Людина та природа. Промовляю ці слова й відразу відчуваю, як щось стислося у грудях... Дуже болісно чомусь стає від усвідомлення того, наскільки люди занедбали землю, віддали її на поталу всім можливим "шкідникам" — атомним станціям, підступним нітратам, бездушним заводам тощо. Куди не кинеш оком — скрізь бачиш виснажені поля, зруйновані будинки по селах та містах, висохлі та забруднені річки й моря. Усюди гинуть риба й тварини, зникають із лиця землі рослини, забруднюється повітря. І проливаються на землю кислотні дощі, і з'являються нові озонові діри, і зростають чудернацької форми полуниці й картопля. Наша планета наче надягла на себе страшну маску, у якій і сама почувається ніяково. Земля не сама почала змінюватися, а внаслідок людського втручання. Наприклад, Чорнобиль... Великий світ страждання та війни. Тільки на цей раз війни людини проти себе. Ми звикли, що вибух 1986 року на Чорнобильській АЕС — то катастрофа, яку неможливо було передбачити чи обминути. Може, так воно і є, але чого чекати далі? Як жити, знаючи, що будь-якої миті ми знову можемо опинитися під "ковдрою" отруйних хвиль?! Наша Батьківщина перша зазнала удару невидимого ворога — радіації, проти якого не існує зброї. Ми повинні пам'ятати про Чорнобильську трагедію, щоб уникнути в майбутньому згубних наслідків масштабних екологічних катастроф.
Українські письменники-патріоти не могли оминути цієї проблеми у своїй творчості. Так, "Чорнобильська Мадонна" Івана Драча — поема, яка не тільки розповідає про наслідки вибуху четвертого блоку, а й показує майбутнє України. Поет стверджує, що проблема Чорнобильської аварії залишатиметься актуальною протягом багатьох століть, бо результат цієї катастрофи людство відчуватиме й надалі, а наша планета матиме хворі та слабкі нації:
Сіль пізнання — це плід каяття...
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!..
Невже ми й самі з часом перетворимося на мутантів? Здається, що процес такого перетворення розпочався: десь усередині в нас б'ється не справжнє серце, а тільки, образно кажучи, "мотор".
Ми перестаємо турбуватися про рідних та близьких людей, забуваємо про вдячність та доброту. Нам байдуже, що відбувається навколо. Якщо вибухи, то нехай, тільки б не на моєму подвір'ї, хтось голодує, але не я. Невже принцип "моя хата скраю" так увійшов у розум людей, що вони остаточно збайдужіли?
Що вже тоді казати про природу, про планету Земля! Шкода тільки, що ніхто не розуміє, а може, удає, що не розуміє: мине кілька років або десятиріч — і наша планета просто загине. А разом із нею загине й людство — ми з вами, ті, кому зараз байдуже до всього. Так, зараз існує багато різноманітних спілок, партій, міжнародних організацій, які намагаються відкрити очі людству на загрозу екологічної катастрофи, але чомусь більшість людей їх не чують. Адже так приємно носити справжнє хутро, так цікаво відвідати сафарі, убити одного-двох звіряток, занесених до Червоної книги. Так приємно назбирати в лісі запашних квітів або "ненавмисно" розчавити якусь комаху. Байдуже, що квітка й комаха були останніми представниками виду. Ми не знали, не чули, не бачили! Довкіллю ж задано невиправної шкоди.
Люди, прокиньтеся, озирніться навкруги: наша природа гине! Вона хоче жити, щоб дарувати всім свою любов, красу, тепло... Почуйте, відгукніться на її розпачливе благання, зробіть що-небудь.
Будьте володарями своєї долі, справжніми продовжувачами свого роду! Перестаньте знищувати все живе, бо цим власноручно вбиваєте самих себе. Будьте людьми, щоб наша природа-матінка могла пишатися своїми дітьми, а не боротися проти них. Нехай у кожного в серці знайдуть відгук життєстверджувальні рядки, що стануть порятунком для нашої Землі: "Хай завжди б'ється зелене серце природи!"