ТЕМА
Роман М.Стельмаха "Правда і кривда"
ПЛАН
І. Проблематика.
2. Композиція.
3. Марко Безсмертний.
4. Євген Дибенко.
5. Антон Безборотько.
Михайло Стельмаха глибоко хвилювали проблеми вічні, глобальні. Ними він жив — художньо переплавлював у місткі образи. Про це свідчать метафоричні назви більшості його романів, п’єс, повістей, оповідань та поезій: "Гуси-лебеді летять...", "Чотири броди", "Хліб і сіль", "Гуси-лебеді летять...", "Правда і кривда", "Кров — людська — не водиця", "Зачарований вітряк", "Мак цвіте", "Березовий сік..."
На початку 1959 року Стельмах з трибуни ІV з’їзду письменників України вперше розповів про те, що працює над новим романом про сучасника, про людину, яка ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни і щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров'я і на добрий розум.
Отже показ життя українського села в останні роки війни та перше повоєнне літо, переборення хліборобами неймовірних труднощів у відбудові народного господарства, зруйнованого гітлерівцями, — така провідна тема роману "Правда і кривда (Марко Безсмертний) (1961). З фарватерною лінією переплітаються інші — не мені важливі: одвічна боротьба правди і кривди, добра і зла; безсмертя трудового народу як творця всіх матеріальних і духовних цінностей на землі; подолання згубних наслідків культу особи Сталіна; моральна чистота; порядність, чесність людини праці. В епілозі твору головний герой Марко Безсмертний зізнається Григорієві Задніпровському:
— Горджуся твоєю останньою книгою! — обняв побратима Марко, — її братиму із собою в поле.
— Справді? — розчулено подивився в карі очі з тими золотистими обідочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький туманець. Що ж у мій дійшло до тебе?
— Насамперед, Григорію, правда! Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда.
У романі "Правда і кривда" (Марко Безсмертний) Михайло Стельмах розробляє тему народу і величі його духу, правди, що перемагає і в кровопролитих боях, і в післявоєнних труднощах.
Багатопроблемність зумовлю й багатоплановість роману "Правда і кривда": на життя героїв (наприкінці другої світової війни — незабутня весна переможного 1945 року) дуже часто в кінематографі чиєму напливі "накладається" й давне (передвоєнні роки), й недавнє (початок війни) минуле.
У центрі уваги Стельмаха-романіста — художнє дослідження характерів. Передусім — Марка Безсмертного. Не випадково його ім'я й прізвище винесені в другий заголовок, твору. Таким чином, композиція образу Марка Безсмертного — це композиція провідної сюжетної лінії; її доповнюють, розширюють й поглиблюють і такі не менш важливі суєтні лінії, як-от: Григорій Задніпровський – Поцілуйко, Броварник – Кисіль, Марко Безсмертний — Степанида, Євмен Дибенко – Антон Безборотько, Григорій Задніпровській — Катерина Кульбабенко, Безбородько — Марія Покритченко, Поцілуйко — Василина...
Винятково важливу ідейно-композиційну роль у складному переплетенні і взаємозв’язку сюжетних ліній відіграють не тільки численні розповіді, екскурси в минуле, спогади персонажів, а й авторські ліричні відступи та мистецькі виписані картини природи. Ось як, наприклад, Стельмах-психолог розкривав найпотаємніші роздуми і найінтимніші переживання Степаниди, коли вона заново відкриває для себе чар "сизої світанкової і рожевої вечірньої роси":
Здавалося б, ще таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, — це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортав зелену, росицею скроплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізав ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віночку і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям.
Власне, це не тільки викінчена пейзажна зарисовка, а справжня поезія в прозі: тут і веселковий світ дитинства, і все глибше пізнання таємниць краси природи , і пробудження найсвітлішого й найсвятішого почуття...
Наведений вище уривок з роману "Правда і кривда" яскраве підтвердження того, як віртуозний майстер оранічно вмонтовує спогади в художню тканину.
Романіст найкраще спроможний відтворити історичні та психологічні процеси. Як художнє дослідження історичних закономірностей епохи, соціальних доль людських роман у принципі, "не мав собі рівних ні поміж інших літературних жанрів, ні поміж інших видів мистецтва". Свідчення цьому "Правда і кривда" — один із найвизначніших творів української літератури початку шістдесятих років.
Найповніше розкривається психологічне мистецтво Стельмаха-художника при "ліпленні образу Марка Безсмертного.
Зспів роману "Правда і кривда" вводить читача в пекельний вир битви, неймовірних випробувань: "Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами": "Божеволіло залізо, божеволіли коні і шаленіли люди. Відблиски вибухів спалахували в їхніх очах, у відблисках вибухів темно масніли калюжі крові. І на тлі цього пекельного бою — богатирська витримка і стійкість наших воїнів. Уже тут визначається масштабність і символічність образу Безсмертного.
Ми ще не бачили й не чули Марка, а вже покладено перші різкі мазки його образу (через опис бою і прізвище), підкреслено його характері типове. Зовнішність персонажа домальовується в контрастному освітленні. Спочатку через сприйняття дівчинки-підлітка ("Ондечки, поруч з Георгієм Побєдоносцем лежить..."), потім — медсестри і полковника (Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились перед двома воїнами; мальованим — небесним і пораненим —земним. Навколо небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного — темніли плями крові").
Життєва правдивість образу Марка Безсмертного поглиблюється коли Стельмах-художник детальніше вимальовує його зовнішні риси (і знову ж — через світовідчуття іншого персонажа): "Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, нерівною підківковою вусів обличчя солдата..." Ця деталь, "нерівна підківка вусів", у портреті Марка Безсмертного весь час набуватиме нового освітлення.
А коли серцю героя уже не вистачало крові і "воно" зупинялось, стихало, мов пісня", Оксана, перелякано торкаючись його плечей закричала: "Не вмирайте...". Гіперболічна сила Марка-воїна і Марка сіяча піднесені Стельмахом до епічності ("Я не в...мираю. Я в... видужую").
Санітари принесли Безсмертного в підземелля, хтось шарпнув за ногу, потім за другу й здивувався: "Ви погляньте на цього новака — у нього замість онуч роздертий есесівський прапор". Деталь разюча, вона підносить образ Марка на вершину нечуваної витримки й мужності, нездоланної віри в перемогу: "Топчу фашизм! Топчу кривду!" — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст".
Що ж нас найбільше вражає а образі-характері Марка Безсмертного? Передусім державна масштабність роздумів і прагнень персонажа, його тверда безкомпромісність, поетична окриленість душі, чуйність до краси, вірність матері; коханій, громадянському обов'язку, непримиренність до нехтування інтересами трудівника, до черствості, егоїзму, безвір’я. Непримиренність у боротьбі за відстоювання правди, любов до рідної землі, людяність — ось що характеризує воїна, трудівника, творця.
Стельмах-патріот увесь час загострює увагу читачів на великій людяності Марка Безсмертного: він у своїй землиці дає притулок сироті Хведьку; з ніжністю звертається до покаліченої пташини: "Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід ні для забави, ні для їжі"... Чуєш, не вмирай пташино, живи і виводі свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішім". Перенісши нечувані болі і страждання, надивившись смерті в вічі і перемігши її, Марко Безсмертний став ще чутливішим до світської правди і краси. Коли фронтовик побачив, як Антон Безборотько губить здоров'я і материнство жінок, він уже інакше не міг вчинити і загнав жосткосердя в крижану воду.
Такий вчинок — хоч якоюсь мірою і непродуманий — якраз у характері Марка. На пленумі райкому Безсмертний так пояснює свою поведінку:
— Мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу красу, і жіночу працю, і особливе материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і мавпою.
Цей вчинок, загострює сюжет, відіграв першорядну роль не лише в розкритті образу Марка Безсмертного, а й у зриванні "масок" з Безборотько, Мамури й Киселя.
У кінці роману "Правда і кривда", коли Марко Безсмертний досяг жаданого (біля нього "дитячою мовою жебоніло зерно")/, Михайло Стельмах стає ще стриманішим і скупішим у довершенні образу: підкреслюється велика радість героя і його незгасна любов ("Я люблю вас"), і в той же час — його простота в усьому — великому і малому.
Євмен Дибенко в романі "Правда і кривда" втілює тему народу, величі його духу, перемогу правди. З "діда з критикою" б’є кличем розумний іскрометний сміх. Дошкульним словом він глузує з тих керівників, які зловживають службовим становищем, ганяються за збагаченням; з дружиною і друзями добродушно жартує, не "переходячи межі". При створенні цього колоритного характеру Стельмах-художник скористався мудрою порадою Остапа Вишні: "Ловіть, спостерігайте контрасти — буде сміх!"
З однієї суто дибенківської фрази: "Покисла трохи і відкисай" Марко Безсмертний відразу ж пізнає діда-гострослова. Євмен у зображенні Стельмаха-художника ніби з картини зійшов:
Ще хтось затупав угорі, скрипнули двері, і в підбитому одвірку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився невисокий, міцножилий в свитці на рохристі дід...
Означення "непокірний" подано на першому місці. А потім окреслено контури зовнішності — надто скупі, наскільки дозволяв світло в землянці. Освітлені лише дві характерні риси: дід Євмен "невисокий, міцнотілий". І ще неначе мимохідь — "в свитці на розхристі". Але який промовистий цей штрих! У такій звичці — риса характеру старого...
Та найвиразніше виясняє свою вдачу Євмен через мовну індивідуалізацію. Слово в нього іскрометне і барвисте. Фраза енергійна, з внутрішнім зарядом.