вийшла перша навчальна книжка для дітей козацького краю "Кубанський буквар", який давав початки української граматики, пропонував невеличкі тексти для читання, зокрема вірші Т.Шевченка, народні казки і народні календарні обряди, записані на Кубані. У підручнику вміщено дидактичний апарат — система питань і завдань для дітей. Це свідчить про те, що українське шкільне підручникотворення на Кубані йшло за прогресивними освітніми вимогами того часу. У букварі переконливо реалізувався один із основним принципів педагогіки — зв'язок навчання і виховання з життям, з оточуючою дійсністю: у букварі наголошується на територіальній і національній приналежності його читачів — школярів Кубані. Так, у зверненні до дітей укладачі пишуть: "На Україні головний город Київ. У нас на Кубані головний город Катеринодар.
На Україні найбільша річка Дніпро, а у нас Кубань.
Наші діди жили на Україні" [62].
Вражаючим у 20-х рр. було широкомасштабне повернення до рідної мови дорослого і дитячого населення козацького краю. Так, за свідченнями наукових джерел, "в 1931 р. в краї було 1200 українських 1-го ступеня і до 80 шкіл так званого підвищеного типу, шкіл 2-го степеня — ШКМ. Значно виріс наклад Червоної газети, який склав 38 тисяч примірників. Популярністю серед української та російської інтелігенції користувався педагогічний та літературно-художній щомісячник "Новий шлях". Тут, на Північному Кавказі, у Краснодарі, з липня 1931 р. почав працювати Північно-Кавказький Український науково-дослідний інститут, який розробляв теми з чотирьох напрямків українознавства — економіки, етнографії, літератури і мовнокультурного будівництва. Крім того, науковий колектив інституту готував підручники з української мови і літератури [63, 154].
У підручниках з літератури, які тут готувались і видавались для українських шкіл, основним був матеріал із творчості класиків української літератури І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького та ін. Разом із тим укладачі програм, підручників і допоміжної навчальної літератури враховували здобутки місцевих українських письменників. Так, зокрема у "Циркуляре по Ведомству Народного Просвещения" за листопад 1919 р. завідувачам нижчих і вищих навчальними училищами станиць, селищ і міст Кубанського краю рекомендувалося: "В связи с введением в школы материнского (украинского) языка... немедленно озаботиться организацией украинских отделов при школьных библиотеках для каковых в ведомстве имеется свой каталог" [64, 20]. У цьому ж документі подавався перелік книжок для вивчення — "Список книг для бібліотеки в українських школах" на 130 позицій, серед яких називалися прізвища і твори кубанських письменників Я.Кухаренка та В.Мови (Лиманського).
В іншому керівному документі Кубанського окружного відділу народної освіти наголошувалося на необхідності збирання фольклору учнями середніх класів, а для вивчення на уроках літератури пропонувалися твори, "що утворені на тлі Кубанщини і є відображенням Кубанського соціального оточення, Кубанської природи тощо" [65, 35]. Серед рекомендованих для вивчення кубанських письменників зустрічаються назви творів Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), В.Потапенка та інших авторів-кубанців [там само, 66].
Цей же документ народної освіти наголошував на необхідності збирання фольклору учнями середніх класів, а також для вивчення пропонувалися ті здобутки місцевих письменників, "що утворені на тлі Кубанщини і є відтворенням Кубанського соціального оточення, Кубанської природи тощо" [там само, 35].
Серед рекомендованих до вивчення кубанських письменників у зв'язку з тлумаченням поняттям "кубанська мова" — діалекту мови української — ми зустрічається прізвище кубанського письменника, отамана Кубанського Чорноморського війська Я.Кухаренка. А щоб учні могли переконатися в закономірностях розвитку кубанського діалекту, вчителям рекомендувалося "простежити за мовою кубанських письменників Кухаренка, Мови (Лиманського), Потапенка і наших сучасників" [там само, 66]. Для читання пропонувалася п'єса славного отамана "Чорноморський побит на Кубані...".
З наближенням 30-х рр. політичний клімат у Радянському Союзі починає мінятись у гірший бік: прибічники Й.Сталіна добивають рештки "опозиції" в партії, і влада виходить на відвертий шлях терору по відношенню до "класових ворогів" та їхніх прихильників у різних галузях суспільного життя. Літературознавство і методика літератури, підготовлені попередньою епохою класової ненависті, орієнтуються у дослідженнях (вивченні) художнього твору на вузькокласові інтереси партії, на ідеологію пролетаріату як єдиного спадкоємця літературної і культурної спадщини минулого. Тому розглядається в одному з підручників із літератури початку 30-х рр. Я.Кухаренко не стільки як письменник, що відображав у своїх героях настрої і прагнення кубанського козацтва, створивши реалістичні характери народних героїв, а перш за все як отаман, висунутий на цю посаду "козацько-глитайською верхівкою кубансько-чорноморського війська" [66, 14], і в своїй поемі "Харко — запорозький кошовий"[67], на думку авторів підручника, "він досить яскраво виявив націоналістичні думки корінної чорноморської старшини..." [68, 15].
Цей підручник, виданий на Північному Кавказі, певно, тільки за деякими параметрами своєї побудови був кроком уперед у розвитку навчальної книжки з літератури: йому властиві структуровані розділи і доданий до художніх текстів методичний апарат. Разом із тим досвід втілення в ньому найновіших досягнень методичної думки гасився вульгарними оцінками літературної творчості, вузькокласовим підходом до аналізу ідейно-художнього змісту художніх творів. Підручник був спрямований на загострення класової ненависті, формував однобічність у розумінні соціальних і культурних явищ часу. Творчість письменників тенденційно і викривлено зводилася до з'ясування: хто з героїв за нас, а хто — проти. Наведений приклад не є окремим явищем у методиці укладання підручників для українських північно-кавказьких шкіл того часу. Аналогічна тенденція була характерна й для інших підручників з літератури [69].
Такий підхід до шкільного вивчення літератури став превалювати і в Україні, в усій уніфікованій радянській освіті.
Згодом українська школа припинила своє існування на Кубані, як і в усіх регіонах Радянського Союзу, за виключенням України, відтоді на Кубані було заборонено вивчення творчості українських письменників взагалі, і українських кубанських зокрема. Тільки через 50 років, у зв'язку з розвалом радянської імперії і демократичними змінами у республіках колишнього Радянського Союзу, постало питання про повернення в школу творчості українських письменників Кубані.
Під впливом демократичних процесів, які охопили Радянський Союз у кінці 80-х років ХХ ст. і які згодом розвалили величезну тоталітарну державу, почалося відродження української духовності на територіях компактного поселення українців у колишніх республіках СРСР. Із постанням у кінці ХХ ст. України як суверенної і незалежної держави підвищилася зацікавленість громадськості життям земляків у республіках колишнього Радянського Союзу. Загострилося прагнення допомогти землякам у їхньому духовному відродженні. До активного словника повернулося поняття східної діаспори або східного зарубіжжя, під яким розуміємо райони компактного поселення українців у Зеленому Клину (райони Далекого Сходу РФ), Сірому Клину (Казакстан), Поволжі (РФ), Малиновому Клину (Кубань, РФ), Північній Слобожанщині (Курська, Білгородська та Воронезька області РФ), а також на Берестейщині (Республіка Білорусь) та ін.
Однією з проблем, які хвилюють громадськість в Україні, є відродження у східній діаспорі української освіти й української школи. Звичайно, про підготовку і видання підручників літератури (з регіональним компонентом чи без нього) для невеличкої кількості українських суботніх чи недільних шкіл у цих місцях компактного поселення українців мову вести ще рано. Разом із тим відбувається повернення у шкільний навчальний процес імен українських письменників. Саме тут у східному українському зарубіжжі, як ні в якому іншому регіоні українських поселень, можна спостерігати певний прогрес щодо відновлення української освіти, є й цікаві методичні зрушення.
Першою спробою у східній діаспорі повернути школу обличчям до українських літературних традицій було включення у 1994 р. Кубанським крайовим управлінням освіти до регіональних програм із літератури (для уроків літератури рідного краю і позакласного читання) творчої спадщини українських письменників-земляків А.Головатого, Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), О.Півня, М.Дикарє-ва, Я.Жарка, М.Канівецького, Ф.Щербини, а також класиків української літератури, які бували у цьому краї або підтримували з ним тісні зв'язки, — Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Капельгородського. Введено до програм і твори відомого сучасного кубанського поета І.Варавви, який пише вірші російською й українською мовами. У програмах приділено увагу українській усній народній творчості: для вивчення пропонуються історичні козацькі та ліричні обрядові пісні, а також думи [70].
Літературознавцями і методистами Кубані зроблено вагомі кроки щодо забезпечення навчального процесу в школах текстами творів письменників-земляків, матеріалами українського літературного контексту. Пізніше, у 1995 р., автором-укладачем, методистом О.Г.Панаєтовим для учнів 5-11 класів було видано хрестоматію "Литература Кубани", яка включає в себе короткі нариси про російських і українських письменників-кубанців та деякі їхні твори.
Так, у 1994 р., відомий кубанський літературознавець В.Чумаченко видав антологію кубанської літератури кінця ХVIII — поч. ХХ ст. "Курінь" [71], до якої включено короткі нариси про українських кубанських письменників та їхні найважливіші твори у перекладі на російську мову.
Необхідним матеріалом для вивчення здобутків українського письменства Кубані стала черга видань матеріалів Кухаренківських читань, конференцій, присвячених Василеві Барці та іншим українським письменникам, публікації з історії українського письменства Кубані в періодичному виданні "Кубань.