Реферат на тему:
Поет, культуролог і дослідник літератури – Яр Славутич
Місце народження будь-якої історико-культурної постаті (державного або громадського діяча, вченого, митця, письменника тощо) виглядає інколи важливою інтерпретаційною проблемою, що становить значення як для неї, так і для її дослідників. Місце народження – це першородний зв’язок зі світом, перший досвід відчуття рідної, "своєї" землі, початкові й початкуючі кроки зростання. Це й перші символи майбутньої долі.
Під цим кутом зору викликає інтерес постать поета, літературознавця, педагога, культуролога, українознавця, дослідника української діаспори Яра Славутича.
У його долі, творчій манері, поетичному, науковому й публіцистичному слові наявні традиції та якості, що беруть свій початок від М.Некрасова, О.Солженіцина, М.Зерова й "неокласиків", взагалі від синтезу послідовно реалістичної художньої культури й неокласицистичного сприйняття реальності.
В статті "У дзеркалі життя й літератури" (з такою назвою вона вийшла у мельбурнському варіанті, 1982; у київсько-едмонтонському – під назвою "Яр Славутич: Короткий біографічно-літературний портрет", 1997) Дмитро Чуб чітко й однозначно надає вихідні дані про нього:
"Народився Яр Славутич 11 січня 1918-го року на хуторі Жученки, колишньому козацькому зимівнику, поблизу села Благодатного на північній Херсонщині (кілька кілометрів на захід від села Гурівки). Батько походив із козацької шляхти, мати – проста селянка. Серед предків Славутичевого батька – низка видатних постатей, військовиків, що відзначились у битвах проти татар, і культурних діячів ще з часу гетьманів Б.Хмельницького та І.Мазепи".
Однак не все так просто з визначенням територіальної "прописаності" цього вченого й поета. Д.Чуб щодо місця його народження використовує означення "північна Херсонщина", хоча у теперішньому адміністративному розподілі це територія іншої області.
Сам Яр Славутич детальніше і більш проблемно фіксує свою територіальну приналежність. У "Слові до моїх долинських земляків" (1991) він вважає за необхідне прокоментувати такий історико-географічний момент: "…Хочу уточнити, що я народився в межах колишньої Херсонської губернії. Тепер те місце, де процвітав хутір Жученки, належить до Новошевченківської сільради Долинського району Кіровоградської області, – і робить цікавий висновок, що має безпосереднє відношення до проблематики й принципу відбору матеріалів у цій "протаврійській" книжці. – Тому я і херсонець, і долинець – за вужчим визначенням, а історично – запорожець". Важли— вою виглядає та обставина, що відомому письменникові й науковцеві небайдужа його територіальна причетність, що вона є для нього знаковою величиною. Симптоматично, що сам Яр Славутич зараховує себе до постатей Таврійської землі (у широкому плані) й пишається своїм народженням на історичній Херсонщині, що мені неодноразово доведилося спостерігати під час його регулярних відвідин Херсона у 90-ті роки. Це дає підстави увести його ім’я, постать до галереї образів цього дослідження.
Яр Славутич (Григорій Жученко) – багатогранна особистість. До характеристики його постаті докладають чимало означень, епітетів, образних порівнянь. Масштабну (за рахунок патетики й експресивності) оцінку його діяльності й значення дав Юхим Красноштан такими паралелями й узагальненнями: "Відомо, що Тараса Шевченка влучно називають Кобзарем, Івана Франка Каменярем, Олеся Гончара Прапороносцем. Я назвав би Яра Славутича, без вагання, Правдоносцем України. Його ім’я та інших славетних повинне увійти в Пам’ятну Книгу, що увічнює найзаслуженіших українців, його творчість – у золотий фонд українського письменства, а його підручники – в осяги новітньої української педагогіки".
У цій розвідці аналізу підлягає один з аспектів його діяльності як науковця.
Яр Славутич – доктор філософії та літературний критик, суб’єктивний у найкращому сенсі цього слова.
Літературознавець, як і митець, завжди прагне писати про те, що йому найближче за духом й уподобаннями. Таким чином цілком природно реалізується право дослідника на суб’єктивність, під якою я розумію аргументовану особистісність.
Тільки у не мислячому літературознавстві суб’єктивність є недоліком – аналізу, підходу, оцінки. Те, що у вітчизняній літературознавчій думці традиційно називали "об’єктивністю погляду", найчастіше зводилося до тиражування стереотипів, прописних істин, навколонаукових банальностей.
Це дає підстави вважати, що декларована "об’єктивність позиції" нерідко демонструє не тільки відсутність мислення, але й натяку на нього. Вона нагадує подорож автострадою, де все передбачено, розписано, регламентовано, нагадує шлях, на якому все зрозуміло й не може бути відкриттів.
На тлі з цим суб’єктивність (у науці, мистецтві, літературі) я оцінюю як важливий чинник пошуку істини.
Суб’єктивність – це свіжість дослідницької ідеї, унікальність інтерпретації, новизна проблематики, полемічність думки, реформація наукового канону. При цьому не варто ототожнювати суб’єктивність з невмотивованістю. Навпаки, це концептуальна й фактографічна аргументованість позиції. Чим виразнішою є суб’єктивність твору (мистецтва, науки тощо), тим підкресленішою стає його вагомість.
Тому цілком закономірно доходимо висновку: суб’єктивність – це невпинний дослідницький рух за межі усталеного, це вміння мистецької та аналітичної самореалізації, це найкоротший шлях до наукового або художнього відкриття. Й логічно переходимо до наступної теоретичної тези: діалог суб’єктивних поглядів належить до провідних рушійних сил у науці.
Українська література й літературознавство ХХ століття (до них можна докласти десятки різноманітних характеристик, і всі вони будуть такою ж мірою справедливими, як і невичерпними) розвивалися там і тоді, де вивільнювався суб’єктивний дух, де висвітлювалася індивідуалізована, непересічна позиція митця, дослідника, мислителя.
До тих, хто розвивав наукові уявлення про характер і специфіку національної літератури, літературно-художнього розвою в Україні та діаспорі, належить поет і професор з "північної Херсонщини" Яр Славутич. Разом з Юрієм Лавріненком, Наталею Кузякіною, Михайлом Остриком, Юрієм Шерехом, Валер’яном Ревуцьким він відкривав і аналізував вершинних письменників України, порушував фундаментальні проблеми з життя українського мистецтва, формував цілісну картину української художньої культури на батьківщині та за її межами, насамперед у Канаді.
Тут варто згадати його потужне дослідження "Українська література в Канаді" (Едмонтон, 1992). Це об’ємна за всіма показниками праця, що складалася протягом понад тридцяти років. Перші (за часом написання) статті у ній позначені 1958-им роком ("Обкраяна антологія" та "Спроба зразкової антології української поезії"), останні ("Не приховуючи почувань", "Жахлива правда") – 1992-им, роком виходу цієї збірки монографічного гатунку.
Для усвідомлення генералізуючих засад літературознавчої манери Яра Славутича необхідно зазначити, що чимало статей цієї книжки після їх створення у 60 – 80-ті роки потім доповнювалися новими фактами, відточувалися стилістично й змістовно. Вчений не полишав написані ним розвідки, а систематично звертався до них, поглиблюючи й удосконалюючи їх, роблячи дописки й подаючи додаткову літературу з порушених наукових або літературно-публіцистичних питань.
Науковий шлях Яра Славутича вартий високих етичних і дослідницьких оцінок: він (шлях) полягає у формулюванні лейтмотивних, наскрізних наукових проблем, що цілеспрямовано розроблюються протягом усього життя вченого. Оскільки є митці (поети, прозаїки, маляри) однієї-двох тем, так є і дослідники одного-двох тематичних уподобань.
Така наукова зосередженість, а точніше, нерозпорошеність дає змогу, по-перше, проводити довгоефективну збирацьку роботу, по-друге, здійснювати глибоке, містке аналітичне й синтезуюче тлумачення фактажу, і, по-третє, створювати викінчені наукові дослідження, у яких слово є так само відшліфованим, як і дослідницька думка. Це шлях до творення наукових шедеврів, що матимуть таку ж самоцінну вартість, як і класичні витвори мистецтва. Схарактеризований метод інтелектуальної діяльності є, власне, формою наукового мистецтва, до якої і прагнув Яр Славутич у власній дослідницькій роботі.
У збірці-монографії "Українська література в Канаді" осмислено провідні напрямки розвою українсько-канадської поезії та прози (термін, що його активно вживає Яр Славутич) протягом століття – з кінця ХІХ ст. і аж до українськомовних художніх публікацій початку 90-их років ХХ ст. Назва цієї книжки – суто літературознавча. У ній (назві) позначено основне тематичне поле дослідження, проте діапазон українобачення є значно ширшим.
Ученим розглядається розмаїте коло питань. З-поміж них виділяються такі: організація українського життя в діаспорі ("Про українських поселенців у Канаді", "Українське життя в Канаді"), входження української культури до світового духовного простору й популяризація класичних творів української літератури на Заході, їх переклади іноземними мовами ("Галицько-волинський літопис англійською мовою", "Підмогильний англійською мовою"), життя й подвижницька діяльність відомих україністів ("Ювілей визначного мовознавця П.Ковалева", "Відзначення 80-річчя Б.Антоненка-Давидовича поза Україною"), топоніміка у Північній Америці ("Українські місцеві назви в США", "Українські місцеві назви в Канаді"), полемічне тлумачення окремих явищ літературного процесу ("Чехов як українець") тощо.
Відмінна риса Яра Славутича – цілеспрямована фактографічність дослідницької манери. Так, у критичному огляді "Українська поезія в Канаді" він зазначає, що за його підрахунками в Канаді "до 1975 р. … писали й друкували свої
вірші щонайменше 300 поетів чи віршувальників", і далі сумлінно, за абеткою, перераховує тих із них, кого зміг розшукати й встановити. Перелік авторів поетичних робіт, які були за походженнями українцями й писали у Канаді рідною мовою, розміщено в книжці дрібним шрифтом майже на двох з половиною сторінках.
Окрім цього, у спеціальній примітці Яр Славутич зауважує, що "складено цей список до 1976 р., під час перегляду українсько-канадської преси.