Ліричний герой збірки Миколи Вінграновського
"Цю жінку я люблю…"
Микола Вінграновський – перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його – багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботі ми досліджували риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики, а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. "Космізм", риси міфологізму, філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета "Атомні прелюди". Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись: війна і мир, а в ширшому аспекті – життя і смерть, письменник торкається також питання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу, його вірувань.
Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: "Демон", "Прелюд Землі", "Тринадцятий прелюд", "Проклятий прелюд", "Прадід", "Тост", "Без назви".
Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними.
Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від "Атомних прелюдів". Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної "космічності". Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: "Баба Марта", "Ні жінки, ні хати тієї нема", "Сумні без батька двоє діточок цих", "Оксана", "Марія", "Качки летять! Марієчко, — качки...", "Вона була задумлива як сад", "Гайявата", "Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило". Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи).
Поетика філософської лірики, з якої ми можемо провести пара-
лель у міфологізм творів М.Вінграновського, має свої характерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду ("Саду", "Вона була задумлива як сад", "Ранковий сонет", "За гай ступило сонце і пішло", "Кінотриптих"). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та у М.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення.
Образ Дніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета ("Чуєш Дніпре мій", "Скажи мені, Дніпре", "Ніч Івана Богуна") і на-
буває власних ознак. Саме у віршах, де функціонує образ Дніпра, ба-
чимо й запитальні конструкції.
Одним з основних ключових образів у збірці "Атомні прелюди" є образ Землі – колиски всього людства.
Міфологізм – характерна ознака таких поезій, як "Скіфська колискова", "Димар", "Прадід", "В холодній балці ніч відьмача", "У лісі темно, в лісі ніч", "Індустріальний сонет", "На міднім небі вечір почорнів", "Імператриця Варвара", "Жоржина" та ін. Поет нерозривно пов’язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні вірування знаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї.
Серед рис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадро-
вість поезій, новотвори, верлібризація.
Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями "Вас так ніхто не любить , я один", "Ти тут! Ти тут! Кохана, — ти як світ", "Не починайся...", "За літом літо, літо літо лове", "Елегія", "Вечірнє", "Ходімте в сад. Я покажу вам сад" і змушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі.
Ми простежили становлення ліричного героя збірки Миколи Вінграновського "Цю жінку я люблю…" . Перед нами постає великий лірник, надзвичайний оптиміст , людина, здатна на жертви заради коханої жінки, майстер слова – ось далеко не повний перелік якостей, що втілює в собі герой поезій даної збірки.
Наука цих віршів— це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої "актуальної" лірики, який сьогодні виявився на гребені. А , можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі.
Можливо, обізнаний читач розчарується, бо віршів, написаних порівняно недавно, дуже мало. А інші твори хоч і улюблені але ж і читані-перечитані нераз.
Цікаво, що автор, залишився вірним собі: жодної хронологічної послідовності. Сьогодні Микола Вінграновський дотримується точки зору, що для читача не так важливо, коли, в якому віці поет написав свій твір, для нього суттева художня вартість. З цього приводу влучно висловився Олександр Климчук: "Ранню поезію за звичай поселяють у "передпокої" вибраного, в октаві невідпорної хронології й логіки: що візьмеш з молодого-зеленого? Вінграновський вибирає вірші за принципом їхнього суголосся, єдинокровності, художньої повноцінності, рік народження вірша для нього— паспорт, а не індульгенція на відкуп творчих гріхів. "1
Такий зміст, глибинна внутрішня гармонія може й повинна об єднувати твоори.От і маємо на місці "програмного" твору – сумовито-іронічне й сокровенно-ліричне : "Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув про вас…" , а завершує томик печальна і пристрасна "Остання сповідь Северина Наливайка"-чи не єдиний у книжці відверто-політичний і гострозлободенний вірш, написаний двадцять п ять років тому.
Поет осмислює любов у трьох основних вимірах. В суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця) , суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу і просто-до людини, близької і далекої, знайомої і незнайомої ) і, нарешті, у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту , основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життеспраглих сил.
"У поезії Миколи Вінграновського— дивовижна щільність кадрів граційна плавність переходів від одного плану до іншого, невимушеність, з якою поєднуються речі, здавалося б, непоєднувані. А ще— відчуття якоїсь абсолютної свободи, незаданості, непередбачуваності при чіткій внутрішній організації, а в деяких творах— навіть спланованості лірики",— так відгукується у журналі "Дніпро" Світлана Антонишин про збірку Миколи Вінграновського "Цю жінку я люблю ".1
Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне.
І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.
Про що б не писав Микола Вінграновський , він пише не з гніву ітим більше не з ненависті, а з любові.І навіть найгостріші ркчі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом,зворушливою людяністю і добротою.
У збірці знайшла місце поезія,яку не називають ні сексуальною, ні еротичною,але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття.Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними ,небесними,як у вірші М.Вінграновського:
Коли моя рука то тиха то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
Зплеча на груди ,і з грудей до ніг…
Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В мемонній тиші і коли мене
І темну глибину повергне темна слада-
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо
Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…1
Як передано тут вищу мить взаемного саморозкриття в любові, щастя взаемопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих!
Це мить щасливого спокою: "проміння сну"— сонцем осяяний сон, "тиша лимонна", "голоси у гніздах ластівочі стихають тихо"— яка тут доречна тавтологія, що передає тишу! Засинає хмарина понад полем із своїм золотим кермом і, нарешті, спить рука в руці. Кожен рух в цьому щасливому спокої сповнений плавності: його" рука, то тиха то лукава", пливе по шиї коханої невабом, її рука "солодка, ніби слава". Що може бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?! Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: "У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…"
"Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття , ця лодія біла, значить, чиста,хоч і пливе "по водах любощів між берегами ночі."Тут ніч і "темна глибина",в яку повергає "темна слада", створюють атмосферу інтимної таємничості".1
Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті— щастя до сліз.
Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і "темної слади" , завершується образами світання і ранку— переходом із ночі любощів у день, у будень життя.
"Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі"2,-говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига.
Принципи моралі ,етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики . Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду,у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених
смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива , дитинної безпосередності.
Відкривається збірка віршем "Синьйорито акаціє, добрий вечір…" Ліричний герой веде розмову із акацією,коли "осінь зійшла по плечі" ,— він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті.