Л. Мартович — ТАЛАНТ МОГУТНІЙ, НЕВМИРУЩИЙ
Починаючи від І. Руданського, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, сила українського сатиричного слова зміцнювалася, поглиблювалася, урізноманітнювалася — і в особі Л. Мартовича досягла своєї вершини.
...Лесеві Мартовичу було вісімнадцять років, коли в Чернівцях, у друкарні Г. Чоппа, коштом Василя Стефаника вийшло оповідання "Нечитальник". Відзначений тонкою спостережливістю автора, актуальністю художньо осмислених проблем, громадянською сміливістю, цей літературний дебют засвідчив появу нового оригінального таланту. Відтепер і впродовж короткого стражденного життя письменник віддаватиме всі свої художньо-інтелектуальні сили на боротьбу за те, щоб "в тім світі запанував порядний чоловік, той, що працює, а не злодій і розбійник".
Багатогранна загальна й естетична культура, широта суспільно-політичного кругозору, місткість художнього узагальнення — все це дало підстави визнати Леся Мартовича самобутнім, незрівнянним сатириком кінця XIX — поч. XX століття. "Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького народу, — писав І. Франко, — причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, вміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону".
Народився Олекса (Лесь) Семенович Мартович 12 лютого 1871 р. в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) в родині сільського писаря.
Батько майбутнього письменника самотужки навчився грамоти. Мав 15 моргів поля, гарну хату, пасіку і сад. Все це здобуто тяжкою працею "без нічиєї кривди".
Грамота допомогла Мартовичу-старшому піднятися на сходинку соціальної драбини — з наймита до писаря, стати "взором порядного, непідкупного громадянина", авторитетним серед односельчан. Так під його впливом сільська громада не зраджувала своєї віри, не голосувала на виборах за панів, не "охрунювалася" (ополячувалася).
Статки Мартовичів були невеликі. У сім'ї, крім Леся, було ще троє дочок: Марія, Вікторія, Людмила. Незважаючи на матеріальні труднощі, батько намагався дати єдиному синові добру освіту.
У 1882 році Лесь Мартович — учень польської Коломийської гімназії. "Мартович був надзвичайно здібний, — згадував В. Стефаник, — і дома ніколи не вчився (...) Через те товариші його шанували, а любили його за веселу вдачу й ще за ті дотепні оповідання, які він видумував. Лежить бувало на ліжку лицем до стіни і сам до себе сміється і аж потім оповідає"'.
Він справді володів дивовижним талантом оповідача. Про неймовірні речі вмів говорити так природно, просто, достовірно-переконливо, що не повірити чи забути було годі. У 55-річному віці Василь Стефаник з усіма подробицями згадував, як вони з Лесем Мартовичем поверталися з Русова в Коломию. Віз їх старий чоловік на прізвище Проць. "Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Розказував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав вчитися та вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під'їхали до Пруту вже ночею, щоби переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед ним не перехрестимося, і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович ревів з радості, і ми мусили хреститися".
Та не тільки за веселу вдачу, вміння розповідати любили його товариші. Дивували і захоплювали енергія Мартовича, завжди націлена на добрі справи; те завзяття й саможертовність у служінні громаді; та легкість, з якою він поступався особистими інтересами перед загальнолюдськими. Не вмів бути ані стороннім спостерігачем, ані покірним споживачем. Дійова, неспокійна натура штовхала його у вир подій — де найважче, найнебезпечніше. Всюди і все встигав: працювати в нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; підготувати доповідь на політичну чи літературну теми; послухати й обговорити доповіді товаришів; а ще ж збирає і вивчає фольклорні матеріали; видає свою літографовану газету "Збірка"; засновує по селах читальні тощо.
У розпорядженні гуртка була бібліотека, в якій переважали заборонені книги: "Кобзар" Т. Шевченка (празьке видання), твори Г. Квітки-Основ'яненка, Ю. Федьковича, І. Франка, женевські видання М. Драгоманова, твори Ф. Достоєвського, Л. Толстого, наукові праці з філософії, історії, фольклористики тощо.
Знайомство з забороненою літературою, зближення з радикально настроєною інтелігенцією (Михайлом Павликом, його сестрою Анною, "вчителем соціалізму" Северином Даниловичем), дружба з Василем Стефаником, активна громадська робота — все це будило в майбутньому письменникові стремління до високих людських ідеалів — свободи, рівності, справедливості. Це зіграло величезну роль у подальшому формуванні молодого літератора як громадянина, занепокоєного питаннями соціального і політичного устрою суспільства. Невипадково теми безпросвітного життя селянства, з котрого "деруть псяюхи", підступної бутафорності життя австрійських виборів, драконівських законів порушені вже в першому оповіданні "Нечитальник". (1889).
В особі нечитальника Мартович показав галицького селянина в реальних умовах життя, задавленого гнітом, доведеного до нікчемності і темряви.
Через конфлікт з учителями-шляхтичами Мартович змушений був перейти в Дрогобицьку німецьку "Вищу реальну гімназію ім. Франца Йосифа", куди трохи пізніше прибув і Стефаник, "вигнаний за політику". "Поява обох у Дрогобичі мала цей додатковий вплив на тамошніх учеників-українців, —згадував їхній товариш Іван Макух, — що вони почали читати радикальні часописи "Народ" і "Хлібороб" та познайомлюватися зі соціалістичним радикальним рухом". Мартович стає активним кореспондентом цих часописів. Вже в 1890 році надрукував у "Народі" кореспонденцію "Що діється й говориться по наших читальнях у Снятинщині".
У червні 1892 року закінчує гімназію і записується на юридичний (найдешевший) факультет Чернівецького університету, який закінчив через 17 років (1909). Батько не мав змоги утримувати сина в університеті. Розраховувати довелось тільки на себе. З 1893 року почалася уперта, виснажлива праця в адвокатських канцеляріях, з безкінечними переїздами з місця на місце, боротьбою з хворобами та злиднями.
Але і в цих складних життєвих ситуаціях він не шкодував себе, коли йшлося про громадські інтереси. Так, нехтуючи особистою невлаштованістю і матеріальною скрутою, він погодився редагувати газету "Хлібороб" (1893) за мізерну платню — 30 гульденів, а в 1897—1898 роках став редактором "Громадського голосу" — газети, що ледве животіла. Захворів І. Франко, змушений виїхати М. Павлик (редактори "Громадського голосу"), всі інтелігентні радикали також відцуралися її. Цю неймовірно важку ношу взяв на себе Мартович.
Одержував 30 золотих ринських на місяць. Не маючи помешкання, спав у редакції. А газета виходила регулярно і без запізнень.
Робота в газеті збагачувала життєвими враженнями, сприяла поширенню проблемного діапазону публіцистичних виступів, привернула пильну увагу до літературної творчості. Та займатися нею Мартович не міг. Треба було заробляти на шматок хліба. 1900 року він влаштовується на роботу в канцелярію доктора Лонгіна Озаркевича в містечку Городок під Львовом.
Оточення в Городку різко контрастувало з львівським. Це пригнічувало Мартовича. Зараджував собі щосуботніми поїздками до Львова на зустріч з товаришами: М. Шухевичем, В. Гнатюком, В. Будзиновським, М. Заячківським. В неділю повертався назад. Розлука засмучувала обидві сторони. "Одної неділі пополудні (1900),— згадував директор "Видавничої спілки" В. Будзиновський,— коли Мартович... став прощатися, бо вже прийшла пора від'їздити, я кажу йому:
— Лесю, лишися, бо ввечері зійдеться велике й веселе товариство. Мартович хитнув раменами і каже:
— Маю лиш стільки, що на білет до Городка.
— Зробім інтерес. Тобі на цей вечір у Львові вистачить один гульден (1/4 долара)?
— Якби я мав ринцкого, то питав би, що Львів коштує.
— Пиши оповідання. Пиши все, що нам оповідаєш. Але пиши так, як оповідаєш. Щоб ти не перепрацьовувався, напиши щотижня одне оповіданнячко і дай мені. Як тих оповідань назбирається на том, то "Видавнича спілка" видасть книжкою (..,) На рахунок гонорару я тобі буду давати зачет (аванс. — О. Г.) із своєї кишені — за кожне оповідання одного гульдена. Решту Спілка виплатить тобі після опублікування книжки (...)
Коли ми зійшлися на вечерю до ресторану, увійшов наш Лесь. Ступаючи повагом з головою, гордо задертою догори, приступив до мене, з кишені витягнув папір і, подаючи мені, сказав:
— Знай, що маєш діло з письменником гоноровим. Уже нині даю тобі одне оповідання. Друге дістанеш на другу неділю перед полуднем".
І Мартович, і Будзиновський дотримали слова. Перша збірка оповідань під назвою "Нечитальник" вийшла у Львові 1900 року в "Українсько-руській видавничій спілці". Вслід за нею вийшли ще дві збірки: "Хитрий Панько" (1903), "Стрибожий дарунок" (1905). Популярність Мартовича-письменника неухильно зростає. Його читають і високо оцінюють І. Франко, О. Кобилянська, Леся Українка та ін. Готуючи до видання альманах "З потоку життя", М. Коцюбинський не мислив його без участі галицьких письменників, що "загнали у кут наших українських. Я такий прихильник Вашого таланту, — звертається він до Мартовича, — так люблю перо Ваше, що вже бодай для того варто щось мені надіслати".
Та Мартович не надіслав до альманаху свого твору. Незакінчений університет позбавляв права відкрити власну канцелярію, а посада помічника адвоката не забезпечувала навіть життєвого мінімуму. Постійні переїзди, недоїдання, особиста невлаштованість виснажували письменника вкрай. Намагався "забавляти" публіку своїми болями. На питання товаришів, чому він не одружився, жартома відповідав: "Найважливіша причина тут, мабуть, та (...), що всі жінки, які мені подобались, були дуже інтелігентні.