Літературний рід: філософська лірика.
Жанр: вірш-медитація (молитва).
Напрям, течія: шістдесятники.
Віршовий розмір: дактиль.
Римування: перехресне.
Провідний мотив, мотиви: звернення ліричного героя до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру й надію на безсмертя людського духу.
Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не згубити у тяжких випробуваннях самоідентичності, неповторності своєї долі.
Художньо-стильові особливості: епітети: "гнів пречистий"; "мале людське життя"; риторичне звертання: "Господи..."; метафори: "вірою тугу розвіюю", "надією довжу його в віки".
Сюжет: В цьому вірші перед читачем постає картина духовних шукань ліричного героя, його стійкості і заспокоєння, знайденого у зверненні до Господа. В поезіях Стуса слово "Господь" як звертання використовується 33 рази (підрахунки здійснено на основі збірки творів В. Стуса у 12 томах (1, 3, 5 томи). Це духовне спілкування очищає душу і розум, дає сили рухатися далі і достойно пройти життєве випробування.
Головна ідея вірша — це заклик до того, щоб залишатися собою ("яким мене мати вродила"), вистояти, витримати знайшовши гармонію в собі ("Де не стоятиму — вистою"), бути вдячним Богові та матері ("Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки", "Думою тугу розвіюю, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила"), утвердитись в своїй правді шляхом спілкування з вищими силами.
Образи та символічні образи: Ліричний герой цієї поезії – сам поет, бо він добре знав, який йому судився шлях, він передчував свою загибель і був до неї готовий. Більше того, Василь Стус самостійно обрав цей шлях, що передбачав трагічну долю.
Примітки та корисна інформація:
В основу вірша "Господи, гніву пречистого..." покладено канон, запропонований християнським богословом VIII ст. Іоаном Дамаскіном, як "сходження розуму до Бога, прохання потрібного в Бога".
Поезія "ГОСПОДИ, ГНІВУ ПРЕЧИСТОГО…" — це стоїчна поезія, що утверджує впевненість ліричного героя в тому, що він зможе вистояти, не зрадить себе й своїх переконань. Автор говорить про власну силу і незламність: "Де не стоятиму — вистою". Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові й матері він бачить духовних провідників, що визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості ("тузі"), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким "мати родила"), він сприймає трагічні обставини існування ("біду") як спосіб формування внутрішньої сили. Бога — як символ людської совісті, віри в добро і справедливість — Стус згадує доволі часто. Поет звертається до нього в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.