Реферат з української літератури
Тема: "Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко.
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, поліглота-самородка, педагога від Бога, який при потребі міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі. І.Бокий підкреслює: "Родинне виховання — воно було звичайним за житейськими мірками, але "на рівні вічних партитур": як-не-як, батько знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їх стоїцизм, загартований в пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку". На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди. Оскільки Ліна Костенко пізніше скаже, що її життя — у її віршах, то деякі поезії проливають світло й на все генеалогічне дерево, яке не могло дати бутафорських плодів, якщо яскравими особистостями були цілі покоління предків. Добре, якщо заздалегідь учитель запропонує окремим учням вивчити напам'ять і продекламувати поезії "Веселий привид прабаби", "Люблю легенди нашої родини", "Храми", "Мати" (не всі, тільки одну-дві — на вибір учителя). Прослуховування цих творів скрасить біографію, а живі, колоритні персонажі запам'ятаються старшокласникам на усе життя. Подаємо художні тексти.
Веселий привид прабаби
Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей, — війна.
А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.
Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.
Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.
Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те, щоб осліпли,
а так, — Ви просто не бачили деяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.
Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі.
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда — а дід човгикав по хаті —
а що ви йому казали, то Ви не чули й самі.
Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п'ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста — продавати городину.
Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!
Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.
То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.
Та так Вас привіз до батька та й каже: "Ось моя виручка".
А батько його гарапником та й у солдати віддав.
Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.
Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.
Вдягав мундир миколаївський — парубком був чубатим.
Знімав мундир миколаївський — оце тобі маєш, дід!
То ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало.
Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,
як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.
Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.
Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.
От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.
Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.
Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.
Але ви таки вставали, хоч як було через силу,
Сідали косу чесати, немов ішли до вінця.
Кивали пальцем онуці і тихо її просили:
— Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?
Люблю легенди нашої родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселі, як Хуррем.
Вони в житті не сердилися й разу.
І діти гарні, й любий чоловік.
Але як що вважали за образу, —
Тоді мовчали страшно і навік.
Що б не було там, будень чи неділя,
не вдаючись ні в який монолог,
вони ішли в мовчання, як в підпілля,
вони буквально замикались в льох.
Вони не те, щоб просто так мовчали, —
вони себе з живущих виключали,
вони робились білі, як стіна.
Вони все розуміли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана.
Усіх трясло з того переполоху,
щезали всі, хто вельми їм допік.
Та мамочко, та вийдіть з льоху! —
В душник благали діти й чоловік.
Вони мовчали, як у бастіоні.
Вони благань не мали на меті,
непереможно безборонні
в своїй великій німоті.
Коли ж вони відходили потроху
і вже од серця зовсім одлягло,
вони капусту вносили із льоху,
і більш про це вже мови не було.
Храми
Мій дід Михайло був храмостроїтель.
Возводив храми себто цілий вік.
Він був чернець, з дияволом воїтель,
печерник, Боговгодний чоловік.
Він був самітник. Дуже був суворий.
Між Богом-чортом душу не двоїв.
І досі поминають у соборах:
храмостроїтель Михаїл.
Жив у землі, мовчущий не во злобі.
Труждався сам, нікого не наймав.
Він працював до поту на возлоб'ї
і грошей зроду шеляга не мав.
Ті тридцять срібних теж були грошима.
Це гріх. Це сльози діви Міріам.
Він був святий. Він жив непогрішимо,
і не за гроші будував свій храм.
Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,
клав палець свічки тиші на вуста,
де з малювань, тонких, як листя папороті,
світився лик розп'ятого Христа.
Він ставляв хори, амфори й амвони.
В єпархію по ладан дибуляв.
А щоб кращіше бамбиляли дзвони,
шпіальтеру до міді добавляв.
Він баню зводив, не зійшовши з місця.
Він бляху в ромби краяв, мов сатин,
Коли стояв над келісю місяць,
Блідий, як німб, загублений святим.
Тягав каміння — мурувати брами.
Стругав божник,.. За північ не куняв..
І так, у мислях збудувавши храми,
торгующих із храму виганяв.
Мати
Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже нас.
Купляла нам гостинчика за гривеник,
Топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, —
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі,
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі –
Щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш — хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала: — Перестань, бо вижену.
У тебе, — каже, — небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі Боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце шюмінке.
Вона сказала: — ні, ви не зумієте.
Злізайте, — каже. — Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, —
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки.
Коли Ліні виповнилося шість років, сім'я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив "чорний ворон" батька на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою "ворога народу", вона просто не могла змиритися в душі, за що І чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонне й грубо принизили, відірвали від неї і матері й забрали на все її цим арештом охмарене дитинство.
А потім була війна. Евакуація. Страшні, "сумні біженські мандри". Психологи вважають, що випробувані катастрофами й катаклізмами діти надто швидко дорослішають, навіть у ранньому чи підлітковому віці вже мають очі збагачених багатолітнім досвідом сивих поважних старців. Війну маленька Ліна сприймала саме такими очима, про що свідчать поезії "Мій перший вірш написаний в окопі", "У Корчуватому, під Києвом", "Колись давно, в сумних біженських мандрах". Здавалось би, що могло запам'ятатися одинадцятилітній дитині? Пожежі, вибухи, солдати-чужинці. Звичайно, залишилося в спогадах і це. Але найбільше врізалися у свідомість свідчення доброти й милосердя українців — ті риси, які не могла знівелювати й здевальвувати навіть несподівана війна, навіть трагічний відступ армії, навіть страшні слова "евакуація" та "окупація":
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?
Мабуть, воєнні дитячі віршовані спроби теж були не дитячими. На жаль, не можемо судити про їх рівень і тематику — ті поезії не збереглися:
Це вже було ні зайчиком, ні вовком,
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Вона надовго запам'яталася ровесникам І навіть вже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дІвчатка-підлітка, а й дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене в мить озаріння словами. Несподівана, випадкова й, по суді, ні до чого не зобов'язуюча, зустріч Із Максимом Рильським, мабуть, все-таки мала глибокий підтекст, про який Ліна Костенко здогадалася аж у зрілому віці;
Пейзаж з па м'яті
Ледь-ледь торкаю слово аквареллю –
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу — дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене, —
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.
Кружляє листя, і не чутно кроків.
Пейзаж, котрому років, років, років...
У шістнадцять літ юна поетеса вже мала перші публікації, отже, образно кажучи, заговорила зі своїм народом дійсно у віці молодого Рильського і Тичини.
Після закінчення середньої школи Ліна поступила у Київський педагогічний інститут, але цей заклад рутенщиною, схематизмом, поклонінням "сонцеподібному" вождеві швидко відбив бажання вчитися далі.