Реферат на тему:
Підручник з літератури в східній діаспорі
Історія української освіти, шкільництва і підручникотворення у східній діаспорі нараховує понад 150 років. Там, за межами рідного краю, українські громади та окремі діячі української культури прагнули вести просвітницьку роботу серед співвітчизників, організовували українські навчальні заклади, видавали підручники.
Найбільшими поселеннями українців за межами батьківщини стали, як відомо, Москва, Петербург, Берестейщина, Східна Слобожанщина, Кубань, Поволжя, Казахстан, Сибір і Далекий Схід.
Перелік тільки одних прізвищ українських письменників східної української діаспори говорить про потужний творчий потенціал літераторів, що народились, жили або перебували і творили на цих землях. Серед них такі талановиті творці художнього слова, як Г.Сковорода, Я.Кухаренко, Я.Мішковський, О.Афанасьєв-Чужбинський, Д.Мордовець, М.Костомаров, В.Єрошенко, В.Потапенко, Є.Плужник, К.Буревій, Г.Михайличенко, А.Панів, Я.Жарко, В.Мова (Лиманський), П.Капельгородський, В.Півень, М.Дикарєв, Д.Фальківський, М.Канівецький, С.Семенюк, І.Хмель, Ф.Одрач, І.Варавва та ін. Творчість цих майстрів художнього слова розширила жанровий і тематичний обрій української літератури, різнобічно відобразила життя і проблеми та естетичні вподобання наших земляків за межами Батьківщини.
Значною мірою героїчна минувшина представників нашого народу, що живуть у східній діаспорі, варта детального вивчення, а здобутки українства в духовній сфері необхідно враховувати в сьогоднішніх непростих умовах виживання української культури, української духовності й освіти.
До початків українського підручникотворення в східній діаспорі можна віднести ряд українських навчальних книжок, написаних і виданих у 50-х-60-х рр. ХІХ ст. в Москві та С.-Петербурзі, зокрема букварі і читанки: "Граматка" (1857 р.) П.Куліша, "Букварь Южнорусский "(1861 р.) Т.Шевченка, "Українська абетка" (1861 р.) М.Гатцука та ін.
У 17-20-х рр. ХХ ст., коли в Україні з'явилися сотні українських середніх і вищих навчальних закладів, навчальний процес, зокрема вивчення літератури, забезпечували десятки нових підручників і хрестоматій.
З настанням незалежності Україна почала надавати духовну і матеріальну допомогу братам у східній діаспорі. З Батьківщини надходили до багатьох місць компактного поселення українців підручники і програмове забезпечення. Так, наприклад, "Вістник Холмського губерніального староства" у замітці "Делегація Холмщан-учителів у п. Міністра освіти", від 7 вересня 1918 р. повідомляв із цього приводу:
"Від перших учительських курсів, що відбулися в Бересті, послано було до Києва делегацію з 2-х учителів п. п. Максимовича й Менчука, аби там вияснила стан тутешнього шкільництва, з'ясувала невідрадне становище вчительства і просила відповідних чинників про можливу піддержку.
Довідуємося, що та делегація 24 серпня була у п. Міністра нар. освіти й передала все те, на що була уповноважена. Міністер, вислухавши делегацію, дякував за її патріотичне завзяття щодо оборони західних кордонів України і зазначив, що його скептичне відношення до нормального упорядкування шкільництва в окупованих краях тепер розвіялось і що він певний, що при такім патріотичним настрою вчителів робота є можлива.
Запевнив п. Міністер, що всі бажання делегації буде задоволено, а в першу чергу обіцяв дати грошову допомогу на переїзд учителів до Холмщини" [59, 42].
Що ж до підручників, то слід сказати, що на тій же Берестейщині українська науково-методична думка у 17-х-1920-х рр. тільки почала формуватись, і підготовка власних навчальних книжок ще не могла з'явитися на порядку денному. Хто ж забезпечував щойно відкриті школи Берестейщини підручниками? Відповідь на це питання частково дає ще одна інформація з того ж "Вісника" у замітці "Учительські курси", в якій, зокрема, писалося:
"Українська книгарня в Бересті має для продажи книжки київських видавництв по різним відділам: белєтристичні, історичні, біографії, підручники та інші, також часописі, видані в Бересті, Холмі і Львові.
Книгарня приймає замовлення на українські книжки й підручники для всіх шкіл" [там само, 44].
Зрозуміло, що тільки потужні освітні центри у Львові і Києві могли на той час забезпечувати школи на Берестейщині українськими підручниками.
У 20-х-поч. 30-х рр. минулого століття в потужному сплеску українізації, яка розгорнулась на усіх теренах СРСР, у місця, де компактно проживали наші земляки, було відкрито сотні українських початкових і середніх шкіл. Наприклад, у станиці Полтавській на Кубані і в станиці Новоанненській на Поволжі були відкриті українські педтехнікуми та відділення в інститутах. У Краснодарі — український робітфак.
Про інтенсивність відродження української школи в східній діаспорі свідчить такий переконливий факт, як функціонування в Російській Федерації на кінець 1932 р. Українського педінституту в Краснодарі та українського відділення в Саратовському та Благовіщенському педагогічних вузах [60, 25-26].
Важливі здобутки в галузі розробки змісту українських підручників намітились у 20-х-поч. 30-х рр., коли не тільки в Україні, але й у місцях компактного проживання українців на територіях радянських республік нестримно розгортався процес українізації.
Підручники, звичайно, в українські школи завозилися з Батьківщини, де розгорнув широку підготовку навчальних книжок Український науково-дослідний інститут педагогіки і набирали обертів потужні книжкові видавництва.
Разом із тим українська громадськість у східному зарубіжжі, батьки учнів відразу побачили деяку невідповідність підручників із України потребам і можливостях їхніх дітей, народжених в інших, ніж в Україні, географічних і соціокультурних умовах. Крім того, не все гаразд було і з самим постачанням навчальної книжки в східне зарубіжжя. У цьому зв'язку показовим є лист українських вчителів із КАРСР (Казакстан) до заступника наркома освіти О.Карпека від 13 листопада 1931 р., в якому наголошується на такому:
"Від Ново-Російської ШКМ Актюбінського р-ну
Наркомос України т. Карпеко
Ми, українці, що працюємо в Казакській республіці в кількости 14 осіб, командировані цього року на роботу по українізації, до цього часу не маємо жодного українського підручника і навіть українського чи будь-якого програму і працюємо без керма і вітрил, становище наше, безумовно, негарне. І ті величезні завдання, що покладає на нас партія, ми, безумовно, повинні і виконаємо за умов, коли ви нам допоможете. Дуже просимо Вас, щоб Ви нам якнайскоріше допомогли.
З компривітом
За дорученням групи
Горбань" [там само, 256].
Утворилася своєрідна суперечлива ситуація: підручників з України для навчання явно не вистачало, але й ті, що доходили на місця, не відповідали потребам школярів у східному зарубіжжі.
Мабуть, саме з усвідомлення цих причин виникло питання про підготовку і видання в Україні адаптованих для східної діаспори підручників. На одній із нарад при заступнику наркома освіти УССР Є.Гірчаку 25 березня 1932 р. було зафіксовано виступ якогось працівника міністерства Іванівського, який висловив побажання щодо поліпшення забезпечення учнів навчальними книжками в діаспорі. Він сказав: "Треба поставити питання про виготовлення методичної літератури, яка б була пристосована до місцевих потреб Казахстану, для цієї роботи треба використати Ундіп, Дослідну станцію" [там само, 257].
Невідомо, яким був результат цієї пропозиції, бо невдовзі українізація в Україні стала різко згортатись, а всі українські школи і вузи на території СРСР, поза Україною, було закрито, а питання про адаптовані підручники автоматично зникло з порядку денного радянських науково-методичних досліджень.
Слід відзначити, що лише в одному регіоні компактного поселення українців у східній діаспорі, а саме на Північному Кавказі (Ставропольський і Краснодарський краї та Ростовська область), у кінці 20-х рр. ХХ ст. продовжував продуктивно розвиватися активний процес підготовки і видання підручників для місцевих українських шкіл. Підручники літератури тут готувалися з урахуванням регіональних особливостей української культури та досягнень українського кубанського письменства, засвідчивши тим самим не тільки високий рівень освітніх потреб українства, але й власні науково-методичні можливості регіону.
Це явище є цілком закономірним для козацького краю, який зберігав українську культуру у ХІХ ст. Протягом ХІХ — на поч. ХХ ст. на Північному Кавказі широко формувалася українська суспільна і просвітницька думка, творили українські письменники, активно розвивався і досліджувався фольклор українського кубанського козацтва тощо.
На підтримання національної свідомості українців Північного Кавказу впливала творчість таких прозаїків-кубанців, як А.Головатий, Я.Мішковський, Я.Кухаренко, В.Мова (Лиманський), Я.Жарко, В.Потапенко, П.Капельгородський, О.Півень, М.Канівецького, поетів-кубанців 20-х років О.Кирія, Н.Щербини, Ю.Литовченка, В.Чередниченка, К.Кравченка, К.Тихого та ін.
Необхідно відзначити, що Кубань, життя тут українців були раніше постійно в колі уваги "великої" України. І це не випадково. Кубань — єдиний край на земній кулі, де з кінця XVIII ст. і впродовж ХІХ і до 20-х рр. ХХ ст. активно зберігались і плекались традиції українського запорізького козацтва [61], трансформованого у кінці ХVIII ст. спочатку в Чорноморське, а пізніше — в Кубанське козаче військо. І тому тут, на землях Північного Кавказу, жив і живе дух української вільнолюбивої козаччини, козацького народного слова, тому об'єктивно існувало й існує досі духовне підґрунтя для розвитку української літератури.
В одному зі своїх листів Тарас Шевченко назвав Кубань "Козацькою Україною". Кубанські козацькі землі були в орбіті суспільних інтересів і П.Куліша. В одному зі своїх творів, "Псалтирна псальма", написаному в формі звернення до українського народу, П.Куліш закликає українців прокинутись і подумати про долю правнуків. У стилі народнопоетичного слова він звернувся до земляків: "...зорім очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, Од Вісли до Кубані слізьми змочим".
У скарбницю історії української духовності увійшли творчі зв'язки з Кубанським українством Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Франка, П.Капельгородського, В.Самійленка, М.Вороного, С.Петлюри, М.Лисенка, О.Кошиця, Д.Яворницького, А.Кащенка, І.Карпенка-Карого, Дмитра Чуба, Василя Барки та багатьох інших діячів української культури.
Тож не випадково, що у час визвольних змагань українського народу тут, на Кубані, у 1918 р.