Життєвий і творчий шлях Юрія Федьковича

Реферат

РЕФЕРАТ

на тему:

"Життєвий і творчий шлях

Юрія Федьковича"

ВСТУП

Дослідження творчості Ю.Федьковича є цікавою і повчальною для сучасників.

В простих людях Федькович вбачав носіїв народної мудрості, високих принципів моралі, душевної краси, естетичної принадності.

Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити освіту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, виступав за навчання в школі рідною мовою, склав "Буквар для господарських діток на Буковині". В ім'я "великої долі" народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: "Мені не до співання, коли треба самому і зготовити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться"! Та без пісні не міг уже жити: "Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!" І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою "Дезертир", підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 рр.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав "Слово о полку Ігоревім".

1. ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ ПИСЬМЕННИКА

Ю.Федькович народився 8 серпня 1834 року у селі Сторонці-Путилові, що розкинулося в мальовничій гористій частині Буковини. У вузькій долині шуміла річка Путилівка, на лівому березі якої, в тіні смерек, стояла батьківська оселя. "Федькович, — писав Денис Лукіянович, — прийшов на світ і зріс у гуцульських горах... Які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і побув у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами". Краса рідної землі назавжди увійшла в мистецький світ Федьковича, пронизала його твори: "Нема й нема кращого світа понад гуцульські гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як в зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли".

Від старшої сестри Марії Юрій перейняв багато казок, пісень, історичних переказів. "Моя старша сестра, — згадуватиме він в автобіографії, — знала незраховані казки і пісні русько-народні (в нас дома, натурально, лиш по-руськи бесідувано), а же ми ся обоє так дуже любили, то я, хлопчиком бувши, раз у раз при ній ся забавляв і всі тоті співанки і казки поперейняв".

Навчався Ю. Федькович у приватного вчителя в сусідньому селі Киселиці, а пізніше в німецькій нижчій реальній школі у Чернівцях. Закінчити її не вдалося, бо над краєм прокотилося 1848 року селянське повстання, очолене Лук'яном Кобилицею. Діяльну участь у цьому антифеодальному русі брали брат Юрія Іван і мати. Після придушення повстання Іван, рятуючись від переслідувань, виїхав до Молдавії, а за ним подався "хліба собі глядіти" і чотирнадцятилітній Юрій. "Нашу хату, — згадував він, — зруйнували, наше господарство спустошили, сплюндрували. Неня утекли до зятя... а я пішов, світом блукаючи". Працював, заробляючи на шматок хліба, спочатку у землеміра, а потім в аптекаря, розширював свій кругозір самоосвітою, робив перші кроки на ниві поетичної творчості. Вірші писав німецькою мовою, бо вчився в німецькій школі, "знав тільки німецьких поетів і читав самі тільки німецькі книжки".

Антифеодальні виступи селянства, кривава сваволя цісарських властей, важка особиста доля породили в душі юнака ненависть до всякого насильства, сприяли формуванню його демократичних переконань.

У складі 41-го полку Федькович брав участь у поході до Італії під час австро-італо-французької війни 1859 року. Саме тоді, напередодні битви, він написав перший свій вірш українською мовою "Нічліг".

Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців. Півторарічне перебування у цьому місті було надзвичайно важливим для формування літературно-естетичних поглядів письменника. Тут він познайомився і подружив з активним учасником революційних подій 1848 року у Відні, прогресивним німецьким поетом Ернстом Нейбауером.

Роль Нейбауера у становленні Федьковича як поета була досить значною. Сам Федькович захоплено писав про свого німецького друга: "Вернувши уже офіцером в літі 1859 року з Італії до Черновець, пізнавємся з любим німецьким черновецьким поетом, професором Нейбауером... тому-м прочитав мої німецькі думи, котрі-м ще в Молдові писав, а той ревний німецький поет так мене дуже полюбив, що я не лише вступ в його високочесний дім отримав, але він мені навіть раз сказав, що я в ліриці з кожним німецьким поетом мірятися можу... Но не мав я ще досі случаю тії поезії об'явити, бо не маю до того грошей, але скоро німецька часопись на Буковині ожиє, то редактор Нейбауер мене вже наперед до удільствовання запросив, і при тій оказії буду міг не лише мої німецькі думи в світ пустити, але й німецький народ з чудесною народно-руською поезією обзнакомити, до чого мене Нейбауер, читаючи деякі мої німецькі переводи з руських народних дум, якнайдужче заохочує".

Нейбауер надав молодому письменнику велику моральну підтримку, вселив у нього віру в поетичне покликання, ввів буковинського митця в коло своїх знайомих, серед яких була й Емілія Марошані, в котру Федькович палко закохався. В домі Марошані відбулася зустріч Федьковича з А. Кобилянським, після якої поет по-новому глянув на свою творчість українською мовою 2.

Стати на шлях служіння українським словом трудовому народові допомогли Федьковичу представники прогресивної молоді — А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич. Вони познайомили письменника з творами української літератури, надсилали йому українські періодичні видання, заохочували писати рідною народною мовою. 1862 року у Львові вийшла збірка "Поезії Іосифа Федьковича", яка відразу здобула визнання читачів. "Його пісні, поміщені в тій книжці, — писав І. Франко,— розійшлися по всій Галичині, їх співали гімназіальні ученики й міщани; вже в 1867 р. я чув деякі в Дрогобичі; інші держаться досі по різних полках в устах вояків".

У час виходу своєї першої збірки поезій Федькович перебував у глухому угорському містечку Кезді-Васаргелі. Він рвався "межи свої люди", щоб служити "гаряче улюбленому народові піснею і співом". У поета появляється бажання взяти до рук ліру чи кобзу і "ходити, співаючи цілим руським краєм". А понад усе в нього міцніє прагнення розірвати пута жовнірської неволі, відчути себе вільною творчою особистістю, злитися з народом: "...Неволя! а я бажаю свободи, свободи, милий брате! Дай мені кавалок хліба сільського, дай мені свиту, а зараз скину свої золочені шати і буду хлопом, мужиком, але буду слобідним". Життя згодом розвіє ці примарні сподівання поета на волю. Та поки що він домагався свого.

1863 року Федькович вирвався нарешті з цісарської армії і повернувся до рідного села. Вдихав жадібно чисте гірське повітря, милувався Чорногорою, а серце кривавилося народним та власним горем. Щоб заробити на прожиття, письменнику довелося "до ціпа та до, коси" взятися. З листів видно, як йому було важко: "Я по надвір'ю, ба вожу гній, ба плоти пересипаю, а в хаті нема нічо, бо ненька день на ногах, а два в постелі, — дуже нездужають", "сіна нема, худібка пропадає, весна ся припоздила, верхами сніг у хлопа, пани за вівці друть... податки страшні".

Смерть матері ще більш ускладнила становище поета. 24 січня 1864 року він писав у листі до Д. Танячкевича: "У суботу по Новому році поховав я свою неньку стареньку, ту мученицю-удову, а сам оставсь сиротою навіки... Аж тепер я знаю, як то люди плачуть!"

З простими людьми ділився Федькович своїм нещастям, знаходив у їхній мові розраду для себе. Не відрізнявся від них ні одягом, ні мовою, ні звичаями. Ось як він сам описував свій зовнішній вигляд: "...Волос довгий, вус підстрижений; у будень ходжу собі у постолах, у сивих гачах, в байбараці з голубими шнурами, в угорськім капелюсі, а в неділю — в чоботях, в чирчикових гачах, в прошиванім сардаці, в кресаці з бляхов та з огальоном, сорочка вишивана, а черес новий у 5 пряжок".

В простих людях Федькович вбачав носіїв народної мудрості, високих принципів моралі, душевної краси, естетичної принадності.

Цих людей, що хоч і бідно жили, але мали щире серце, Федькович всіляко захищав від панської сваволі. Він був їх оборонцем на судовому процесі з поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами. Дослідник творчості Федьковича Осип Маковей з цього приводу зауважив: "Люди ходили до нього, як бджоли, а він їм казав: "Грунта, ліси, полонини, що ви мали до 1848 р., ваші! Ви бороніться, тримайтеся, а я буду провадити процеси". Сучасники поета свідчать, що він мав великий вплив на гуцулів і "що сказав мужикам, то було святе, радив розумно і багато доброго зробив громадам". Селяни обрали його війтом, висували на посла до крайового сейму.

Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити освіту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, виступав за навчання в школі рідною мовою, склав "Буквар для господарських діток на Буковині". В ім'я "великої долі" народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: "Мені не до співання, коли треба самому і зготовити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться"! Та без пісні не міг уже жити: "Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!" І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою "Дезертир", підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 рр.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав "Слово о полку Ігоревім".

Та життєва дорога письменника не була легкою. Буржуазні верховоди запросили його до Львова на посаду редактора просвітянських видань. Чотирнадцять "чорних" місяців (1872—1873) письменник змушений був тягти лямку каторжної роботи — писати різні моралізаторсько-церковні оповіді, релігійні псалми.

Альтернативні варіанти цього реферата:

1 2 3