Становлення і розвиток української мови — це відображення історичного буття українського народу, органічна, найсуттєвіша частка цього буття.
Українська мова з часів її зародження в лоні спільно-східнослов'янських мов, з часів її унормування як загальнонародної в XIV ст., з чарівного періоду українського відродження, з класичної доби літературної історії XIX ст., з часів революції й сьогодення постала у кращих зразках творів великих майстрів слова, які плекали мову, насичувалися нею і повертали народові витончені в словесних гранях мовні образи. Звідси постає велика сила мовотворчості письменників, які завжди наголошували на тому, що пізнання світу — це вивчення рідної мови й інших мов у взаємозбагаченні людського досвіду.
Не можна не захоплюватися тим, що це розуміли ще наші предки. Так, Володимир Мономах у своєму "Поученії" зазначав: коли щось умієте робити добре — не забувайте того, а коли не вмієте, "тому ся учите, яко же бо отец мой, дола сідя, изумьете язык, в том бо честь єсть от иных земель". Причину необхідності вивчення рідної та інших мов славетний князь пояснював так: людина народжена для добра, але щоб діяти добре — вона повинна знати світ, розрізняти, що є добро, а що зло. У зв'язку з цим насамперед треба знати, вважав Володимир Мономах, свій рід і родовід та своє призначення в ньому.
Цілком логічно, що не лише Володимир Мономах, а й Ілларіон Туровський та інші славні мужі Київської Русі знання мови пов'язували з культурою й освітою, прогресом Руської землі. Ярослав Мудрий уславився на весь світ тим, що заснував при славетній Київській Софії бібліотеку, де зібрав численний загін книжників — мудреців, літописців.
Провісником мудрої сили, золотого слова — сили, яка здатна об'єднати людей, їх діло, емоції й розум, поєднати людину з природою, став автор "Слова о полку Ігоревім". Тут уже зароджуються прекрасні словесні символи добра і зла, життя і смерті, символи обов'язку, честі, вірності.
Мовна символіка, синонімічні ряди, що складалися на грунті чудових образів природи, обрядів, вірувань, ставали складовими загальнонародної мови, узвичаювалися в ній, але об'єднувалися в комплекс реалій, які висвічували етнічність народу, його світосприйняття. Слово поставало відбиттям історії, характеру й долі народу, об'єднувало людей, роди й племена в соціальну, політичну, моральну й духовну цілісність, піднімало до історичної життєдіяльності. Саме тому іноземні завойовники протягом усієї давньої історії України прагнули потурчити, полонізувати, онімечити український народ. Бо доки живуть мова й культура — живе народ, його свідомість, отже панування над ним не є гарантованим.
Стародавні українські літописи, численні історичні джерела, давня українська література донесли до нас слова-символи: звитяга, подвиг, передвижництво, героїзм; мати-Вітчизна, сповідь, гріх, добро, доброчинність і багато інших. Вони вбирають ставлення українців до тих явищ, які закріпилися в народній уяві як символи патріотизму й моралі, добра і зла. Так постає мовна особистість, вихована словами-символами, кристалізаторами життєвого досвіду народу.
Є й багато інших видів закріплення трудових, емоційних, інтелектуальних звершень людей (архітектура, музика, живопис). Але можуть гинути села й міста, палаци й собори, буває навіть гинуть могутні держави (як Вавилонська, Римська) — однак ті втрати не завжди обривають саморозвиток народів. Бо вони лише окремі грані його життя. Інакше з мовою, що є синтезом почуттів і роздумів, моралі й етики, мрій і діяльності людей в усіх сферах їхньої життєдіяльності. Тому мова — витвір і одиниць, і багатьох, не має ні початку, ні кінця, вона невіддільна від народу — носія мови. Гине народ — гине й мова, зникає народ як суверенний феномен вселюдської цілісності.