Реферат на тему:
Євген Фомін як дитячий письменник
Українська дитяча література 20-40-х рр. ХХ століття репрезентована великою кількістю різножанрових творів, розрахованих на сприйняття як дошкільнятами, так і учнями загальноосвітніх закладів. Серед розмаїття імен цілком справедливо було б назвати ім’я, що належить нашому землякові, митцеві самобутньому і різноплановому. Це Євген Фомін, каховчанин, вихованець Херсонського дитячого будинку, який ще в підлітковому віці виявив свій неабиякий літературний хист. Крізь усе своє недовге життя поет зумів пронести віру в високі ідеали добра і справедливості, тонке відчуття краси в оточуючому світі і в людині. Цим позначені і його твори, що входять у дитяче читання.
Вже один з ранніх віршів Є.Фоміна "Гроза" (1924), пов’язаний з перебуванням у Херсонському дитячому будинку, відзначається безперечною літературною вправністю. Хоча авторові тоді йшов лише чотирнадцятий рік, твір приваблює дитячою безпосередністю в сприйнятті околу, багатством уяви, багатоманіттям образних асоціацій. Звичайні побутові штрихи й буденні нотки сусідять з оригінальними метафорами і порівняннями, що увиразнюють картину грозової ночі ("скаче в горах червона коза – Блискавичний вогонь"; "ковзнувсь молодик Об небесний льодок. Посковзнувсь і пробив собі бік, Пролилась його кров на поля"; "руденький ковзун угорі Рану чорним бинтом зав’язав"; "мов пес на цепу, Тінь за нами брела"). Кожний такий троп свідчить про дивовижну спостережливість юного поета, який ніби одночасно живе і в реально-приземленому світі, і в якомусь казковому вимірі, баченому тільки дитиною. Авторські перифрази "наш товариш Гнідко" (кінь), "руденький ковзун" (місяць) надають творові лагідного, зворушливого звучання. Вірш сповнений динаміки, насичений численними дієсловами на позначення швидкого перебігу подій.
Підліткові враження Є.Фоміна відбились і в його вірші "Любов у дитбудинкові" (1926). Ліричний герой на межі між дитинством і юністю переживає своє перше кохання:
Ворушилось у серденьку юнім
Невідомеє, тепле чуття.
А як очі зустрілись з очима,
Пронизав душу радості ток:
Все ввижалася синя юпчина
І квітчастий циганський платок.
О дитячії дні золотії… (5, 22)
За окремими штрихами постають долі цих дітлахів, що дорослішають у процесі навчання, праці, творчих пошуків. Окрасою твору стали самобутні образні вислови, які віддзеркалюють романтичні настрої і поривання чулих душ ("Коли день запорошиться в попіл, А ми кажемо: нічка зліта, — Ми серця свої в радості топим"; "Мрійно мчаться запалені коні, Мої думи за ними услід"; "Весняні вітерці вже проснулись, Подались дратувати Дніпро"). Цікавою є поетова версія приходу світанку: це баталія нічної темряви із ранком. Це битва, в якій є переможені і звитяжці:
Відступаючи, ніч-чарівниця
Затягнула з собою згадки;
Стали падать, мов вбиті, зірниці
На покров її сірий, м’який. (5, 23)
Своєрідно змальовує автор і картину приходу студеної пори, подаючи її у феєричному серпанку ("мчалась зима в ґринджолятах І за нею слідком холода"). Така схильність до персоніфікації природних явищ зближує юного поета із старшими співцями-херсонцями Дніпровою Чайкою та Миколою Чернявським. І тут ідеться не про наслідування чи образні запозичення, а про подібність мистецького бачення. Порівняймо щойно наведену фомінську характеристику з зимовими поетичними враженнями М.Чернявського: "Налетіла злая віхола, Нашуміла – і нема, А за нею вслід приїхала На санях ясна зима".
Автобіографічний диптих "Спомини" (1936) продовжує тему безпритульності. У першому вірші "Я пам’ятаю літню ніч…" юний герой ще живе в світі безтурботного дитинства, має ніжну матір і люблячого батька, який вирушає "далеко воювать". Наступна поезія "Вже одшуміли зливи куль…" репрезентує вже хлопчика-сироту, що втратив найрідніших людей і кинутий долею напризволяще ("я сплю, бездомний, в рундуку, Жорстокий вітер наді мною, Рожевовиді сни не йдуть, Казок засніжених не тчуть З ниток невловного спокою"). За допомогою засобу контрасту поет підкреслює ті разючі зміни, що відбулись у житті безвинних дітлахів унаслідок громадянської війни та розрухи. Але фінал диптиха щасливий. Безпритульного хлопчика знаходить чуйна людина, що відводить його до дитячого будинку.
Нотками співчуття перейнята "Пісня про Гаву Хлюста". Це така ж хвилююча розповідь про долю безпритульного, сповнена гнітючих деталей ("в глухому підвалі Жили ми удвох", "голодні квартали Чорніли, як льох", "хліб здобували, Як дикі вовки"). Проникливим поглядом на цю проблему Є.Фомін суголосний багатьом своїм сучасникам – С.Васильченку, А.Головку, А.Макаренку, Івану Дніпровському, І.Микитенку, Л.Пантелєєву, Є.Букову та ін.
Принагідно образи дітей подає Є.Фомін у циклі віршів "Листи Ніколло Сакко" (1936). Приречений на смерть робітник-арештант, що перебуває в гнітючій атмосфері в’язниці, сприймає прихід до нього членів сім’ї як справжнє свято ("заспівала, як віоліна, Тюрми нерухома мла"). Ось його враження від зустрічі зі своїми дітлахами:
І якийсь далекий, небесний
Що пронизує серце, світ
Принесла маленька Інесса.
Він і досі мені горить.
А мій хлопчик із чорним бантом
Викликає в душі моїй
Образ великого Данте
В Італії голубій. (22, 56)
Герой ніби розчиняється в хвилях емоційного піднесення, батьківських почуттів ("Здалося – мене немає, Лишилась – одна любов"). Але такі дитинно-ніжні замальовки сусідять у циклі з публіцистичними штрихами, плакатними мазками ("На ворогів Ми удвох з Бартолло Гостримо класовий ніж!").
Таке поєднання притаманне й поезії "На демонстрації" (1938), в якій Є.Фомін живописує святкову картину, характерну для першотравневих і жовтневих урочистостей за радянської доби. Барвисте й багатоголосе оточення викликає щире захоплення у малюка, що вперше побачив таке яскраве дійство ("маленьке хлоп’ятко вдивлялось, вслухалось", "на личку подив, цікавість в очах"). Автор передає мінливість вражень малого героя від незвичайної події, свідком і безпосереднім учасником якої він став з волі дорослих. А водночас письменник не забуває додати в традиційному дусі радянських агіток, що нічого цього не було б, якби не революційні завоювання більшовиків, якби не кровопролитна класова боротьба.
Сучасного читача в подібних віршах Є.Фоміна приваблять, безперечно, не ідеологічно витримані вкраплення, а насамперед світлий образ жінки-матері, яка ніжно пригортає до себе маля. Як у поезії "На демонстрації", так і в творах "Розцвітає мак", "Зітхання над колискою", "Матері", "Рафаель" та ін. це символ безмежної любові і самопожертви. Це один з улюблених образів митця, що представлений у його доробку від раннього періоду й до останніх літ життя.
У дусі таких шедеврів, як Шевченків твір "Унашім раї на землі", Є.Фомін ще в юнацькі роки прославив жінку-матір у поезії "Розцвітає мак" (1926):
Як блакить, життя:
На руках дитя.
Радість.
Дощ в гаю шумить,
У глухій пітьмі –
Радість.
— Спи, дитя, баю! –
Радість. (5, 21)
Орнаментуючи текст словом "радість" автор передає піднесеність душі жінки, яка всю свою любов переносить на крихітну істоту, що символізує саме життя, його неспинність і його щедротність. Контрастні штрихи ("у глухій пітьмі" – "в ясність"), наскрізний мотив дощу як життєдайного начала підсилюють відчуття святості й незглибимості материнської любові.
Монументальний образ матері постає у вірші "Зітхання над колискою" (1930). Героїня твору перебуває у двох вимірах: у реальності, побіля дитинчати, і в мріях, де її хлопчик уже виступає справжнім морським вовком ("син у неї відважний моряк, ген // пливе, пропливає чужі городи". Жінка сповнена ніжності й любові, відчуття втіхи за своє материнство, за свого пестунчика, що обов’язково "вийде в люди". Вона стоїть "величаво-щаслива і горда", і її безмежна любов розчиняється в прекрасному й гармонійному світі, додаючи йому особливої принади:
Кучерявиться ніч на деревах, домах
і в високому синьому небі.
Скоро ранок рожевий, щасливий
постука безмовно у дім. (17, 39)
Подібні мотиви і образи характерні також для поеми Є.Фоміна "Рафаель" (1937), героєві якої являється у видінні і сам знаменитий художник епохи Відродження, і його "замріяна Мадонна, Принадна й радісна, як сонце навесні", котра виступає символом жіночої самопосвяти:
Маля притиснувши до материнського лона,
Вона всміхалася, одкрита і жива,
В очах світилася любов її бездонна. (5, 147)
Поет схиляється перед хистом славетного Рафаеля Санті як гуманіста, що з допомогою пензля возвеличував загальнолюдські цінності, як дивовижного майстра, що "в натхнення мить усі частки зібрав У образ праведний Сікстинської Мадонни" і тим самим "красоту людську до вищого підніс".
Гімн жінці-матері й дитині сплітається в цій поемі з славнями на честь неньки-природи. Герой переживає почуття захопленості довколишністю, просторами рідного краю, його маєстатичною красою. Про це зокрема йдеться в таких хвилюючих терцинах:
Люблю я дивний світ безсмертної природи.
Завжди, розчулений, спішу забутись в ній
В хвилини радості й безжурної свободи.
В дитинства давній час, тривожний і сумний,
Знаходив спокій я на мальовничім лоні,
В красі чаруючій і вічно молодій. (5, 145)
Закоханість у довкілля пронизує вірші "Хмарина", "Море", "Яблуня", "Етюд" та інші ліричні зразки, які можуть принести естетичну насолоду як дорослому, так і дитячому читачеві. Малюнки в них надзвичайно виразні, легкі, прозорі, ніби схоплені уважним і досвідченим художником, достеменним майстром живопису.
Контрастністю образів та барв, подібністю ритмічного малюнку (використанням чотирьохстопного ямба з чергуванням жіночих і чоловічих рим у рядках), поезія "Море" Є.Фоміна мимоволі викликає в пам’яті ще один шедевр мариністики, що став хрестоматійним і добре знайомий юному читачеві, — "Парус" М.Лермонтова.
Ідея єдності людини і природи лягла в основу класично вишуканого твору "Асканія-Нова", написаного граціозними октавами. Автор поглядає на свій рідний степовий край і крізь призму сучасності, і через спомини про минуле:
Зринають спогади, і я од втіхи плачу…
Дитинство тут пройшло, тут перші птиці мрій
Родились і жили в уяві молодій. (5, 55)
Від споглядання любих серцю краєвидів героєва душа "незнаним трепетом горить".