Мігель де Сервантес — Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (характеристика та аналіз героїв твору)

Дон Кіхот. Головний герой роману, який через викривлене уявлення про навколишній світ весь час потрапляє в комічні ситуації. Він керується високими цілями, гуманними ідеалами, але завдає лише шкоди довколишнім, собі й зброєносцеві. Дон Кіхот зображений автором у різних ракурсах. З одного боку, це натура творча, піднесена й натхнення, бо тільки уява справжнього романтика могла перетворити просту селянську дівчину на Прекрасну Даму, заради якої варто здійснювати подвиги. Дон Кіхот вірить у торжество справедливості, заради якої треба боротися. Усі свої сили він ладен віддати людям, які, як йому здається, потребують безкорисливої допомоги. З іншого боку, на відміну від шляхетних героїв лицарських романів, Дон Кіхот комічний у своєму намаганні змінити світ. Його світла мрія і добра воля постійно стикаються з буденною дійсністю та неможливістю реалізувати високі наміри. Тому образ постає не тільки комічним, а й трагічним. Дон Кіхот є пародією на лицарство, але водночас і справжнім лицарем, тому що не боїться захищати знедолених та йти вперед до своєї мети. Проте він вирушив у далеку путь не в той час. Його оточувала ница, похмура й приземлена реальність. Довкола нього були люди, які жили простим життям, тому вони сміялися над ним і не розуміли його прагнень. Створивши собі світ примарних ідеалів, Дон Кіхот поступово вживається в них і живе вигаданими цінностями й у вигаданому ним самим світі. Але реальний світ постійно й владно втручається в ті лицарські сюжети, які придумав для себе герой.

Цитати: "Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть… є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть", "водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання", "І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох – ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок…", "Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем…", "Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що в дійсності його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили деякі інші", "наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину", "Ото була сміхота дивитись, як він вечеряє! На голові йому шолом, забороло підняте, а до рота сам рукою не дістане – мусив хтось інший їжу в рота класти. Одна з тих молодичок служила йому в тій потребі", "Селянин із дива не виходив, тої бридні слухаючи; тоді зняв із нього пошматоване забороло і витер йому з обличчя пилюгу, а витерши, одразу впізнав і сказав: — Пане Кикоть,— так-бо звали нашого героя, поки не сплив із розуму і не пошився з статечного гідальга в мандроване рицарство,— хто ж се так вашу милость понівечив?".

Санчо Панса. Зброєносець Дон Кіхота. Наївна простодушність і віра в химерні обіцянки Дон Кіхота гармонійно поєднуються в ньому зі здоровим глуздом. Його мова пересипана прислів'ями та приказками, у яких узагальнена народна мудрість. Своєю розсудливістю і селянським практицизмом Санчо Панса вдало доповнює піднесеного та натхненного Дон Кіхота, який живе у фантастичному світі своїх вигадок. Санчо Панса – це хазяйновита, практична і щира людина, що дбає насамперед про свої інтереси і мріє про багатство. Це бідний чоловік, який сподівається отримати губернаторство. Санчо Панса – безмежно наївна і явно простувата людина. Він єдиний, хто вірить фантазіям Дон Кіхота і в цьому нагадує свого безумного пана. Простодушність і наївність, проте, поєднуються у нього з селянською хитринкою. Зброєносець Дон Кіхота ніколи не забуває, що йому треба заробляти і для себе, і для сім'ї, тому він завжди щось випрошує в Дон Кіхота: або гроші, або віслюків, або рецепт чудодійного бальзаму тощо. Після кожного подвигу Лицаря Сумного Образу Санчо вишукує собі трофеї на полі битви. Поступово зброєносець внутрішньо просвітлюється, стає безкорисливою та гуманною людиною. Санчо Панса починає розуміти, що Дон Кіхот – божевільний, проте вже не може залишити його і всюди слідує за ним, забуваючи про корисливість. Герой щиро переживає і вболіває за свого господаря, коли той після подвигів зазнає не славу, а побиття і приниження.

Цитати: "він вирішив з'їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на прйзначці селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джурування і геть-то придатний", "Одночасно Дон Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-пахом звоювати острів який-небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру", "— Як направду сказати,— признався Санчо Панса,— то я зроду не читав ані однісінької книжки, бо таки й неписьменний…", "Санчо Панса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що пан обіцяв".

Хуана Гутьєррес. Дружина Санчо Панси.

Дульсінея Тобоська. Дама серця Дон Кіхота, проста дівчина із сусіднього села. В ім'я Дульсінеї Дон Кіхот здійснює свої подвиги. Героїня жодного разу не з'являється на сторінках книги, Дон Кіхот лише згадує чи звертається до неї перед тим, як здійснити "подвиг".

Цитати: "То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім'я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім'я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму", "— Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що' я їй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повідомляю, що ймення її Дульсінея, родом вона з Тобоса (є таке село в Ламанчі), а на звання мусить бути щонаймен-ще принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора. Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети краси, якими поети ущедряють своїх коханих: волосся її — то щире злото, чоло — Поля Єлісейські, брови — веселки, очі — сонця, личко — троянди, вуста — коралі, зубоньки — то перлоньки, шия — любайстер, перса — мармур, руки — мов кість слонова, уся вона — мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти", "— Ц-ц-ц-ц! — зацмокав язиком Санчо.— То себто, виходить, Ло-ренса Корочка донька, Альдонса Лоренсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська? От воно що!

— Так, се вона,— підтвердив Дон Кіхот.— І я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу.

— Та я ж її добре знаю,— сказав Санчо,— як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою — всім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне — враз почули, мов під самою дзвіницею стояли. І ще добре, що вона дівка не маніриста, полегка — всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки. Отож, пане Рицарю Сумного Образу, я вам скажу, через таку не то ошалієш, а й сказишся і повісишся, то ніхто не здивує, що продаси чортові душу".

Корчмар. Дон Кіхот прийняв його за управителя замку і попросив здійснити посвяту в лицарі.

Цитати: "Корчмар – чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдачу потульний. Правда, як побачив він те одоробло в перістій збруї, що повід не приходився до списа, а щит до панцера, то й сам мало не засміявся за прикладом своїх нічліжанок; проте риштунок той грізний все ж таки й перелякав його непомалу, і він вирішив прийняти гостя поштиво", "Корчмар був, як ми вже казали, битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитись тої ночі, він надумав потурати всім його примхам…", "Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край — дай, думає, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу його на рицаря, поки іншої якоїсь халепи не склалось".

Андрес. Хлопець-наймит років п'ятнадцяти, якого Дон Кіхот "рятував" від побоїв хазяїна, бо хлопець погано пас овець.

Парох Перо Перес й цирульник Ніколас. Найбільші приятелі Дон Кіхота, які намагалися врятувати його від божевілля.

Цитати: "Парох із цилюрником урадили, що найкращим ліком на недугу їхнього приятеля буде закласти й замурувати вхід до книгозбірні", "Цілих два тижні по тому сидів наш гідальго тихо дома — не було й знаку, щоб він ізнову ті химороди гнати збирався.