Іван Франко. Курсова робота

Реферат

План

1. Вступ

2. Марія Білецька. Картини з життя Івана Франка.

3. Клементина Попович. Спомини про Івана Франка.

4. Уляна Кравченко. Щирий друг і вчитель.

5. Висновок.

6. Список використаної літератури.

1. ВСТУП

Іван Франко... Діяч, що уособлює цілу епоху української культури; один з найвидатніших письменників слов'янських народів; ім'я, що здобуває все ширшу світову славу. Вже сучасники сприймали його як "велике астральне тіло, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше".

Людина універсальної обдарованості, титанічної працьовитості, незламної стійкості і революційної націленості в майбутнє — Іван Франко жив у бурхливу, сувору й складну історичну добу. Його дитинство озвучувалось прокльонами нещодавній панщині й відгомонами революційних настроїв 1848 року; юність відсвічувала кумачами далеких барикад Паризької комуни й загравами пожеж у близькому робітничому Бориславі; полудень віку поета збігся з першою російською революцією, яка окрилила його впевненістю в перемозі нового, вільного життя; в останні роки митця відчутнішою і ближчою ставала майбутня революційна битва.

Іван Франко-мислитель завжди орієнтувався на найвищі ідейно-філософські здобутки своєї епохи.

Іван Франко — незрівнянний за своєю багатогранністю й плідністю діяч української культури. Він був великим поетом, прозаїком, драматургом і належав до тих письменників, яких сам порівнював з "деревом, що своїм корінням впивається якомога глибше й міцніше в свій рідний, національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань" (XVIII, 505). Він був ученим широкого діапазону — критиком і дослідником літератур, істориком, філософом, фольклористом, етнографом, мовознавцем, економістом, мистецтвознавцем. Він був невтомним публіцистом, журналістом, видавцем, політичним діячем, пропагандистом передових ідей друкованим і усним словом. Його перекладацькі інтереси охоплювали сотні творів літератури і фольклору різних народів світу, письменників різних країн і епох.

Протягом сорока років своєї невсипущої творчої праці І. Франко поповнив культуру свого народу близько 4500 творами найрізноманітніших жанрів. 50-томне видання його спадщини включає лише половину колосального творчого доробку — те, що несе в собі великий заряд думок і почуттів, мудрості та краси, здатних розширювати й збагачувати духовний світ наших людей, служити дійовою виховною силою.

2. Марія Білецька. Картина з життя Івана Франка.

У 1883-му і 1884-му Марія Білецька жила на "станції" з товаришкою Ю. Карачевською по вул. Академічній. Туди часто заходив Франко з моїм свояком В. Коцовським (Корженко, Голка). Приманювала їх, мабуть, атмосфера ясної, опрятної кімнати та ті свобідні розмови, які вели вони в нашій хаті. Раз у раз приходили обидва коло сьомої години ввечері. Коцовський своїм звичаєм зав'язував розмову якоюсь провокаційною заувагою, мабуть, нароком, щоб спонукати нас на неї реагувати. Щиро обидва раділи, коли Коцовському дісталась від нас заслужена відплата за його саркастичні дотепи. У згаданому словесному двобою Франко вряди-годи записував щось у свій записник.

По короткій веселій балачці розмова сходила на поважні теми. Всі актуальні справи дня знаходили свою чергу в дискусії. Політика постійно висувалась на перше місце. Відтак ішли розмови про завдання преси, товариші праці обмінювалися помітками над рукописами, призначеними до друку. Останні числа "Діла", "Зорі", "Зеркала" чи "Кур'єра" теж давали теми до розмов. В тих часах Франко-революціонер не міг найти праці між своїми. Він був співробітником "Кур'єра". Гасла космополітизму та їх вплив на поневолені народи, а то й соціальні питання, сильно ворушили уми молодих робітників пера. Всі щаблі суспільної драбини насували безліч проблем. В дискусіях часто змагалися протилежні погляди, але без пристрасті і зневаги протилежної думки співрозмовника. Минало не раз і кілька годин, а нам (себто товаришці й мені) здавалося, що промайнула одна хвилина... Звичайно Франко звертав увагу: "Пізня пора, час кінчати, пані нудьгують". Та "пані" не нудьгували, але почували себе такими малими супроти духовного велетня, що вважали мовчанку за найвідповіднішу поведінку серед учених розмов гостей... Мило згадуються ті вечори, що розкривали пребагаті скарби знання, а й одним словечком не доторкалися приватного життя ближніх.

Коли прийшов край дискусіям, це затерлося в моїй пам'яті. Та виринув спогад вечорів у відмінному виді. Приїхала до кваліфікованого іспиту моя сестра Ольга Білинська. А з нею неначе святочний настрій увійшов у хату. Йшла розмова весела, загальна. Спинятись на політичних темах не стало часу. Франко розпитував про умови життя вчительки на селі, цікавився іспитом, виявив готовність помагати в підготовці до нього. Котрогось дня він прийшов сам і застав у нас мого брата з товаришем, що співав прегарним ліричним тенором. Пливла одна пісня за другою, будила тужливі акорди в душах молодих слухачів. Всі ми були тоді молоді. Пісеньки "Понад тими гороньками" та "Одна гора високая, а другая низька" полонили були наші душі. Ми задумались. Ніхто не ворухнувся. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Нагло встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під спущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотились по лиці. Дарма що поет хотів їх заховати перед нашими очима, ми доглянули його зворушення. Спів замовк. Гості розпрощались.

По іспиті Ольга мала вертатися на посаду. День перед її виїздом Франко розпитував, які книжки їй присилати, просив висловлювати свої думки про читане в листах.

Минуло кілька днів. Раз якось, раннім ранком, застукав хтось до вікна.

— Хто там?

— Революція! — була відповідь. — Я привіз вам книжки. Краще привезти, ніж вислати поштою,— сказав гість.

"Не знаю, яка сила тягне мене до Цішок", — писав Франко в одному з листів до Ольги. Часто ходили на пошту посланці зі школи. В житті Ольги розкрила доля світи, вимріяні душею від ранніх літ. Вона найшла джерело, що гасило спрагу знання.

Та недовго сонце гріло. На небозводі почали громадитись хмари, що темрявою мали вкрити ясні дні. У червні 1884 р. в "Зорі" появився був вірш їв. Франка "Думка".

Думка

І діти наші — ох, аж серце в'яне!

— Сльотою биті, босі, у лахмітті

— На сльози й горе нерозсвітно-тьмяне,

— Як сиротята, геть підуть по світі.

24 лютого 1884 Мирон

Песимістичний настрій, що чорною смугою являвся у цьому вірші, занепокоїв Ольгу. Він указував, що перспектива життя на спільному шляху викликає в душі автора марево матеріальних злиднів. Важка проблема стає головною темою листування. Не читала я листів Франка ні Ольги.

Та дещо збереглося в моїй пам'яті на основі розмов із Ольгою, що їх я вела з нею вже тоді, коли час злагодив яскраві барви минулих переживань.

Ольга в своєму розумінні обов'язку вирішила була уступити письменникові з дороги, не спиняти свобідного лету в високі простори творчості поета. Франко із свого боку запевняв, що настрій, який проявляється в творі, не все є вірною відбиткою психічної настанови поета. Часто рішають посторонні, переходові впливи, так воно було і з віршем "Думка". Написана вона була, мовляв, давно, як згадував Франко далі, на основі розмов із "вашим свояком" (Коцовським). Він раз у раз змальовує жахливі картини сімейного життя, опертого на хитких матеріальних основах. Настрій минувся — вірш не мав іти до друку. Появу "Думки" в "Зорі" в червні 1884 р. Франко приписував випадкові. Рукопис попався випадково під руки, дістався на редакційний стіл та пішов до друку без ніяких тенденційних намірів. Та як-не-як, а вірш, що неначе в дзеркалі відбивав настрій душі поета, був видрукуваний. Не було сили перетворити його в невидне й забуте так у друку, як і в людській душі... В часі листування на теми майбутнього життя слідна була в Ольги важка задума. В її душі змагалися в боротьбі особисті почування з голосом, що висував на перший план добро сівача золотого зерна на рідній землі.

Коли прийшло до остаточного вирішення справи — мені не відомо. Так само залишилися тайною вкриті стежки, що довели сердечних друзів до граничного, неперехідного муру на розстайних дорогах. Взаємний зворот листів, а відтак спалення їх відбирає змогу проаналізувати хід думок одної та другої сторони.

Ми зустрілися через два роки. Нас ділили високі гори, де перебувала я довший час. Мовчки обминали ми Олині переживання. Вряди-годи падало якесь слово, що відслонювало рубець заслонки минулого.

Враження останньої зустрічі Ольги з поетом вросли глибоко в мою душу. Кілька тижнів перед своєю смертю Ольга востаннє повернулася була до цього болючого епізоду — кров'ю серця змалювала його. Я зважилась кинути питання:

— Хто зірвав? Франко чи ти?

По хвилині мовчанки відповідь звучала:

— Ми не зривали, а розійшлись добровільно. Такі зв'язки не зриваються.

"Добровільно розійшлися, а залишився німий біль", — майнула думка у моїй душі.

Згодом дізналась я при якійсь нагоді, що Франко був одним один раз у Добрівлянах. Там Ольга вчителювала. Мабуть, улітку 1885 р. Кілька місяців після того, як у Цішках запала клямка по взаємному звороті листів, Ольга переводила в класі поправу завдань. В сінях хтось голосно перемовлявся, неначе сперечались. Мов грім із ясного, чистого неба вдарив Ольгу, — це служниця спиняла Франка перед дверима класу...

Незвичайна подія обезсилила думку, спинила мову. По хвилинному безрусі Ольга автоматичним рухом руки спрямувала гостя до протилежних дверей. У кімнаті мовчки таким самим рухом указала крісло. Застій думки не уступав. А втім, кожне слово здавалося зайвим. Воно могло зрадити, що діялось в душі.

Франко перший кинув питання:

— Як же вам живеться, як почуваєте себе?

— Дуже добре, — звучала холодна відповідь. Зійшла розмова на число годин та дітей у класі, на важку вчительську працю. Кожна тема обмежувалась питанням та короткою відповіддю. Нестриманий, безнадійний настрій запанував. По довшій мовчанці Франко вийшов із хати. Духовна рівновага не верталася...

Лукава доля глузувала. Вона злорадно дивилася на холодну маску, що придавлювала ясне полум'я душі.

1 2 3 4 5 6
загрузка...