Реферат на тему:
Підручники з літератури в школах і гімназіях Західної України у перші десятиліття ХХ ст.
У перших десятиліттях ХХ ст. розвиток української освіти в Галичині обумовлювався кількома важливими суспільно-політичними чинниками: перебуванням українських земель з кінця XVIII ст. в Австро-Угорській імперії, а з 20-х рр. ХХ ст. до 1939 р. — у складі Польської держави.
Нелегке становище української освіти на західноукраїнських землях за влади Габсбургів погіршилося в часи польського панування. Поляки ставили офіційну мету ополячити українців, прикладали до цього потужні державні зусилля, але українська політична думка, громадські та політичні організації оперті на, хоча і недовгий, історичний досвід самостійного існування України у 1917-1920 рр. та широке самоврядування українства у попереднє століття в Галичині, чинять активне протиборство. Продовжують існувати і розвиватись українські школи, гімназії, у Львові діє підпільний університет.
Створюються, хоча й під наглядом польських освітянських властей, оригінальні навчальні програми для українського шкільництва, підручники.
У 20-30-х рр. поширюються утраквістичні (двомовні українсько-польські школи). Навіть коли в українській школі було кілька поляків, то школа ставала утраквістичною. То був не найкращий час для українського шкільництва.
Свідки тих подій так згадували про становище української освіти: "В часі польського режиму від половини 1919 до 1939 р. цей стан, очевидно, погіршився, бо народне шкільництво полонізовано на основі права і безправ'я, а в фіктивних українських школах з-правила вчили польські вчителі, які навіть не знали української мови.
Замість Краєвої Шкільної Ради створено уряд Шкільного Куратора для 3-ох східньо-галицьких воєводств: львівського, станіславівського і тернопільського з відсуненням громадського елементу. Куратор підлягав безпосередньо міністрові освіти в Варшаві.
Український народ у боротьбі за шкільництво почав масово закладати приватні українські школи, яким польська влада і польське громадянство ставило всякі перешкоди, правні й фактичні. Отак, українське громадянство мусило платити податок на утримання польських державних шкіл, а крім того удержувати свої приватні школи" [17, 544-545].
У кращих підручниках із літератури того часу реалізовувавалися суспільно-політичні і педагогічні ідеї, вироблені у відносно сприятливих умовах існування української школи в Австро-Угорщині. Українські освітяни, вчені і педагоги, прагнули формувати національно свідомі покоління школярів на кращих патріотично наснажених і високохудожніх творах української літератури і здобутках вітчизняної літературної критики. Хоча, звичайно, так було не завжди.
Початок ХХ ст. характеризувався остаточною перемогою над москвофільськими вподобаннями окремих груп української інтелігенції, орієнтацією українського суспільства на одну українську літературну мову, боротьбою з полонізацією національної школи, прагненням розвивати демократичні принципи освіти.
Цими ідеями були наповнені нові підручники з літератури, що розвивали кращі традиції навчальної книжки, закладені М.Шашкевичем, Я.Головацьким, В.Ковальським, О.Торонським, О.Барвінським, П.Кулішем, О.Огоновським та ін. У ХХ ст. навчальну книжку з літератури удосконалювали західноукраїнські вчені й вчителі Й.Застирець, Ю.Романчук, О.Попович, К.Лучаковський, А.Крушель-ницький, М.Возняк, Б.Лепкий, В.Радзикевич та ін.
Важливе значення для вивчення літератури в школі мали літературознавчі і педагогічні погляди видатного письменника, критика і літературознавця І.Франка. Його літературні огляди, відгуки у пресі на підручники, оцінки стану викладання художнього слова залишаються актуальними для середньої і вищої школи й сьогодні. Художнє слово письменника, його ліричні, епічні та драматичні твори від початку ХХ ст. посіли вагоме місце у підручниках і хрестоматіях, збагачуючи школярів естетичними образами прекрасного, патріотично наснаженим словом, українською національною ідеєю.
Орієнтація на національну ідею пронизувала увесь творчий доробок І.Франка, особливо яскраво спалахнувши у його поетичному слові, зокрема в політичній поезії "Не пора, не пора..."
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить!
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов!
Як характерну рису існування українського суспільства в Галичині треба відзначити, що воно, позбавлене національної державності, створювало громадські структури самоуправління та активно підтримувало розвиток багатьох напрямків українського життя у духовній і матеріальній сферах.
Погляди на зміст національної освіти, її пріоритети були справою широкого кола інтелігенції, української громадськості, які не з примусу влади чи якоїсь партії ставили і вирішували актуальні завдання навчання і виховання підростаючого покоління, тримали в полі зору стан освіти українських дітей в усій Польській державі, на Буковині і в Закарпатті. Симптоматичним у цьому зв'язку є витяг із резолюції, ухваленої загальним з'їздом вчителів Галичини у Львові 16 травня 1932 р. з нагоди 50-річчя освітньо-виховного товариства "Рідна школа". Цей документ цілком переконливо свідчить про прогресивні, натхненні національною ідеєю, суспільні і педагогічні пріоритети українців Галичини у сфері освіти, про їхню стурбованість станом формування національно свідомого покоління в умовах денаціоналізації. У цьому документі українці закликались:
"1 б) Домагатися такого змісту навчання і виховання (програми, підручники, виховна система), щоб державні (під Польщею — О.В.) і приватні школи усіх типів і ступенів відповідали національним, культурним і суспільним потребам українського народу та спиралися на джерела його культури і традиції.
1 д) Домагатися, щоб Управа українського шкільництва була в українських руках і щоб в українських школах українську молодь вчив і виховував український вчитель.
ІІ.Загальний з'їзд звертається до всіх одиниць вчителів і до всього українського громадянства з зазивом зосередити усі сили довкола змагань за українську державну школу всіх типів, за національний зміст школи" [18, 23-24].
Цей документ свідчить про глибоке усвідомлення українською громадськістю національної спрямованості освіти, про громадянську стурбованість українців як нації, що живе в умовах іншомовної держави.
Організатором багатьох освітніх заходів у краї було Руське Педагогічне Товариство, яке з часу свого створення у 1881 р. діяло під різними назвами до 1939 р. (з кінця ХІХ ст. до 1912 р. воно мало назву Руське Педагогічне Товариство, з 1912-го — Українське Педагогічне Товариство, з 1926-го — "Рідна школа"). Громадське об'єднання, діючи у складних умовах політичної конфронтації з польськими владними структурами за українську освіту, засновувало школи з рідною мовою навчання, "було найважливішим шляхом до збереження українцями своєї національної окремішності, формування в молоді національної свідомості та гідності" [19, 26].
Після поразки визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. Центральна Рада не втратила своїх завоювань у багатьох сферах народного життя, зокрема у шкільництві. Сотні українських освітян, що активно впроваджували національну освіту на Наддніпрянській Україні у 1917 — 1920 рр. змогли реалізувати свій досвід навчання дітей і підручникотворення у Західній Україні, знайшовши тут розуміння і підтримку не тільки серед українства, але до певної міри і серед польського суспільства.
Так, видатний український історик культури і церкви, церковний і культурний діяч І.Огієнко не тільки працював на викладацькій ниві в Галичині після ліквідації УНР, але й видавав тут книжки для широких мас українського населення, закликаючи народ плекати рідне слово, культуру і школу.
Характерним для його патріотичної позиції і діяльності було видання у 1936 р. у Жовкві своєрідного катехизу — правил щодо використання рідної мови широкою громадськістю — "Наука про рідномовні обов'язки". Катехиз сповнений високим пафосом любові до рідної мови, "наріжного каменя існування народу як окремої нації", без якого немає самостійного народу, а тому й незалежної Української держави.
І.Огієнко зумів розглянути практично всі напрямки взаємин українців із рідною мовою. Він розкрив взаємини держави з рідною мовою, рідномовні обов'язки кожного свідомого громадянина та десять його найголовніших мовних заповідей. Вивів такі важливі правила для українців Галичини, як "одна літературна мова, один правопис, одна вимова для одного народу", сформулював обов'язки перед рідним словом письменників, журналістів, учнів і студентів, практично всіх верств народу. Отже, навіть в умовах унітарної Польської держави українці мали можливість плекати свій національний дух.
Особливого значення надавав І.Огієнко плеканню рідного слова у школі — "найсильнішому джерелу вивчення й консервації своєї рідної мови взагалі, а літературної зокрема". Щодо дотримання норм літературної мови в підручниках та в інших навчальних книжках він стверджував:
"3. Ціле громадянство мусить пильнувати, щоб усі підручники по його школах були писані тільки соборною літературною мовою, і то такою зразковою мовою, щоб на ній мовно виховувалася молодь...
9. Кожна школа повинна подбати про зразковий добір книжок для шкільної бібліотеки, оминаючи все, що писане не чистою літературною мовою.
10. Кожна школа мусить конче мати підручну бібліотечку для вивчення рідної літературної мови з необхідними граматиками, словниками, довідковими книжками й мовними журналами..." [20, 36-37].
Правила мовної поведінки українського громадянина, сповнені пафосу національної ідеї, — це критерії поведінки у найважливішій галузі національного буття, у мовній сфері. Позиції, виголошені І.Огієнком, мали вагомий вплив не тільки на українців в Галичині. Вони й сьогодні, на початку ХХІ ст., залишаються актуальними для виконання українцями в західній діаспорі, стають важливим чинником виховання широких народних мас у незалежній Україні, де національна ідея стає провідним фактором формування молодого покоління.