Жодного разу не розгубившись і не знітившись ні за яких обставин, з холодним спокоєм, майже неприродним як на двадцятидворічного юнака, він миттю міг визначити всю можливу небезпеку, зважити становище і тут-таки знайти спосіб, як ту небезпеку обминути, але обминути так, щоб потім певніше її подолати. Вже тепер видко було, що кожний рух його, сповнений певності, виявляв хист майбутнього провідника. Силою повівало від його постави, а лицарське його завзяття вже набуло лев'ячої прикмети.", перед катуванням: "Він глянув на своїх, підняв руку вгору і гучно промовив: — Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин! Щоб жоден із нас не промовив жодного слова!", "Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги, коли страшний хряскіт кісток почувся серед мертвої тиші до найдальших глядачів…".
Андрій. Молодший син Тараса Бульби – більш тонка натура, яка уміє цінувати красу. Щира, глибока пристрасть, що спалахнула в його душі, уступила в трагічне протиріччя з почуттям обов'язку перед своїми товаришами й батьківщиною. Закоханий у молоду польську панночку, він переходить на бік ворога, зрадивши батька, брата, своїх товаришів і рідний край. Тарас сам стратив свого сина-зрадника: "Я тебе породив, я тебе й уб'ю!".
Андрій – цілковита протилежність Остапа. Він навчався охоче й без напруги, був винахідливіший за брата. Андрій, як і Остап, "також кипів жагою подвигу, але разом з нею душа його була доступна також іншим почуттям". У боях він виявляв хоробрість, але був нерозважливий, рвався туди, куди ніколи б не наважився козак зі холодним розумом: "Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечів. Він не знав, що то значить обмірковувати, чи розраховувати, або вимірювати заздалегідь свої і чужі сили". Вчинками героя рухали егоїстичні інтереси: закохавшись у польську панянку, він зрадив своїх товаришів, у бою повернув проти них зброю. Однак при зустрічі з батьком Андрій поводить себе приречено. Він не намагається чинити батькові опір і покірно приймає смерть від Тарасової руки.
Образ Андрія створений під впливом українських фольклорних мотивів про "зрадника-відступника". Палка вдача романтика привела юнака у ворожий табір, кохання зламало, а не загартувало його. Він забув про національні та релігійні конфлікти, моральну відповідальність перед батьком. У високоемоційному епізоді страти Андрія рідним батьком М. Гоголь вказує на неминучість розплати за переступ національних інтересів.
Автор від початку оповіді порівнює Остапа й Андрія. Уже в сцені зустрічі з батьками впадає в око різниця у їхніх характерах. Старший син прямодушний і водночас упертий, як і батько. Молодший має м'якшу натуру, він більш емоційний. Обидва з дванадцяти років потрапили в науку до Київської бурси. Життя поза домівкою не було легким: важко давалося схоластичне навчання, дошкуляв невлаштований побут. Старший Остап утікав, але його повертали до школи. Андрієві наука давалася легше, та він, як і брат, не вирізнявся зразковою поведінкою. Обидва стали лідерами в шкільних витівках. Та коли Остап зі стійкістю приймав заслужене покарання, то хитруватий Андрій міг викрутитися й уникнути кари. Перед закінченням шкільного навчання Андрій без тями закохався в дочку польського воєводи. Побачивши її знову, Андрій забуває про все на світі. Звичайно, його провина не в тому, що він закохався, а в тому, що зрадив свій народ, зламав козацьку присягу. І ось уже Андрій виступає попереду ворожої гусарської лави в чужих обладунках – він, немов засліплений, рубає своїх недавніх побратимів. Навіть перед лицем смерті Андрій не визнає провини, а в останню мить життя промовляє ім'я коханої. Пристрасть витіснила в ньому любов до батьківщини, однак не зробила його щасливим.
Цитати: "Андрій, мав живішу і трохи тоншу вдачу. Він був беручкіший до науки й опановував її легше, ніж тяжкі, дужі натури. А ще він був меткіший од свого брата; частіше верховодив у найнебезпечніших витівках і не раз завдяки своєму спритному розумові відкручувався від кари, тим часом як брат його Остап без зайвих хитрощів скидав із себе свитку й клався долі, навіть у думці не маючи прохати помилування. Він також горів жадобою лицарського подвигу, але в душі його знаходилося місце і для інших почуттів. Потреба кохання гостро спалахнула в ньому, як тільки минуло йому вісімнадцять років.", "він був дуже гарний на вроду", "Андрій увесь занурився в чарівну музику шабель і куль. Він не знав, що то значить обмірковувати, зважувати чи заздалегідь міряти свої й чужі сили. Скаженою млістю і райською втіхою сповнювала його битва. Якийсь розкішний бенкет увижався йому тієї хвилі, коли розпалюється чоловікові голова, в очах усе миготить і змішується, летять голови, гучно падають на землю коні, а він, як п'яний, женеться серед свисту куль та блиску шабель, завдаючи всім ударів і не відчуваючи ударів, завданих йому. І не раз дивувався старий Тарас, бачучи, як Андрій, ведений самим лише п'янким захватом, кидався туди, куди б ніколи не насмілився розважний і розумний, і самим скаженим своїм натиском чинив такі дива, що не могли начудуватися й бувалі козаки.", під час зустрічі з панночкою у Дубні "Нічого не вмів на це відповісти Андрій. Він хотів висловити все, що було в його душі, — висловити так само палко, — і не міг. Відчув, як щось зціпило йому уста: голос відсахнувся від слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та у вояцькому кочовому житті, відповідати на такі речі, й запалився гнівом на свою козацьку натуру.", "— Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше. Моя вітчизна — ти! Ось моя вітчизна! I понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, доки стане мого віку, і подивлюся — хай хто-небудь з козаків вирве її звідтіля! Я все, все, що є на світі, продам, віддам, занапащу за таку вітчизну!", "З-під мідяного шолома вибивався неслухняний чорний волос; розвівалася зав'язана на руці дорога хустка, яку вишила своїми руками перша красуня. Так і остовпів Тарас, як уздрів, що то Андрій. А він тим часом, охоплений запалом бою, бажаючи заслужити пов'язаний на руку подарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найпрудкіший і наймогутніший у зграї. Тюгукнув йому досвідчений ловчий, і він понісся, витягши просто над землею свої лапи, всім тілом похилившись набік, здіймаючи куряву зі снігу і десять разів випереджаючи самого зайця в розпалі свого лету. Зупинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розганяв, рубав і сипав удари на обидва боки. Не стерпів Тарас і закричав: — Як?.. Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б'єш?..".
Матір. У повісті не вказано її ім'я, автор вживає лише вирази "…бліда, худенька і добра їхня мати", "…мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати.", "бідна старенька мати". Тарас Бульба називає жінку "старою": "А де ж стара? Швидше, стара, готуй нам чого-небудь попоїсти – їхати не близький світ!". Цитати: "ніхто не зміг би описати мовчазної сили того горя, що, здавалося, тремтіло в її очах і в судомно зціплених устах.", "Лише бідна мати не спала. Припала вона до узголів'я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала їхні молоді, буйно скуйовджені кучері й зрошувала їх сльозами. Вона дивилася на них, дивилася всім своїм єством, вся обернувшись на зір, і не могла надивитись. Вона вигодувала їх своїми грудьми; випестила й викохала їх — і тепер тільки на одну хвильку бачить їх перед собою. — Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Яка ваша доля? — шепотіла вона, і сльози набиралися в зморшках, що змінили її колись прекрасне обличчя. Вона й справді була дуже нещасна, як і кожна жінка того завзятого сторіччя. Одну лишень хвильку вона жила коханням, тільки за першого шалу пристрасті, за першого шалу юності, а вже суворий коханець покидав її задля шаблі, задля буйного товариства. Вона бачила свого чоловіка два-три рази на рік, а тоді кілька років не мала про нього навіть звістки. Та коли й бачила його, коли вони жили вкупі, — що то було за життя? Вона терпіла наругу, навіть стусани, ласку бачила тільки з милості; була вона чимось зайвим серед цієї громади нежонатих лицарів, яким гуляще Запорожжя надавало суворого чару. Безутішна молодість промайнула перед нею, і її прекрасні свіжі лиця й груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Усе кохання, всі почуття, все, що тільки є в жінки ніжного, палкого, — все обернулося в неї на одне материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, як та степова чаєчка-небога, схилилася над своїми дітьми.", "Мати, слабосила, як мати, обняла їх, вийняла два малих образки й, ридаючи, наділа їм на шиї. — Нехай хоронить вас... Божа Мати... Не забувайте, діти, матері вашої... подайте іноді хоч вісточку про себе... — Далі вона вже не могла говорити.", "Коли уздріла мати, що й сини її вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, у якого в рисах обличчя світилося більше ніжності; вона вхопила його за стремено, припала до сідла його і з відчаєм в очах не випускала його зі своїх рук. Два дужих козаки обережно взяли її й віднесли до хати. Та як виїхали вони за ворота, вона зі всією легкістю сарни, незвичною як на її літа, вибігла за ворота, з неймовірною силою зупинила коня й обняла одного з синів із якоюсь гарячковою несамовитістю... Її знов однесли.".
Панночка. Дочка ковельського воєводи, полячка, у яку закохався Андрій. Цитати: "Він підвів очі й побачив біля вікна панну такої краси, якої ще зроду йому не траплялося бачити: чорнооку й білу, як сніг, осяяний ранковим рум'янцем сонця. Вона щиро сміялася, і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі.", "Красуня була легковажна, як полька, але очі її, неймовірно гарні, пронизливі очі, кидали погляд довгий, як вічність.", "це була красуня — жінка у всій своїй квітучій красі. Повне почуття виявлялося у її зведених догори очах — не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли висохнути в них і оповивали їх блискучою росою, що пройшла крізь душу.