Пошукова робота з української літератури
Література 1940 – 1970-х років на Радянській Україні
Ми всі намагалися возвеличити людину й писали людину "красиву", не простого колгоспника, здебільшого безмовного та затурканого, а хлібодара, гордого, бронзовочолого степовика, господаря землі. Це розходилося з правдою життєвою і психологічною і принесло чимало шкоди нашій літературі".
Література 40 — 50-х років заслуговує окремої розмови насамперед з тієї причини, що через передвоєнний пік репресій і воєнне лихоліття наша нація втратила значну частину носіїв духовного потенціалу. Сталінські репресії в кінці тридцятих років завдали страшного удару по українській культурі взагалі, а літературі зокрема. Бути митцем стало просто небезпечно. Закономірно, що такі драконівські умови не тільки негативно позначалися на духовному житті України й українців, а й унеможливлювали неперервність росту культури, науки, освіти. Приєднання Західної України потягло за собою нову хвилю арештів, ув'язнень, висилань у Сибір. Війна з фашистами стала ще одним випробуванням, бо наша земля зробилася ареною битви двох хижаків — Гітлера і Сталіна, жоден з яких нізащо й ніколи б не дозволив українцям збудувати свою незалежну державу. Людські втрати з радянської сторони виявилися настільки глобальними, що й досі статисти лише заокруглюють вражаючі цифри. Скористаємося коментарем письменника Павла Загребельного; "Сталін І його маршали здобували свої перемоги не військовим умінням, а людською кров'ю, ріками й морями крові І Гімалаями трупів. Можна згадати характеристику, яку дав маршал Єрьомєнко "народному маршалу Жукову": "Жуковське оперативне мистецтво — це перевага в силі в 5 — 6 разів, інакше він не братиметься — за справу, він не вміє воювати не кількістю і на крові будує свою кар'єру". Сталін, щоб приховати від світу криваву ціну своїх перемог, у лютому 1945 року пустив в обіг цифру наших втрат 7 мільйонів, На початку 60-х років Хрущов, щоб довести некомпетентність і прорахунки сталінського керівництва у війні, назвав цифру вбитих 20 мільйонів чоловік. Горбачовська "перестройка" збільшила її до 27 мільйонів, хоч за оцінками фахівців мова повинна йти про 43,3 мільйона чоловік! І це тоді, коли німецькі втрати не перевищують (на Східному фронті) 4 — 4,5 мільйона, а втрати союзників визначаються вже й не мільйонами, а сотнями тисяч. До того ж, і в Німеччині, і в США, Англії, Франції вбитих полічено з точністю до однієї людини, а в нас "заокруглено" до мільйонів..." Про кількість загиблих українців у Другій світовій війні досі немає навіть холоднокровної, але об'єктивної статистики.
Повоєнні випробування знову ж таки не давали українській нації найменшого шансу для розвою і розквіту. Негайно було заборонено будити національну свідомість, що дозволялося в роки війни до того часу, поки фашистів не почали гнати з території СРСР: "Сталін усе бачив, усе знав, але вимушений був терпіти, поки тривала війна. Він погодився поряд з орденами Суворова й Кутузова встановити орден Богдана Хмельницького. Він дозволив друкувати в "Правде" українською (!) мовою поезії Тичини й Рильського і заклик Корнійчука визволяти... Радянську Україну. Газета Першого Українського фронту виходила українською мовою". Та закінчилась війна — закінчились українські права й вольності. Мало того, що під шумок боїв радянська армія знищила тисячі святинь, культурні цінності під час окупації фашистів були вивезені в Німеччину, а після війни — Польщу, в Росію, у мирний час почався замах і на територію України, від якої було відшматовано добрячий кусень і передано Польщі. Згідно з польсько-радянським договором віл 16 серпня 1945 року, між Польщею і Радянським Союзом було визнано новий кордон, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, значна частина Посяння, шматок північно-західної Галичини перестали бути українською територією. Це становило 19 500 кілометрів споконвічної української землі з майже півтора мільйоном мешканців. Обмін населенням і переселення із насиджених місць стало такою трагічною сторінкою, яку можна порівняти хіба що з вигнанням зі споконвічних територій вірменів турками.
А вже з другої половини сорокових років почався варварський погром культури Галичини й Буковини і сатанинський замах на духовну спадщину, яка ще дивом уціліла в Західній Україні до цього часу лише тому, що більшовики не встигли під час першого приходу в 1939 році знищити все, що могло нагадувати нації про її право на існування. В цій лекції, на жаль, нема часу (та й особливої потреби) на глобальний огляд історичних подій. Старшокласникам досить сказати про те, що чинили з бібліотечними скарбами І як спонукали митців писати на "потреби дня", не даючи їм іншого вибору, ніж вибір бути слухняними радянськими співцями нового ладу.
У 45-50-х роках у Львові приступили до тотального нищення фондів бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка: "На подвір'ї будинку по вул. Радянській, 24 встановили верстати-ножі (такі, як у палітурних цехах друкарень), на яких різали видання НТШ1, що зберігалися у складі. Це були видання, призначені для наукового обміну або для інших випадків. Різали вздовж і впоперек і лише після того вивозили майже січку на паперову фабрику". Було заарештовано останню захисницю бібліотеки Марію Деркач, на керівні посади призначено людей з погонами, які на ділі виявлялися злодіями, торгували з-під поли раритетними книгами. Я.Дашкевич підкреслює; "Одного такого "завідуючого", демобілізованого офіцера, академік Михайло Возняк зловив буквально за руку. Ні, його не судили — він пішов працювати викладачем Львівського військового політучилища". А в інших бібліотеках?" Годі шукати кращого ставлення до власне української книги, якщо на своїй землі ця книга вже вважалася зарубіжною! Очевидне неймовірне? Чому ж? І очевидне, і ймовірне: "Книжки українською мовою виявилися найбільше чужими для упорядників — на них наклеїли етикетки з шифром, що починається російською літерою "И", Тобто "иностранная книга". Своєю власною, рідною, для якої не було потрібне жодне особливе позначення, вважалася російська книжка. Українська книжка на українські й землі в бібліотеці української ж Академії наук ставала "иностранной".
Тиск на українських письменників у повоєнні роки був настільки великим, що й досі ми маємо лише уявлення про 15% того, що відбувалося насправді. Свідчення очевидців стислі й неповні вже з тієї причини, що не всім свідкам духовного і фізичного терору просто вдалося дожити до дев'яностих років. Процитуємо хіба що П.Загребельного: "У 1947 році в Києві за велінням ЦК партії скликається пленум Спілки письменників України, на якому громлять Юрія Яновського та Івана Сенченка за їхні романи про війну, але головний удар спрямовано на Максима Рильського за його поему "Слово про рідну матір" (не міг Сталін забути слів про "Кремлівську ограду") і на Малишка за Україну в книзі "Битва", Один досить марний поетик, наводячи рядки про синій луг і ромашки з канівських круч, вигукував: "Що це таке? Це ж кольори українського буржуазного націоналізму! І саме до тієї петлюрівської України звертається поет: "Так візьми ж моє серце..." Де ж Радянська Україна і чому не червонозоряній Москві хоче поет віддати свою кров і своє серце, а запеклим ворогам соціалістичного ладу?" Спробував Петро Панч почати друкувати в журналі "Дніпро" свого роману "Запорожці" — розгром. Леонід Смілянський несміливо згадав про київські Золоті ворота, як історичний спадок української історії й величі, — розгром". Стосовно фізичного терору, то досить згадати лише зарубаного сокирою галицького письменника Ярослава Гадана в 1949 році. Деякі матеріали з архівів свідчать, що спочатку було заплановано саме так прибрати Максима Рильського. Зупинилися на кандидатурі Галана як жертви виключно тому, що виникла потреба цю криваву справу в Західній Україні списати на бандерівців, націоналістів.
Літературна творчість українських митців, які заявили про свої таланти в роки Другої світової війни та перше повоєнне десятиліття не могла й не може вважатися етапним і взірцевим моментом нашого красного письменства. Знекровлена репресіями, зацькована повсячасними підозрами в "неблагонадійності", скута кригою безглуздих заборон, за влучним висловом Н.Шейко-Медведєвої, українська література, з деяким запізненням прокидаючись від летаргійного сну", не насмілювалася братись ні за животрепетні теми, ні за національні проблеми. Старше талановите покоління було майже повністю винищене. Те, що входило в літературу, виросло на безхліб'ї голодоморів, у постійному страху перед "чорним вороном", в комплексах національної неповноцінності й другосортності. До того ж і Друга світова наклала на душі юних страшний відпечаток. Вони побачили, як повсюдно торжествувало зло, як впивалася кров'ю мільйонів кривда. І йшлося не тільки про знущання ворогів-чужинців, а й про недремний нагляд своїх же, доноси, недовіру, бюрократизм, підневільне становище, коли людина в державі не коштувала й копійки. У своєму романі "Правда і кривда" Михайло Стельмах таки зумів про це сказати на повну силу бодай у вступному розділі-заспіві: "Посірілий, злий від безсоння і втоми начальник шпиталю непривітними очима зустрів новоприбулих і хрипко запитав Оксану:
— Що, й досі порядку не знаєш? Поранений не з нашої армії. Везіть у свій шпиталь.
— Дівчина розгубилась, безнадійно опустила руки, і сльози самі покотилися на шинелю.
— Чого ревеш, недотепо? — розсердився начальник шпиталю. — В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побігла. Добровільно ж пішла?
— Добровільно, — винувато схлипнула дівчина, притихла, і враз не вона, а слова її заридали: — Що ж я у той шпиталь довезу? Одне тіло без душі? І полковник Горюнов наказав під розписку передати вам, — безпорадно і вперто, мов колосок у росі, хилилась і випростовувалась дівоча постать.
— Полковник Горюнов? — шанобливо перепитав начальник. — Хто ж цей боєць? — кивнув на підводу.
Як бачимо, Марку Безсмертному надають медичну допомогу тільки тому, що є записка від начальства, що поранений претендує на звання Героя Радянського Союзу. Якби не це, умираючого не прийняв би госпіталь іншої (але ж радянської!) армії.