Почути з вуст Дінкевича таке брутальне слово я ніколи не сподівався, адже і раннього дитинства затямив, що ніколи не можна вимовляти його, що воно образливе, принизливе, одне слово — гидотне. І раптом чую його з уст Йосипа Дінкевича. Тож прямо висловлюю свій подив:
— Йосипе, — звертаюсь до розгніваного Дінкевича, — ти мене ставиш у дуже незручне становище. Ти ж сам еврей і ось такс кажеш...
Він ще І більшим запалом кидає:
— Так, я — єврей, а Санов-Смульсон та іже з ним — жид, жиди. Запам'ятай: еврей і жид — це не одне й те ж. Як і у вас: є українці, а є й малороси, хахли, з яких виростають яничари... Санові! штовхають тебе на брудне діло... Напишеш, тобі подякують, хвалитимуть, а позаочі потиратимуть від задоволення руки, мовляв, знайшовся телепень. Бо — лицеміри. Л вся творча інтелігенція України, найперше Малишко та його шанувальники, возненавидеть тебе, назовуть донощиком, проклинатимуть. І то назавжди. Так що думай... І ще одне. Сам знаєш: справа не в національності, а в людській честі, совісті.
У кожному слові Йосипа Дінкевича бриніла щира доброзичливість, я збагнув, що його вустами промовляла мудрість, що мене й справді штовхають на злочин, за який доведеться каятися і каятися усе життя...
Подібна ситуація складася й наприкінці "хрущовської відлиги", коли одних митців нацьковували на інших. Хоча сьогодні можна почути отруйні слова й на адресу "Собору", сучасники митця навіть за кордоном дивувалися громадянській мужності автора цієї книги. А письменник А.Калиновський у листі до Д.Чуба писав: "Ти, очевидно, вже давно прочитав "Собор" Гончара. На мене він справив колосальне враження саме тому, що вперше за 50-ліття диявольської влади насмілились так добре дати їй по морді. Молодець Гончар! Нема сумніву, що 97% населення України поділяють його думки". Як свідчив перший секретар ЦК КПУ П.Шелест, за "Собор" дехто навіть вимагав заарештувати Гончара", та коли про це стало відомо Підгорному, він сказав Шелестові прямо; "Знаєш, Петре, нас з тобою заарештують — ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить світ, та й взагалі, який Ідіот виношує таку "ідею" ?" І хоч як не хилився письменник, не здавався, та напереживався добряче. В.Юхимович згадує: "...Коли він вибухнув своїм романом "Собор" і на його голову посипались звідусіль труха і тиньк з усіх владних та підвладних поверхів, я бачив Олеся Гончара на бульварі Шевченка змарнілого, прижовклого, мов кленовий листок..."
Хтось може заявити: таж Гончар усе життя мав все, що лиш можна бажати, гонорари з ощадного банку портфелями носив, жив у центрі Києва, пожинав лаври як штучні, від існуючої влади, так і справжні, від імені люблячого свого обрання народу. І.Бокий слушно зауважує: "Не мав лише одного, що суспільство має давати художнику, — свободи творчості. Але природа тоталітарних систем така, що змагання з системою виснажує. Письменник має не боротись, а писати... Здоров'я його надірвалося саме в цій боротьбі. А якщо сказати, що в останні роки старий, хворий письменник-фронтовик, ласки якого запобігали президенти і партсекретарі, був кинутий буквально у злиденне існування на мізерну пенсію і нікого з можновладців це не хвилювало, можна уявити собі, чи так уже й він мав усе за життя". Мусимо взяти до уваги й те, що Гончар не міг мовчати, коли нашу націю денаціоналізували і розкультурювали. Він все-таки протистояв, а не мовчав, він захищав шістдесяників, а не вдавав, що їх не цькують. А виступи в Академії наук на захист мови? І це в той час, коли високі партійні особи декларували прямо: "Русский язык — главный язык нашей страны. Нельзя допустить, чтобы на Украине возродилась скрыпни-ковщина" (Демічев), "Непонятно, почему на Украине в школах должны изучать украинский язык? Произведения Шевченко кое-где используются в националистических целях... Севастополь испокон веков русский город. Почему и зачем там имеются вывески и витрины на украинском языке?.." (Косигін). Закономірно, що в таких умовах усі наукові заклади старалися заявити про свою вірнопідданість відмінним володінням і застосуваннням російської мови. Сам письменник згадував: "Почалось засідання, і все пішло-поїхало російською мовою, вже й перерва наближається, а ще жодного українського слова не почув. І так мені боляче стало! Прошусь на трибуну і кажу: чому така зневага до рідного слова? Чи воно ущербне для наукової думки? Так ось всього Леніна перекладено українською і Маркса нещодавно видали — виглядає, що вершини світової наукової думки можна висловити по-українськи, а здобутки української науки для неї не надаються? У залі тиша — аж дзвенить, кожне слово ловлять... А я думаю: будь-що-будь. Збираючись на збори, квиток академіка поклав у кишеню, — гадав: як затюкають, то покладу їм той квиток: я його у вас не просив, самі дали, забирайте. Знаєте, як закінчив виступ, така буря знялась. У перерві всі поздоровляють, а після того і один виступає українською, і другий-виявляється, — вміють, так якого ж біса не говорять?! "Не дивно, що В.Забаштанський на смерть О.Гончара відізвався рядками:
Чарівник із полтавських земель, З лона волі правічних нескор,
З піднебесся людського огрому. Злого рабства спаливши недугу,
В тихім голосі, в слові твердому Звівся в небо немрущого духу
Золотіло, як родимка, "ель".,. Гончаревого слова Собор.
Рухом опору української творчої інтелігенції тоталітарному режиму став V з'їзд письменників України, який відбувався 16-19 листопада 1966 року в сесійній залі Верховної Ради. З кулуарних розмов, а потім і з сміливих виступів присутніх партійні клерки зрозуміли, що письменники так просто не забудуть і підпал бібліотеки Академії наук України, і знищений архів кабінету єврейської культури, який чомусь тримали аж у Видубецькому монастирі, і потрощених вітражів у Київському державному університеті імені Т.Г.ІІІевченка, і перших заарештованих за сміливу думку, за патріотичний порив. Та ще й емоційний Андрій Малишко з трибуни сказав про наболіле так гостро і прямо, як до нього вже давно ніхто не наважувався: "Не за те полягли в боях з фашизмом наші побратими письменники і не за те проливали кров присутні тут друзі наші фронтовики, щоб сьогодні на сторінках радянських газет гуляли шовіністичні гасла про злиття націй і мов!.." Стосовно О.Гончара, то те у квітні нього року він у письмовій формі повідомив ЦК, що категорично відмовляється входити в комісію, яка політично оцінюватиме працю І.Дзгаби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Завідуючий відділом науки й культури не посоромився нецензурною лайкою ганити непокірного секретаря Спілки письменників України. Критик Володимир П'янов свідчить, якою гарячою була та телефонна розмова і які висновки були зроблені партапаратчиками та й самим Гончарем:
— Що ж ти, мать-перемать, Петра Юхимовича посадив на такого їжака? Ти що — не міг усно сказати?!
"Коротше кажучи, мужній вчинок Гончара було розцінено як опір лінії ЦК. За цим будь-що можна було чекати... І він сказав про ситуацію близьким людям... Говорив не велемовно, стримано І твердо, бо хотів, аби знали, що в цій країні будь-кого можуть посадити, що тут ніхто не може почуватися впевнено".
Тоталітарна система з усіма її коліщатами, гвинтиками, трибами й маховиками становила страшну м'ясорубку. Перші секретарі обкомів партії бралися — і це на повному серйозі! — давати остаточну й не підлягаючу сумніву оцінку художнім творам! І не тільки дніпропетровський вождик-пітекантроп топтався по "Соборі". Перший секретар Івано-Франківського обкому партії Віктор Добрик у пух і в прах, як тоді йому здавалося, розбив Миколайчуків фільм "Білий птах з чорною ознакою". Навіть П.Шелесту ввірвався терпець від такої вседозволеності і зверхності провінційних партійних босів і він зі злістю й розпачем сказав: "У нас в Україні два князі-ідеологи: один сидить у Дніпропетровську, другий — в Івано-Франківську, а Київ повчають, як жити". Та найстрашніше, що столичний Київ таки мусив боятися таких "літературознавців" і "мистецтвознавців", бо вони з найменшого приводу скаржилися в Москву. Партія створювала умови, в яких людина — навіть при владі, навіть талановита і відома, всипана нагородами, облеліяна увагою мас і прихильністю сильних світу цього — мусила оглядатися, тримати язика за зубами. Бо ж ярлики чіпляли, та вже не знімали. Перестраховщики взагалі доходили до абсурдів. Заступник Голови Ради Міністрів у 1973 році докотився до того, що лауреатів найвищої премії в Україні привітав у дусі свого дикого часу і навіть не почервонів від власного ляпсусу: "Вітаю вас із премією імені товариша Шевченка".
"Лицар породи "Чого зволите?" (за влучним висловом Є.Александровича), "чорний кардинал" системи, "чорний академік" Микола Шамота, той самий, що цькував Василя Стуса, найбільше доклав зусиль і до опорочення української мови, і до обливання брудом "Собору", і до переслідування самого Гончара. Та чи хоч здогадувався цей горе-науковець, що навіть бути на ешефоті поруч з О.Довженком, М.Рильським, Ю.Японським Олесю Гончару почесно?
Мав величезні проблеми з друком свої творів і П.Загребельний. Коли у "Левиному серці" він помістив розлогий роздум про українську мову й запропонував цей твір для журналу, роман погодилися надрукувати, але у верстці виявився пропуск саме тієї сторінки, де звучав гімн українській мові. Спочатку Загребельного запевняли, що в його рукопис! про мову не йшлося. А потім порадили звернутися до редактора, який в окрему шухляду ховає все крамольне: "Я пішов до редактора і сказав про шухляду.
— Та я не прльоти, — молитовно підніс руки редактор (він не вимовляв "р"), — але ж у вас тут не сказано прльо те, що мова рльозвивається!
— А оте "як тут зросла, розцвіла й зарясніла", — заперечив я редакторові. —Хіба то не про розвиток нашої мови, може, й завдяки радянській владі?
Ну, "завдяки" допомогло-таки мені надрукувати ці слова про мову. Але як же непросто було українським письменникам у ті часи! Може, саме через утиски й переслідування нашого слова і царями і псарями українські письменники-літератори єдині в світі, що не знають до пуття мови, якою пишуть. Був один прозаїк, який у слові з двох літер робив три помилки: замість "ще" писав "ісче".