібрав хлопців і сказав:
  – Тут буде наша школа. Своїми руками ми повинні зробити ремонт. Без нарікань, хлопці, до роботи!
  Тиждень ремонтували, білили, малювали і кзилися, бо це була суто хлоп’яча школа. До пані Вовчакової на квартиру ще прийшов Сокаль Григорій з Деренівки. По сусідству з ними мешкали євреї. Їхня дочка Еля часто приходила до Вовчакової і, звичайно, спілкувалася з хлопцями, бо була їх ровесницею. Її до школи не прийняли. Вона дуже переживала, з цього приводу й просила у хлопців дозволу переписувати домашні завдання. Швиденько їх виконувала і прибігала назад, щоб похвалитися своїм успіхом. Хлопці розуміли, що вона дуже здібна і співчували їй  за несправедливе  ставлення  влади. Але це був тільки початок несправедливості, бо одного дня прибігла вона з плачем, цілуючи то одного, то другого: «Прощавайте, хлопці, нас забирають на плянта в гето!». Вона плакала і цілувала хлопців в чоло, лице, губи, переходячи від одного до другого. Це були перші поцілунки молодої дівчини молодих ще нецілованих хлопців. Цю картину спостерігала Вовчакова, яка взяла Елю за руку і сказала: Біжи, Елю, додому, там тебе чекають… – «То сховайте мене», – благала вона Вовчакову, цілуючи їй руки й, обливаючи їх сльозами. Вовчакова плакала разом з нею: «Не можу, доню, бо нас всіх заберуть в гето…» – «А мене…, а …мене там уб’ють», – ревіла Еля, й обнімала, стоячи на колінах, Вовчакову. До кімнати зайшла мати Елі: «Ходи, доню, додому, бо прийшли гестапівці з поліцією і списують нас. Запитали про тебе і пригрозили нам, щоб ми найшли тебе, інакше…Елю! Що буде, то буде. Бог добрий, ми нікому зла не робили, то нас збереже…Прощайте, пані Вовчакова», – в сльозах обнялися дві сусідки. – «Прощайте». – Еля ще раз оглянулася на хлопців і вийшла з хати.
  Протягом тижня всіх жидів зігнали на плянта й територію огородили. Тепер це місце називається гето. Ні туди, ні звідти нікого не пускали. Біля огорожі чергували німецькі солдати й українська поліція.
  Мар’ян Борачок, чоловік нашої директорки, відкрив недалеко від  читальні «Просвіти» фотоательє. Туди запросив працювати Юрка, брата Ярусі, і сина отця Весоловського-Богдана. Проявляти, ретушувати і друкувати фотографії доручив двом жидівкам. Сам став директором кінотеару. Яків разом з Грицьком часто користувалися безплатним оглядом денних сеансів. Юрко товаришував з Орестом. Маючи з каси фотоательє гроші, хлопці дозволяли собі вечеряти у ресторані. До Вовчакової заходив деколи Поздик Осип, товариш Якова з Деренівки,  переночовував і давав деякі доручення Якову як члену товариства «Юнацтво». Сам він працював референтом Теребовлянського районного проводу ОУН.
  В школі було декілька поляків, серед них виділявся своїми непримиренними шовіністичними поглядами Вільчинський,  яких не скривав  навіть в розмовах з українцями.
  Жидів кожного ранку водили на роботу в кар’єр. Школярі спостерігали як колони охороняли не тільки німецькі вояки, але й жидівський «юденрат». Охоронці ходили з нагайками і били тих жидів, що виходили з рядів, або відставали від колони. По дорозі до школи Яків впізнав свого вчителя математики з Янова– Шехнера, який йшов з пов’язкою на руці. На ній була намальована жовта шестикутна зірка з написом «Юденрат».  Яків хотів йому вклонитися, та той відвернув голову і вперіщив нагайкою найближчого жида. «Який сором – жид, та ще й учитель, б’є свого жида на догоду ворогам»,– подумав Яків. Пані Вовчакова розповідала, що начальник повітового гестапо хотів взяти за наложницю красиву жидівочку, та вона ультимативно заявила, що стане такою, якщо він забере з гето її батьків. Німець пояснював, що цього зробити не може, бо його самого знищать. Щоб вона не збуджувала його прихоті, гестапівець відправив її з батьками разом з частиною жидів етапом до концтабору в Австрію. Відправлення мало жалюгідний вигляд. Привели жидів до божниці, біля теперішнього культосвітнього технікуму, приказали здати дорогоцінності й інвалюту, порахували  їх кількість і повели на вокзал. На місці тимчасової зупинки учні школи побачили в болоті талмуди, подерті на шматочки американські долари і різний одяг. Тоді, коли всіми репресивними операціями займалися гестапівці, їхні дружини, ніби нічого не бачачи, грали на закритому майданчику в  більярд.
  Щоб зменшити співчуття місцевих людей до долі жидів, німецька пропаганда щоденно в міському кінотеатрі перед сеансами демонструвала епізоди злочинів НКВД у Винниці, Умані, Тернополі, Львові. Німці особливо акцентували на тому, що в органах НКВД ревно вислужувалися жиди. На їхніх руках кров невинно закатованих політичних в’язнів. Та й самі теребовляни про це пам’ятали. Для підсилення ефекту національного самоусвідомлення  кожного ранку з репродукторів звучала пісня: «Ми гайдамаки ми всі однакі…»
  Пані Вовчакова знала всі новини з життя теребовлянської інтелігенції, якими  полюбляла ділитися зі своїми льокаторами. Сама була побожною і хотіла в такому ж дусі виховати хлопців.Вона домовилася з отцем Весоловським про те, що хлопці будуть прислуговувати в церкві на Службі Божій. Кожного ранку вони бігли до церкви на так звану «тиху Службу Божу». Яків був за дяка, Грицько – за паламаря. Кожну другу неділю хлопці їздили додому.
  Село жило своїм буденним життям. Всі осінні роботи в полі закінчувалися. Урожай був непоганий. Пшениці намолотили до 20 центнерів з морга. Картопля теж вродилася на славу. Доки була погода, господарі орали і засівали озимину. Жінки копали кормові буряки, ламали (збирали) кукурудзу. Доки не випав сніг, пастухи пасли на полях корів. Коли примерзло і дні стали короткими, худоба стояла в стайні, а  для годівлі різали січку. Це була найбільш марудна робота, якою займалася по черзі вся сім’я, якщо на господарстві було пару коней  і три  корови. Кожної суботи на Якова чекала та робота. Хочеш бути паном, то біля січкарні нагадаєш собі, що треба добре вчитися. Січкарня була кіратова на три різаки, і січка виходила дрібненька, але крутити руками, навіть  втрьох двома корбами, було важко. Та ради іншої не було, бо восени на кіраті стояв стіжок, і лиш після обмолоту пшениці пересувною молотаркою (таку мали два господарі в селі) батько монтував кірат, вставляв дерев’яний дишель, натягав пас на махове колесо, а другий кінець на колесо січкарні, тоді запрягав пару коней до дишля, Якову давав віжки й батіг, а сам з мамою в січкарні вкладав обмолочені снопи до різаків. Коні ходили годинами  кругом. І як тільки їм голови не закручувалися, бо Яків після тої марудної роботи ходив, як п’яний. Мовчав, щоб не злити батька, який виходив з січкарні весь в порохах. Батько не раз нарікав: «Навіщо мені це багатство? Чи я більше їм, ніж ті бідні сусіди? Та  ні. А намучусь кожного божого дня, як той віл.  Вони мають тільки по одній корові, нап’ються молока і відпочивають. Та й не переживають, що їх вивезуть на Сибір, за коні і поле».
  Після нового 1942  року в теребовлянських школах відбулася реформа. На території хлоп’ячої школи організували торговельку. Деякі учні подалися до тернопільської або чортківської гімназії. Ті, що залишилися, стали учнями торговельної школи.
  Серед них були: Гоц Софія і Давибіда з Буданова. Михайлюк Євгенія, Смалига Мирослав, Стецишин Степан з Глещави. Боднар Андрій, Панчишин Василь, Рудий Іван і Чіп Володимира з Гумниськ. Грицишин Михайло, Кубів Василь, Палій Михайло, Хомів Григорій, Шкугра Володимир з Деренівки. Легенький Богдан з Зубова. Вербовецький Володимир, Рівний Василь, Рівний Степан з Іванівки, Костів Зенко з Копичинець. Бернат Зеня, Бернат Марійка, Доскоч Софія, Облуковський Василь, Полівчук Степан, Соколовська Ганя, Спужак Василь, Стасишин Софія з Мшанця. Горинь Стефа зі Струсова,  Ганджелас Нуся і Леся з Струсівської Слобідки. Водовіз Емілія, Лиса Марійка з Старої Брикулі. Тригук Оля з Кобиловолок.  Поперечний Роман, Заверуха Юля, Юрків Марійка та Ралько Олена, з Ласковець. Власюк Марійка і Гуцал Йосиф з Увисли. Янюк Василь з Семенова, Біла Євгенія, Дущак Франя, Кирилось Ярослав, Приступа Михайло, Погорілий Стах з Садів. Ситник Іван, Ангел Евгенія, Кісь Михайло з Хлопівки. Дивосир Роман, Жуковський Євген і Матенька Мар’ян з Острівця. Бродяк Анна з Підгори. Конотопський Ярослав, Конотопська Богданна, Приступа Володимир, Бринявська Нуся, Сидір Ольга, Качурівська Віра з Теребовлі, Мельник Орися з Піддубини. Солонинка Микола з Застінога. Скіп Анна, Крамар Філя з Романівки. Максимів Ганна з Малева. Снігур Мирослава з Дарахова.
  
  
  
  
Всіх студентів розділили на дві групи
  
  Директором школи був Ратушняк Іван. До учителів належали: Басараб, Королевич В., Урбанський, Копачівський Теодор, Равлінко Михайло, Зарицький Іван, Губіцький Володимир, Яворський Франц, Щирба Лев.
  На квартиру до пані Вовчакової прийшли брати Рівні з села Іванівки. Деренівські студенти влаштувалися в гуртожитку (бурсі).
  Час ейфорії нових «визволителів» минув, бо після депортації жидів німці взялися за місцеве населення. Наклали на селян величезний контингент з сільськогосподарських продуктів. Насильно забирали на роботу в Німеччину молодих дівчат і хлопців. Маленький спротив селян свавіллю влади доводив гестапівців до гніву і та фізичного насилля.
  У Теребовлі підняли голови польські шовіністи, яких підтримувало гестапо. У створеній таємній поліції «Кріп» служили поляки. В селах – Підгайчики, Млиниська, Будзанів, Яніві та ін. було створено осередки АК (Армії крайової). На противагу АК у Теребовлі і селах ОУН створило свої структури. За допомогою української поліції добували зброю, формували боївки, призначали провід району, підрайону, утворювали станиці, налагоджували зв’язок,  залучали дівчат на курси червоного хреста і пропагандистів. У повіті існували два уряди: офіційний німецький і нелегальний, але  діючий  українських націоналістів.
  Якось негадано до Якова заїхав з наплечником і валізкою в руці Тихоліз Павло. Ще більше здивувався Яків, коли довідався, що Павло їде добровільно на роботу в Німеччину. Всі хлопці – квартиранти роз’їхалися по домівках, і Павлові найшлося місце на нічліг. Павло з сумом поділився причиною свого сакраментального рішення:
  – Я не знайшов підтримки у нового керівництва «Юнацтва». Мене не оцінили, я розчарований у своїх мріях. Мені нема місця у рідному селі, тому пошукаю щастя на чужині. Їдучи до Теребовлі я знав, що зустріну тебе, тому забрав всю літературу, щоб залишити її тобі.
  Витяг з валізки цілий пакет списаних зошитів і передав їх Якову. До півночі проговорили два найближчі товариші про проблеми села. З жалем прощався ранком Павло, покидаючи назавжди свій край, своє дитинство, свою юність.
  Переглядаючи Павлові зошити, багато чого з них було знайоме Якову, та молитви націоналіста він ніколи не чув, і ніколи не читав про неї пізніше. Її продиктувала з пам’яті перед смертю Грицишин Ганна. Пропоную її читачеві:
  
                  Україно свята – мати героїв,
                    Зійди до серця мого.
                    Прилинь бурею вітрів карпатських
                    Та шумом карпатських ручаїв.
                    Боїв славного завойовника Богдана Хмеля,
                    Тріумфом гармат революції,
                    Радісним гомоном Софіївських дзвонів.
                    Нехай душа в Тобі відродиться,
                    Славою Твоєю опроміниться,
                    Бо Ти освятив все життя моє
                    Бо Ти  –   все щастя.
                    Задзвени мені брязкотом кайдан,
                    Скрипом шибениць.
                    Волю  принеси мені
                    Зойки катованих в полях,
                    Тюрмах і на засланні,
                    Щоб віра моя була гранітом,
                    Щоб зросло завз’яття і міць,
                    Щоб сміло йшов я у бій,
                    Так, як йшли герої української нації,
                    Євген Коновалець, Басараб,
                    Та тисячу інших незнаних нам,
                    Що кості їх порозкидані,
                    Або таємно заграбані.
                    Стань вогнем життя творчим
                    У серці моєму.
                    Кволості нехай не знаю я,
                    Нехай незнаю, що таке вагання.
                    Скріпи мій дух, загартуй волю
                    І в серці замешкай моєму.
                    У тюрмах і в  тяжких хвилинах
                    Нелегкого мого життя.
                    Рости мене до ясних чинів.
                    Для Тебе в чинах тих
                    Найду смерть.
                    Солодку смерть у муках за Тебе
                    І розпливуся в Тобі.
                    Я вічно житиму у Тобі,
                    Відвічна Україно,
                    Свята, могуча і соборна.
                  
  – Чи можна бути байдужим до слів молитви? Хто автор молитви? Яким бальзамом живила молитва членів ОУН у воєнний і післявоєнний час? Чи втратила молитва актуальність сьогодні? Яка самозреченість звучить у словах молитви? Як сприйняли молитву підпільники, які загинули на полі слави? На всі питання повинні дати відповідь сьогодні ті, хто слухає своїх партійних керівників, хто молиться у своїх церквах перед образом Божої Матері, хто щоденно насичується телепередачами про секс, насильство, розбої, що девальвує національну мораль і культуру.
  Перший курс торговельної школи учні закінчили  на початку літа, і всі роз’їхалися на ферії (канікули). З собою учні привезли до села тоненьку книжку з короткою історією України за редакцією Івана Крип’якевича. Повітовий провід ОУН через своїх представників в організації «Юнацтва» рекомендував учням торговельної школи, а також студентам гімназії проводити навчання  для сільської молоді з історії України. Яків завжди був дисциплінованим, тому з допомогою Кравчука Степана організував навчання історії для «Доросту» – дітей віком 12-14р.  Навчання відвідували: Чорний Мирон, Паралюш Іван, Щербатий Степан, Тихоліз Іван, Грицишин Василь, Кравчук Павло. Навчання проводили майже кожну неділю на горі, за потічком. Починали вивчати історію від князя Олега. Заняття займало одну годину, решта часу присвячували  волейболу. В будні дні всі без винятку члени сім’ї займалися сільськогосподарськими роботами.
  Солтис села – Стасишин Петро ініціював проведення в селі електрофікації всіх садиб. Його підтримав стриєшний племінник –Стасишин Стефан, що працював електриком на янівській електростанції. Стасишина Степана мобілізували на фронт ще на початку війни. Доблесна  Червона армія з такою швидкістю тікала пішки від лінії фронту, що німці на машинах не могли їх наздогнати. Стефан не мав підстав тікати, тому попав у полон. В Німеччині були сформовані два українських батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Стефан завербувався до «Роланд». Після навчання, батальйон разом з іншими німецькими частинами почав доганяти «доблесну» Червону армію. Та німці так захворіли ейфорією перемоги, що переоцінили свої можливості і вирішили, що їм ніяких спільників на переможному етапі не треба. Під Житомиром «Роланд» було розформовано, і Стефан в німецькій уніформі приїхав додому, за звичкою, зайщов до своєї двоюрідної сестри. Він з жалем розповідав про «Роланд», як нездійсненну мрію українців, що починали формувати нашу регулярну армію. Яків теж пройнявся злобою до німаків, що розігнали зав’язок нашої армії. Крутив у руках Стефанову пілотку, на якій німці дозволили почепити відзнаку у формі синьо-жовтого ґудзика  замість тризуба. Батько резюмував:» Які москалі, такі німці. Яке їхало, таке здибало».
  Гоститися в жнива нема часу, тому бабуся нашвидкоруч намішала сиру зі сметаною, й батько з Яковом поїхав за снопами в поле.
  Стефан через кілька днів влаштувався на роботу в електрівні, де вже працювала Галя – дружина Володимира Гжицького. Стефан  підказав солтису думку, що тепер є нагода зробити відгалуження від високовольтної лінії для електрофікації села. Більшість господарів села залучилося до збору грошей. Стефан допоміг купити трансформатор, який змонтували на городі… Закупили  на електрівні опори, дріт й ізолятори. Кожний господар власними силами, за власний кошт робив у своїй хаті проводку. Стефан як працівник  електрівні виконував монтажні роботи і підключав дроти до ізоляторів стояка. Щаслива Деренівка засвітилася електричними лампочками в осінній вечір 1942 року.
  Зима 1942 на 1943 рік була дуже суворою, морозною, вона зломила гординю німецького бомонту. Армія програвала битву за битвою. Жиди, володіючи світовими засобами масової інформації, розтрубили на цілий західний світ про геноцид проти євреїв й  інших народів. Американці перевели всю економіку на військові рейки.
  Радянський Союз отримав по лендлізу колосальну військову  допомогу: Машини, танки, одяг, продукти. На чолі армії став Георгій Жуков, який організував заградзагони, що стріляли в спину тим солдатам, які наважувалися відступати з поля бою.
  Ось тепер німці протверезилися і зрозуміли, що їм здались би національні армії інших народів, бо їх людський резерв танув на очах, та  ще й за спиною американці готувалися відкрити західний фронт. А безперервне бомбардування  загнало всю промисловість Німеччини в підземелля.
  І саме в цей час в торговельну школу, в другий клас, на урок товарознавства завітали разом з директором Ратушняком  відомий у Теребовлі політичний діяч Йосиф Головацький та офіцер гестапо.
  Головацький виступав виважено і переконливо: «Більшість з вас досягла 17-тирічного віку. Ви особисто можете вирішувати свою майбутню долю. Велика Німеччина дає Україні шанс прийняти участь в боротьбі зі спільним ворогом – комуністичною Росією, яка віками нищила все українське. Цей шанс дає можливість на реванш, тому український національний комітет, очолюваний професором Кубійовичем, звертається до нашої молоді, щоб вона взяла зброю в руки. Наступає сприятливий час для створення регулярної Української армії. У 1914 році студенти гімназій починали свій вишкіл теж у такий відповідальний час. Всі вони стали офіцерами Української армії. Пропонуємо вам повторити шлях січових стрільців і вступити добровольцями до формованої німцями окремої галицької дивізії».
  Після нього говорив офіцер гестапо німецькою мовою. Він нагадав учням про злочини НКВД в Тернополі, про вирішальний історичний момент для українців. Головацький пройшов по рядах поміж лавками і поклав перед кожним студентом бланк заяви щодо добровільного вступу до лав галицької дивізії. Гестапівець стукнув закаблуками, викинув праву руку: «Хайль!» Учні, стоячи, прощалися з незвичайною делегацією. Директор відпровадив гостей, зайшов у клас, і навстоячки, сумно дивився на своїх вихованців, мовчав, тільки його лицеві мускули рухалися більш нервово, як до того  часу. Кілька хвилин студенти напружено вичікували, що їм скаже колишний офіцер української армії, улюблений директор Ратушняк. Вони догадувалися про що думав Ратушняк. Про них, про їхню долю. Студентам до болю було приємно, що директор переживає за них. Він їх батько, вони його діти. Ратушняк мовчав, немовби забув, що стоїть перед класом, який чекає від нього поради. Отямився, млосно глянув на них і промовив ласкаво: «Ідіть на перерву».
  Сьогодні, можливо, вперше студенти не вилітали з шумом на перерву, а йшли поважно, навіть дівчат перед собою пропускали. Йшли в шкільний садок, а за ними шкутильгав професор бухгалтерської справи Михайло Равлінко,  колишний військовик австрійської армії. Ніхто його військового звання не знав, та всі  поважали за розум й інвалідність. В парку  студенти стали довкіл  Равлінка, хтось  поглузував: «У нас настала чорна рада». «Ви хочите знати мою думку?» – звернувся до потенційних кандидатів. «Тут на двоє баба ворожила – або вмре, або буде жила. Або повернетеся героями-офіцерами регулярної армії, або…(зробив паузу), або ляжете під березовими хрестами в безіменних могилах. Ми теж колись були добровольцями і на наших шапках були намальовані три букви: F. J. І. (Франц. Йосиф Перший), які ми жартома  розшифровували: «Fur Judisсhe Interese». Тепер, на перший погляд, ідете воювати теж за чужинців. Та у вас буде зброя, військові навики, а це знадобиться…»
  Задзвонив дзвоник. Почався урок німецької мови. До класу зайшов учитель. На уроці він завжди розмовляв тільки німецькою мовою. «Bitte lesen seine aufgabe, her» (Прошу читати домашнє завдання, пане), одночасно почав нишпорити очима за ослячою лавкою (так називалася задня лавка). Хоч як студент Дивосир нагинався за плечі свого товариша Приступи, німець все – таки його найшов: «Гер Дивосир. Ромко підвівся. Високий, стрункий, найвищий у класі, та мабуть таки  й найстарший. На перервах всіх дівчат обнімав, та й вони за ним очима полювали. Вчився він дуже погано, тобто взагалі не вчився. Сусід, знаючи, що в Ромка  завдання не виконане, підсунув свій зошит та  ще й пальцем показав, де читати. Ромко почав стогнати, читаючи нерозбірливий почерк сусіда: «Genug. Bitte, uberlesen». Тут вже цілий клас допомагав Ромкові. Льоренс (таку кличку припасували учителеві хлопці) підняв  за звичай праву руку і, виголошував улюблену тираду: «Halt… haflt…» Вже  українською мовою додавав: « Ви думаєте, бенькарти, що вам Гітлєр Україну даси? Ні! Не даси, не даси…, треба вчитися! Weiter lesen!» (читати далі).
  На помешканні у Вовчакової хлопці почали судити і пересуджувати питання про набір у дивізію «СС Галичина». На руках була заява у Рівного Степана, 1925 року народження, та його ровесника сина господині – Вовчака Юрка. Як завжди,  господиня почала гадати на воску, та на тарілці, викликаючи духів. Юрко пішов з хати, бо не вірив у ворожбу, та й мати не затримувала, бо духи приходять тільки тоді, коли всі присутні вірять у них. Дух Шевченка сказав, що скоро війна закінчиться. На воску було видно, що Юрко і Степан мали служити в авіяції, та тільки тепер можна стверджувати, що це була  форма не літака, а хреста, бо обидва загинули: Юрко в Альпах, а Степан під Бродами. Степан, хоч ще не подав заяви, та вже чувся стрільцем, а може навіть офіцером дивізії. Разом з Яковом він пішов в місто показатися  дівчатам. Біля залізниці зустріли Мирослава Смалигу, який у своїх штанах-дудочках хизувався перед дівчатами, особливо перед І. Копачівською  та В. Боровою, що також вийшли подивитись на хлопців. Степан вже зверхньо дивився на товаришів по торговельці. Ходив рівненько, не горбився, бо ж треба мати при асентерунку 170 сантиметрів росту, інакше до армії не візьмуть, а він на зло тільки сягав 169 сантиметрів. У Теребовлі поширилась мода серед молодих – приходити до потягу, що має прибути і тут себе показати людям. Тут проходила дефіляда одягу, краси дівочого стану і грацій ніг, привабливої усмішки, колючих насмішок самовпевнених хлопців, що відрізнялись ростом і статурою. Особливо гордо ходили претенденти на вступ до дивізії: Весоловський Орест, Козак Юрко, Вовчак Юрко, яких підтримував Весоловський Данко. Від їх роздягаючого погляду мліли дівчата торговельки. Та тодішні стосунки молоді в порівнянні з теперішніми,  були пристойні й не суперечили  моральним чеснотам. За тим слідкував отець Весоловський і учитель хореографії Гумницький. Останній вчив співу, танців, гімнастичних вправ, з якими торговелька не раз виступала на міських святах.
  У 1942 році торговелька зробила набір на перший курс, який був збільшений порівняно з минулим роком. Бажаючих вчитися в торговельці було багато, бо це була єдина школа Теребовлянського району, яка давала практичні знання і можливість влаштуватися на роботу  після двох років навчання. Стенографія була захоплюючим предметом, який вів директор Ратушняк. Добрий стенографіст міг працювати журналістом на переговорах дипломатів чи на відповідальних конференціях. Книговедення з кредитом і дебетом  теж було не менш цікавим предметом, й перспектива праці передбачалась вже у Теребовлі. Равлінко умів захопити студентів. Кожна лекція приносила студентам задоволення від почутого, крім того, він  оповідав багато прикладів з життя та навіть анекдотів. Про кон’юнктуру учні затямили анекдот на все життя. Він наглядно пояснював суть слова.
  Та все-таки найцікавішим предметом було машинописання. На машинках друкували всі з задоволенням. Хто що.. ? Хтось лист до мами, або до дівчини в село, а хтось компанував свого вірша. Обов’язковим було вміння друкувати всіма пальцями обох рук, а це вже важче. Хор, вправи і танці, що ними керував Гумницький, робили дітей дорослими, бо не один  з хлопців вперше тримав за стан дівчину, й відчував тремтіння її тіла при вигадуваних Гумницьким танцювальних комбінаціях. Танці зближували студентів між собою, сприяли появі симпатій і платонічної любові.
  Перші поняття про перспективу рисунку, та комбінації витинанок, а теж індивідуальні домашні завдання на різні теми подавав професор Басараб. Любов до української мови,  та літератури прививав професор Щирба. Всі учителі користувалися в учнів авторитетом, крім «Льоренца». Його так прозвали за продаж німецько-українського словника. Німецька мова була кожного дня. Урок вівся тільки німецькою, та великої користі не приносив, бо учитель не вмів привити любові до предмету і сам не користувався авторитетом. Глибокі знання з теорії й історії церкви давав отець Весоловський, хоч сам предмет не викликав особливого захоплення, можливо, тому, що не було глибшого контакту між викладачем і учнями, на які спромоглися попередні, викладачі крім Короленка. Всі вони варті  більше спогадів. Вони були  патріотами і такими  виховали нас. Нехай земля для них буде пухом, а мої товариші не будуть байдужими в спогадах про них. Дякую Вам від всіх!
  Перон Теребовлянської станції не міг помістити всіх, хто прийшов попрощатися і відпровадити новобранців до німецької армії – дивізії «СС Галичина». «СС» всі перекладали як січові стрільці. На пероні міський оркестр безперервно грав пісні січових стрільців. Молоді дівчата тримали у руках квіти, самі були святково одягнені, напарфумлені, з розпущеним кучерявим волоссям. Дивізійники ходили гонорово поміж молоддю. Хлопці їх віку тупцювали біля них з похиленими головами, немовби визнавали свою чоловічу неповноцінність. Тільки матері дивізійників витирали сльози, що напливали на очі.
  З Плебанівки під’їхав потяг. Провідники відкрили двері вагонів. На пероні зчинився лемент. Прощалися товариші, наречені, ридали матері, обціловуючи востаннє своїх випещених синів. Міцно обіймали батьки своїх одинаків, ховаючи свої заплакані очі у випрасовані коміри синівських сорочок. Оркестр грав прощальний марш, а хлопці підспівували: «Гей гу, гей га, таке то в нас життя, наплечники готові, пращай моє дівча… «Цілували наостанку і дівчат, цілували при всіх, не криючись, в дівочі уста».
  Потяг повільно рушив, давши на прощання довгий пронизливий гудок. Хлопці махали руками з вікон вагонів і  люди махали їм на пероні. Ще довго всі не розходилися, все співали і співали. Перед торговелькою потяг уповільнив рух, дав три довгих гудки, а у вагонах заспівали: «Рушив поїзд в далеку дорогу, сколихнувся вагон і помчав, і останній я раз подивився на це все, що так щиро кохав. Ти сумна на пероні стояла, вітер чубом твоїм колихав…»
  Поїхали і не повернулися, а скільки надій на них було. Це, гадалося, наші майбутні офіцери – зародок української регулярної армії. Не сталося. На полях під Бродами залишилися їх безіменні розорані могили. Були, були, неначе не були. Ні ганьби, ні слави…
  Навчання  в торговельці продовжувалося. Пані Вовчакова частіше викликала духів і на розраду ходила до дочки Ярусі. Василь Рівний ходив сумний, тужив за братом Степаном. Старші товариші – Стецишин Степан, Мельник Степан, Легенький Богдан, Облуківський Василь, Жуковський Євген видумували різні вправи і розваги, то ходити  в лісі по азимуті, то до руїн монастиря на Підгорі, біля якого пізно вночі палили вогнища. Гумницький теж не пас задніх, готував показові вправи на плянтах, дефіляди і марші  вулицями Теребовлі не з гіршою виправою, як це демонструвала українська поліція, якою керував хлопець з Глещави на прізвище Самець. Їхнє систематичне марширування  центральною вулицею Теребовлі підносило настрій українцям: «Ми є, ми завжди будемо…!»
  Дефіцит взуття хлопці торговельки компенсували саморобними сандалями на дерев’яних підошвах. При марші вулицями Теребовлі в таких сандалях студенти торговельки демонстрували свою виправу, а стукіт підошов по  бруківці робив їх дорослими у власних і дівочих очах .
  Нарешті навчання закінчилося, і всі отримали направлення на практику: Хомів Григорій на електропідстанцію, Шкугра Яків, Палій Михайло, Легенький Богдан, Приступа Михайло, Горинь Стефа, Шкугра Володимир, Жуковський Євген – в райсоюз. Тут вже учні отримували оплату, обіди, пайок масла і цукру.
  
Підготовка до великих подій

  Поразка під Сталінградом німецьких військ наглядно показала всім, що війну німці програли. В Теребовлі, як і в селах повіту, всі готувалися до приходу Червоної армії з  репресивними частинами. Щоб бути в безпеці, гестапо зробило ставку на польське населення, інспіруючи конфлікти з українцями, а точніше, закриваючи очі на гальопове озброєння бойовиків АК з числа колишніх резервістів польської армії і колишніх стжельців. Їм на допомогу прийшли фольксдойчери польського й псевдонімецького походження. Українцям вже давно було відомо, що у Теребовлі працює КРІП (тайна поліція), що складалася з польських фольксдойчерів. Вони цього не скривали, навпаки, рекламували себе на людях. Українці теж не пасли задніх і готувалися до протистояння на двох фронтах: до боротьби з боївками АК і при випадковій необхідності  дати відсіч і гестапо. Такі сутички мали місце в Гумниськах, Струсові.
  В Деренівці вже діяв потужний районний провід ОУН, який готувався до глибокого підпілля при совєтській окупації. Члени ОУН, як і їх симпатики, не крилися від односельців, але, сповідуючи жорстку конспірацію, готували підземні сховища, на подвір’ях в Полібрика й Чигрина, в лісі Креголець і на Берді. А теж заготовляли продукти: муку, солонину, крупи, сухофрукти й ін.).
  26 жовтня, пізно ввечері, несподівано напали на Деренівку вояки боївки АК з Підгайчик.  Вони притаїлися  біля подвір’я М’ягкоти, вивчаючи стан охорони села. Безпечність керівників села в цей напружений час не має виправдання, бо молодь ходила  вечорами по дорозі без зброї, співали хлопці з дівчатами, як  заведено в селах. Олекса Сердечний, обговоривши з сусідом Федором Кляпітурою свої парубоцькі справи, попрощався, щоб іти додому, як враз пролунали два прицільні постріли. Два хлопці впали мертвими від куль польських шовіністів. Вечірна тишина надала хоробрості бандитам, і вони ще пройшли дорогою триста метрів. Побачили світло в Кравчукової Насті, з якою вже давно жив на віру Семків Ярослав. Прицільним пострілом через вікно поранили Ярослава, а почувши гамір, що наближався до них, втекли до лісу. Ось тоді заворушилася Деренівка. Щоб оберегти себе від наступного нападу, селяни організувалися в самооборону з розрахунком – один вартовий на десять родин  для позмінного нічного чергування. Правдоподібно, нічні сторожі були вже озброєними. На ніч люди  зачиняли щільно вікна, щоб не проникало світло. В селі  утворилося кілька станиць ОУН і самооборони.
  Провід ОУН отримав розпорядження про відправлення хлопців на Волинь для формування  УПА. Сільські кравці терміново шили з домашнього полотна одяг  військового фасону, потім його фарбували в темно-синій колір. З Деренівки тої осені відійшов на Волинь тільки Бундзеляк Степан, із Залав’я – Брездень Тиміш.
  До Теребовлі у відпуск приїхав з військового вишколу старшина дивізії «Галичина» – Йосиф Головацький. Його поява у Теребовлі набрала шокуючого розголосу. Він мав у місті багато друзів і недругів. Серед недругів були члени і симпатики ОУН, що не схвалювали добровільного формування «Дивізії», тим більше з числа авторитетних міщан, яким вважали Головацького. Ходив він без охорони, та зауважував не раз, що за ним стежать. Це могли бути хлопці з приміського села Сади, де був розташований штаб повітового проводу ОУН (припущення автора).
  Село було дуже свідоме, і кожний мешканець ввавжав своїм обов’язком виконати доручення проводу. Відпустка у Головацького закінчувалася, він попрощався з друзями і пізно ввечері повертався «під мухою» додому через міст, на плянта. До нього підійшли два здорові хлопці, ззаду під’їхали (здається) сани. Хлопці повалили Головацького на сани, зв’язали руки і ноги, зав’язали рот і повезли… До Теребовлі поповзли чутки, що Головацький опинився на Волині в навчальній школі УПА. Йому доручили вишкіл молодих хлопців. Та, на жаль, він скоро опинився за кордоном. Про його веремії на Волині, подорожі і перебування за кордоном ще хтось  доповнить.
  У перші дні праці у магазині цукру і меду до Якова підійшов Євген Жуковський. Після незначних фраз про роботу, він  заявив Якову, що  переходить в його підпорядкування по лінії «Юнацтва» ОУН. Незважаючи на прибраний Яковом раніше псевдонім «Логін», Жуковський наполіг поміняти його на «Джміль». Якову цей псевдонім не подобався, та сперечатися не захотів.
  Збори членів «Юнацтва» проводили в читальні «Просвіта», а в залі УЦК  різні тренування: бокс, атлетика. Там же друкували листівки і розмножували їх на ротопринті. Тут набували студенти торговельки практичних навиків з машинописання. Хто автор листівок, нікому не повідомляли. Серед постійних відвідувачів, крім практикантів торговельки, були хлопці з Садів:  Погорілий Стах, Піцун , Брездень Іван, Білий Володимир й інші. Особи, які приносили і забирали листівки чи відозви, нікому не представлялися. Все робилося конфіденційно. Кожний знав тільки свого безпосереднього керівника.
  У Теребовлі був єдиний промтоварний магазин, де продавали різні речі за талонами (бецукшайн). Талони отримували селяни за здану сільськогосподарську продукцію. Вкінці тижня членам «Юнацтва» керівники дали вказівку, щоб перед вечором зайти в промтоварний магазин і там чекати. Завідувач магазином, дуже веселий хлопець, грав з працівниками торгівлі в карти. Надворі смеркало, робочий день з хвилини на хвилину завершувався. Студети торговельки, Б.Легенький, М.Палій, Я.Шкугра, Є. Жуковський, тупцювали біля дверей, поглядаючи на своїх зверхників, не розуміючи своєї місії. Раптом один з невідомих відвідувачів потягнув за металеву штору вікна вниз, закрив на ключ вхідні двері, другий його напарник вийняв револьвер і направив його на продавців, які грали в карти. Цей бойовик, що закрив двері, направив револьвер на присутніх у залі магазину. Один і другий скомандували: «Руки вверх», – продавців повернули лицем до стіни. Тих, що були в залі, з піднятими руками, завели в підсобне приміщення.  Бойовики гарячково почали вкладати в мішки весь товар. На вулиці на них чекали фіри, на які вони поскладали напаковані промтоварами мішки. При відході бойовики в категоричній формі попередили тих, що залишалися у середині примішення, щоб протягом години ніхто з магазину не виходив. Завідувач згодом подзвонив  по телефону  до гестапо і попередив, що «бандити» пограбували магазин.
  Як не дивно,  гестапо тривоги не піднімало, виходи з міста не перекривалися, обмежившись тільки оформленням протоколу з доповідною запискою завідувача магазином.
  Одночасно на теренах Галичини появилися чутки про совєтські партизанські загони, й одного осіннього дня на конях і возах через Деренівку в сторону Довгого проїхав такий загін, озброєний автоматами й кулеметами. З ними боївка ОУН у бій не вступала. Партизани були орієнтовані на співпрацю тільки з польським населенням, хоч загоном керував українець– Ковпак. У Деренівці партизани з селянами в контакт не вступали.
  Восени активізувалися також польські боївки АКА. Центром їх розташування були: Плебанівка, Млиниська, Підгайчики, Янів (Долина). Політична ситуація ставала напруженою. Під вечір Жуковський попередив Якова про акцію в районі: потрібно було після вечері прийти до будинку УЦК в теплому одязі. В призначений час біля будинку зібралися  Палій Михайло, Брездень Іван і Жуковський Євген.  Брездень пробував жартувати, та йому це не вдавалося, бо інші, з’їжившись від осінньої мряки, чекали в тривозі на завдання, занурившись думками в себе. Очікування  невідомого з ризиком для життя, чого не можна відвернути, нервово виснажує, тим більше незагартованих молодиків. Всі знали, що їм мають доручити щось важливе і небезпечне для життя. Кожний крок на вулиці насторожував хлопців, бо, крім поліції,  Теребовлею вечорами вештали озброєні аковці. Яків споглядав на Брезденя, підозріваючи, що він все– таки має револьвер за пазухою, бо при наближенні перехожих ховав руку під вилогою. Зі сторони залізниці рухались дві постаті, які зупинилися біля читальні. «Це вони…», – шепнув Брездень і голосно покашляв. Два кремезні чоловіки підійшли до хлопців. Один з них спитав: «А де Богдан?» – «На місці!»,– коротко відповів Брездень. «Тоді  вас забагато…З нами піде тільки один, а ви, – показав на Євгена і Якова пальцем – вільні».
  У кінці листопада 1943 року в  Плебанівці ховалили  одинадцятьох  мешканців польського походження, причетних до нічного бою в селі. Чи Брездень Іван з групою мав відношення до цього бою, це питанням залишається риторичним. Після похорону поляків напруження в Теребовлі досягло піку. Виходити в місто без зброї було небезпечно. То тут, то там вечорами лунали поодинокі та групові постріли. На плянтах  влада не раз підбирала ранком трупи невідомих людей. Чутки і плітки поширювалися по місту митттєво. Центральною вулицею міста вдень спацерували офіцери гестапо і контррозвідки, які своєю поведінкою підсилювали чутки про конфронтацію громадян польського і українського походження.
  Серед білого дня до Вовчакової постукав чоловік у військовій формі. «Хто це?»– перепитав Григорій Сокаль, що прийшов щойно зі школи. Замість відповіді військовий запитав по-українськи: «Де пані Вовчакова?»  Яків підійшов до засклених вхідних дверей і знову перепитав: «Хто ви?» – «Я, Борачок, брат Мар’яна», – почув у відповідь. Яків миттєво все зрозумів, бо не раз чув від Вовчакової про художника Северина Борачка –брата Мар’яна. Вона ідеалізувала його як мужчину і як людину. Бо як же не хвалити швагра доньки?
  Талановитий студент італійської художної вищої школи Северин їхав зі своїм німецьким  другом через Берлін до Сороцька, де працював священиком  його батько. Берлінський товариш походив з багатої, давньої німецької аристократичної родини. У нього була рідна сестра, яка  сподобалась Северинові. На честь приїзду сина батьки  влаштували святковий обід, який подавали у старовинній прабатьківській посуді Так розпорядилася доля (розказувала Вовчакова), щоб після закінчення обіду Северин, встаючи з-за столу, ненароком потягнув за собою скатертину, і з столу впав на підлогу дорогий, особливо для родини, посуд з порцеляни. Северин збирав з підлоги розбиті черепки і плакав, як мала дитина. Провінційна поведінка Северина (після святкового обіду) була вирішальним фактором для батьків, які тут же дали  згоду на одруження доньки з українським художником Борачком. Описаний Вовчаковою епізод враз став перед очима Якова, коли з-за дверей почув: «Я, Борачок, брат Мар’яна». Яків відкрив двері і з радістю сказав: «А я вас знаю…» – «Ну, то добре, але в мене обмаль часу… Ви тут на квартирі?» – «Так»,– відповіли разом Грицько і Яків, з цікавістю розглядаючи його військовий мундир і відзнаки. «Слухайте мене уважно: один хай негайно біжить і розшукає мого брата, а другий бере санки і йде зі мною на вокзал. Наша частина у вагонах затримається на станції не більше двадцяти хвилин, тому скажи брату, щоб негайно йшов до мене туди. Зрозуміли?!» –повернувся і військовим кроком пішов в сторону вокзалу. Хлопці кілька секунд стояли ошелешені й, зрозумівши важливість завдання, розподілили обов’язки. Яків помчав розшукувати Мар’яна, а Грицько позичати у сусідів санки, й поїде на вокзал. Там вони і зустрінуться. Яків найшов Мар’яна у фотоательє. Звістку Мар’ян прийняв чомусь спокійно, та все–таки одягнув пальто і беретку, щось тихо сказав Богданові Весоловському, і почимчикував  залізничною колією на вокзал. Яків ледве встигав за ним. Німецькі солдати ходили біля своїх вагонів. Одні курили папіроси, інші через льорнету розглядали краєвид міста і замкової його частини. Біля одного з вагонів Северин закінчував складати на Грицькові  санки закриті пачки. Брати зустрілися в обіймах. «Хлопці, дякую вам за поміч, їдьте до помешкання, багато не пийте». Хлопці ще трошки потупцювали біля братів Борачків і потягли санки на квартиру. Точніше, Григорій тягнув санки, а Яків притримував пачки. Вже біля костелу хлопці оглянулися на колію, бо звідти пролунав довгий гудок паровоза. Потяг поволеньки рушив в сторону Деренівки. «І чого це німці туди поїхали?» – запитав Сокаль самого себе. На помешканні хлопці таки розкрили одну пачку, вийняли одну пляшку,  прочитали напис: «NAPOLJON». «Цікаво, такого ще не бачили, попробуємо? Авжеж. Ну і краса…», – стукалися горнятками, що були під руками, два товариші з торговельки, та ще й односельчани.
  Повідомлення з фронту були невтішні. Німці відступали. Деякі мешканці Теребовлі виїжджали на захід. Священик Глинський виїхав з сім’єю на своєму возі, забравши деякі необхідні ре