Володимир Короленко — Сліпий музикант (характеристика та аналіз героїв твору)

 Петро. Зображуючи процес становлення особистості Петруся Попельського, В. Короленко використовує багату художню палітру. Як учений-психолог, він крок за кроком досліджує поступове осягнення світу сліпим хлопчиком через звуки, а також усвідомлення ним таких важливих понять, як краса, радість, добро, любов до природи, мистецтво. Знайомство з народним мистецтвом слуги Йохима, який грав на сопілці чудові українські мелодії, відкриває Петрусеві нове розуміння світу. Він відчуває й сам потяг до музики, живої, просякнутої справжніми людськими почуттями. А фальшиві цінності, утілені в тих музичних творах, які виконувала його мати на віденському піаніно, Петрусь не сприймає. Він відсторонюється від такої "музики" і від матері теж. Тільки тоді, коли мати зрозуміла, чого прагне душа Петруся, вона стала грати по-іншому – по-справжньому красиво, задушевно. Це зрозумів і Йохим, і Петрусь. Так мати змогла повернути любов сина, який змалку відчував різницю поміж справжнім і несправжнім, щирим і нещирим, красивим і некрасивим у житті.

Петрусь зростав на лоні природи й з любов'ю до музики, що сприяла його духовному становленню. Доля послала йому ще один дорогоцінний дарунок – знайомство з Евеліною, донькою сусіднього орендаря маєтку Яскульського. Дівчинка стала добрим другом Петрусеві, а згодом. Коли діти виросли, між ними зародилося кохання. Утім, на них чекала не лише радість спілкування, а й серйозні випробування, викликані сліпотою Петра та його важкими внутрішніми проблемами. Оточений любов'ю рідних і відсторонений від навколишнього світу, Петро не розумів і не знав, як йому жити в цьому світі, де йому шукати свій шлях. А Евеліна, маючи добре серце, страждала разом із ним.

Велике значення в становленні характеру Петра Попельського мало не тільки мистецтво, а й християнські цінності. Через Бога герой відкриває в собі те, чого раніше не знав. У важкий період пошуку самого себе Петро разом із своєю сім'єю потрапляє до N-ського монастиря, де зустрічає двох бідних сліпих дзвонарів.

Петро з допомогою дядька Максима й мандрів із бідними сліпими до Почаївської лаври ввійшов у реальне життя. Він пройшов тими шляхами, якими йде його народ, і разом із народом відкривав для себе не тільки великі страждання, а й мудрість і красу людських взаємин. Це допомогло Петрові по-іншому подивитися на себе й на свою сліпоту. Він зрозумів, що фізичну ваду можна перемогти силою духу. Письменник стверджує що людина завжди може досягти реалізації в житті, якщо вона зосередиться не на своєму горі, не на болючих переживаннях, а знайде духовну мету існування. Петро Попельський знайшов таку духовну мету – це мистецтво (музика), що веде його до пізнання світу й самого себе. Подружнє життя з Евеліною й народження зрячого сина стало для Петра винагородою за його болісні шукання. Цитати: "Тонка й багата нервова організація хлопчика брала своє і сприйнятливістю до відчувань дотику та слуху, ніби намагалася надолужити певною мірою повноту своїх сприймань", "Він швидко починав обмацувати своїми рученятами обличчя того, хто його взяв, і теж скоро пізнавав няньку, дядька Максима, батька", "Він ще уважніше ловив голоси навколишньої природи і, зливаючи невиразні відчуття зі звичними рідними мотивами, часом умів узагальнити їх вільною імпровізацією", "У хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував племінникові невелику і смирну конячку", "У домі він не здавався зовсім безпорадним, ходив усюди дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки й речі", "Захоплення музикою стало центром його розумового зростання", "Сліпий теж виріс і змужнів… блідий, схвильований і гарний… своєрідне обличчя, на якому так різко відбивався кожний душевний рух. Чорне волосся красивою хвилею спадало над опуклим лобом, по якому пройшли ранні зморшки. На щоках швидко спалахував густий рум'янець, і так само швидко розливалася матова блідість. Нижня губа, ледь-ледь відтягнута кутками вниз, часом якось напружено здригалася, брови чуйно насторожувались і ворушилися, а великі гарні очі, що дивились рівним і нерухомим поглядом, надавали обличчю юнака якогось не зовсім звичайного, похмурого відтінку.".

Евеліна Яскульська. Дівчина, яка живе по сусідству з Петром. Якось вони знайомляться і відтоді стають нерозлучними друзями. Подорослішавши, молоді люди закохуються, але на їх долю випадають випробування. Петро сумнівається, що зі своєю сліпотою зможе бути гідним чоловіком для Евеліни, адже вона може мати кращі можливості у житті. Почуття Евеліни справжні, і вона твердо вирішує бути дружиною Петра. Ще змалечку дівчина вирізнялася розсудливістю, солідністю, мудрістю і поводилася, як справжня жінка. Цитати: "…невелика дівчинка, з довгою русою косою й голубими очима, що вражала всіх при першому ж знайомстві якоюсь дивною солідністю, розлитою в усій її постаті. Здавалося, спокійність пізнього кохання батьків позначилася в характері доньки цією недитячою розсудливістю, плавним спокоєм рухів, задумливістю і глибиною голубих очей. Вона ніколи не соромилася сторонніх, не цуралася знайомства з дітьми і брала участь в їхніх іграх. Та все це робилося з такою щирою поблажливістю, мовби для неї самої воно було зовсім не потрібне. Справді, вона чудово задовольнялася своїм власним товариством, гуляючи, збираючи квіти, розмовляючи із своєю лялькою, і все це з виглядом такої солідності, що іноді здавалося, ніби перед вами не дитина, а малесенька доросла жінка.", "При першому погляді на це невелике, худорляве створіннячко здавалося, що це ще дівчинка, але в її неквапливих, розмірених рухах виявлялася нерідко солідність жінки. Те ж саме враження справляло і її обличчя. Такі обличчя бувають, здається, тільки у слов'янок. Правильні, гарні риси накреслені плавними, холодними лініями; голубі, очі дивляться рівно, спокійно; рум'янець рідко показується на цих блідих щоках, але це не та звичайна блідість, яка щохвилини готова спалахнути полум'ям палкої пристрасті; це швидше холодна білість снігу. Пряме біляве волосся Евеліни ледве-ледве відтінялось на мурмурових скронях і спадало важкою косою, що ніби відтягала назад її голову при ході."

Максим Яценко. Дядько Петра, який відіграв найважливішу роль у становленні особистості сліпого. За 10 років до народження небожа Максим був відомий як найнебезпечніший забіяка не тільки в околицях його маєтку, а навіть у Києві "на Контрактах" – славетному київському ярмарку. На ласкаві речі панів він відповідав нечемностями, а селянам дарував свавільство й грубощі. Згодом Максим виїхав до Італії і приєднався до Гарібальді. Коли усі вже думали, що Максим загинув, він несподівано прибув у дім своєї сестри, де й залишився. Він повернувся без правої ноги, тому ходив на милиці, а ліва рука була покалічена. Максим став серйознішим, вгамувався, і тільки часом його гострий язик орудував так само влучно, як колись шабля. Багато часу він проводив у своїй бібліотеці. У той час, коли народився хлопчик, у волоссі дяді Максима вже пробивалася срібляста сивина. Чоловік мав гаряче й добре серце. До виховання небожа Максим ставився відповідально і рішуче. Він вивчав різні книги, давав Петрусеві уроки, намагався зробити все, щоб хлопчик розвивався, як звичайна дитина. Цитати: "Максим Яценко, сам малорос, був людина проста з селянами й двірнею. Він часто гримав і лаявся, та якось необразливо, і тому люди ставились до нього з повагою, але вільно.", у найважчий для Петра момент дядько говорить: "Ти от сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста; ти досадуєш, що тобі нема кого проклинати, як Єгорові, а сам проклинаєш у душі своїх близьких за те, що вони відібрали в тебе щасливу долю оцих сліпих. Клянусь честю, ти, може, й маєш рацію! Так, клянусь честю старого солдата, всяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Слухай же тепер, що я скажу тобі: якщо ти захочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі межи очі всі переваги, якими життя оточило тебе з колиски, і захочеш зазнати долі ось цих нещасних... я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, поміч і сприяння... Чуєш ти мене, Петре Яценку? Я був не набагато старшим від тебе, коли поніс свою голову в огонь і січу... За мною теж плакала мати, як буде плакати за тобою. Але, чорт забери! Я гадаю, що я мав право на це, як і ти тепер маєш! Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Отже, тобі варт тільки захотіти...".

Ченці Єгорій та Роман. З ними знайомиться Петро під час мандрівки до монастиря. У образах цих двох сліпих дзвонарів утілено дві позиції, два різні ставлення до фізичної вади й до долі людей. Єгорій був злим, замкненим і заздрісним, а Роман, навпаки, — добрим і чуйним. Сліпота не зробила серце Романа "незрячим", він був відкритим до людей.

Батьки Петра. Батько Петра Попельського був багатим поляком, сільським поміщиком, а мати, Ганна Михайлівна (уроджена Яценко), належала до малоросійського роду (тобто походила з Центральної України). Батько не займався вихованням Петра, бо весь час був зайнятий господарством. Ганна Михайлівна, добра, щира, співчутлива жінка, любила й жаліла сина, але прислухалася порад брата щодо виховання дитини.

Йохим. Конюх Попельських, який відкрив малому Петрусеві світ музики. Своєю грою на сопілці конюх захопив хлопчика і привив любов до мистецтва. Спершу Ганна Михайлівна вважала Йохима суперником, але згодом і сама полюбила його мелодії. Йохим добре ставився до хлопчика, турбувався про нього, навчив грати на сопілці. Чоловік мав "добродушне обличчя, з лагідним виразом сірих очей і сором'язливо-гумористичною посмішкою з-під довгих вусів.", "Часом Йохим збирав дітей навколо себе вкупу і починав розповідати їм веселі приказки та казки".

Ставрученко. Старий приятель дядька Максима. Ставрученка і його двох синів-студентів Максим запрошував до себе, щоб Петро міг поспілкуватися, дізнатися щось нове. Ставрученко часто сперечався з синами, які вивчали народ лише з книг і шляхом збирання фольклору.