Мій батько — художник. Іноді він бере мене з собою на етюди. Зазвичай ми ідемо в лісопарк. Батько завжди звертає мою увагу на красу цього зеленого куточка міста. Тут навіть є трьохсотрічний дуб. Поки батько малює, я броджу неподалік, роздивляюся рослини, збираю жолуді, роблю з них різні фігурки. Батько і мене привчає до малювання, але у мене бракує терпіння виписувати кожну деталь, щоб було правдоподібно.
Так було і того осіннього дня. Батько поставив поруч два етюдники, але мені довго не хотілося ставати за нього. Був один із тих чарівних днів ранньої осені, коли в повітрі вже відчувається прохолода, а сонечко ще світить, щедро віддаючи своє тепло, непомітне павутиння торкається обличчя, пахне розігрітою деревиною, листям, що поступово в'яне.
Бачачи, що у мене ліричний настрій, батько запропонував:
— Давай, Петре, намалюємо он ту берізку. Бачиш, яке на ній листячко: зелене, жовто-лимонне. Воно так і просить: будь ласка, намалюйте мене!
І раптом, поглянувши на берізку, я закричав:
— Тату, там білка!
Білка, яка сиділа на гілці берези, від мого крику кинулася вгору стовбуром і завмерла десь серед гілок. Як не намалювати дерево з такою дивовижною мешканкою? Від моїх лінощів не залишилося й сліду. Я узявся за малюнок. Олійна фарба лягала на підготовлений картон. І раптом я знову побачив білку.
Білка обережно спустилася униз стовбуром і на мить завмерла, ніби зливаючись із ним в одне ціле. Я продовжував малювати, не шумів, навіть затамував подих і про себе невпинно благав білку: "Красунечко, не убігай, красунечко, ще трішечки постривай, посидь так ще, а ми тобі горішків смачних дамо".
І тут на сусідню гілку присіла якась пташина. Я ледве не заплакав. Але білка не звернула на неї жодної уваги і тільки іноді била хвостиком по гілці, на якій лежала, витягнувшись у шнурок. Вона ніби позувала нам, розуміючи, що ми тут робимо.
Малював білку і батько. Здавалося, білка ось-ось зникне з очей. Та ні, вона ніби давала нам можливість закінчити роботу.
Наші замальовки нарешті були готові. Я не помітив, коли й як щезла білка — так мене захопило малювання.
Ми обіцяли віддячити білочці за її терпіння і не забули: для нашої неочікуваної натурниці на пеньок поклали горішків та інших ласощів.
Свій малюнок я повісив у своїй кімнаті. Зараз за вікнами похмуро. Вночі пройшов мокрий сніг, холодний вітер намагається збити докупи чорне мокре листя, але у нього нічого не виходить: сніг придавив його, хоч він тут же і тане. Вітер починає тривожно битися у шибки, розгойдує гілки дерев. А на моєму малюнку залишилася білка — світло-руденька істота, з гостро настороженою мордочкою і маленькими вушками-китичками, і сонячна золота осінь з легким павутинням у повітрі.
Свій малюнок я так і назвав: білка-натурниця.