Пантелеймон Куліш

Він осуджував національне безпам'ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, висміював недолугість української шляхти, виступав проти соціального і національного гноблення, закликав до морального самовдосконалення і духовного очищення. Не був Панько Куліш революційним демократом, як уже зазначалося, навпаки, частіше закликав пана й мужика під знамена просвітительських і християнських ідеалів братолюбства, вимріюючи той час, коли пан із мужиком навіки побратається: "Один без одного — леміш без чересла". Його приваблювала філософсько-етична програма просвітительства, яку сповідував улюблений Григорій Сковорода (поема "Грицько Сковорода"), гуманістичні принципи раннього християнства, ідеї гармонійного розвитку людини і природи на основі закону, сформульованого Спінозою, про інтелектуальну любов до Бога і всього сущого (поема "Маруся Богуславка"). Куліш повсякчасно виплутувався із суперечливого клубка національних, соціальних, релігійних проблем, намагаючись виробити і утвердити ясну ідеологічну програму для українства, насамперед — принципи рівноправного возз'єднання України з Росією ("Драмована трилогія" — "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай"). Він обстоював дружбу і рівність усіх слов'янських народів, торжество ідеалів чистої любові, справедливості, культури, просвітительства, науки, виступав проти шовіністичної політики самодержавної Росії з її ідеями панславізму. Ще у передмові до упорядкованого ним альманаху "Хата" (1860) під назвою "Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність" Куліш високо оцінив роль і значення російської літератури ("Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шіллером і Міцкевичем") і водночас обгрунтовував необхідність вироблення шляхів становлення нової української літератури — літератури оригінальної, національно самобутньої, гідної свого місця серед літератур інших народів. "Українська словесність — діло велике — се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум повернути", — узагальнить він, не підозрюючи, що згодом вульгарні поборники дружби та інтернаціоналізму витлумачать ці слова як "концепцію" "відрубності" української літератури від інших літератур, передусім від літератури російської. Ця "концепція" набула особливого розголосу наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст., коли виникла історична необхідність осмислення шляхів розвитку нової — вже радянської — української літератури. Тоді політикуючі літературознавці і критики "розвінчають" Миколу Хвильового за його орієнтацію на "психологічну Європу" і заодно помітять Пантелеймона Куліша чорним тавром — "український буржуазний націоналіст", бо ж Микола Хвильовий наважився сказати про автора "Чорної ради" таке: "Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента". У боротьбі з літературним провінціалізмом, хуторянством, сліпим наслідуванням традицій у формах та стилях Хвильовий скористався тоді ще досить високим авторитетом перекладача Шекспіра, Гете, Байрона та інших класиків світової літератури, культурного просвітителя, який закликав: "дбаймо про свою будуччину, знаймо добре, що ми в себе вдома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що ніхто нам її не дасть, ніхто не підійме, ніхто ж і не обігріє та й не освітить так, як ми самі". Та й це не вберегло від замовчування ні самого Хвильового, ні Куліша як блискучого знавця і поцінувача російської літератури. Наближалася старість, щедро даровані долею роки гнули до землі, все частіше самотність оскаржувала доцільність такого виснажливого вимуровування високих стін національного храму культури. Але муза не полишала поета. Навпаки, в останні роки вона облагородила поетичні рядки яскравим спалахом сердечних почуттів до вірної подруги Олександри Михайлівни, яка усе життя долала з ним важку дорогу і політичної недовіри, і повсякчасних сімейних розладів з вини "гарячого Куліша", і критичних нападок на сварливого, усамітненого чоловіка: Я знав тебе маленькою, різвою, І буде вже тому з півсотні літ. Ми бачили багацько див з тобою, Ми бачили і взнали добре світ, Боролись ми не раз, не два з судьбою, І в боротьбі осипався наш цвіт. Од світу ми прегордого відбились, Та в старощах ще краще полюбились. ("Чолом доземним моїй же таки Знаній") І навіть пожежа не зруйнувала тиху хутірську ідилію. У 1885 році згорів хутір Мотронівка. Згоріло багато рукописів, зокрема кілька поем і переклад Біблії. Але Куліш мужньо піднімається з-під цієї брили нещасть і на основі уцілілих уривків укладає збірку "Хуторні недогарки", куди ввійшли незавершені поеми "Уляна-ключниця", "Сторчак і Сторчачиха", "Адам і Єва", "Нагай". У листі до свого давнього щирого друга С. Носа П. Куліш писав у 1890 році з Ганниної Пустині: "Хто стільки напише і пише по своїй духовній спромозі, тому байдуже про кінець життя його, аби тихо заснути, возложивши примусову тяготу жизні на новіші, молодші плечі. Нехай ще добрі люде попонесуть сокровище нашого серця і розуму, переступаючи через каміння й колоддя недорозуму людського, дбаючи про те, щоб те сокровище хоч не втерялось, коли не побільшало. Не питає в нас доля, чи хочемо жити, бо мусимо. Се спільна праця всього живого, праця з примусу". Цим духовним примусом, внутрішнім стимулом була для Пантелеймона Куліша потреба саможертовно працювати в ім'я розбудови рідної мови та культури. Він був, за словами Івана Франка, "знатним на свій час організатором духовної праці", і саме за це розбуркання ним української суспільності "на всіх кінцях до нового, суспільного, духовного і національного життя" "в історії нашого духовного розвою займе він назавсігди дуже високе місце". Ці виважені на терезах розсудливої оцінки помилок і успіхів Куліша слова великого Каменяра виявилися пророчими. Жулинський М. Г. Із книги "Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)". (Київ: Дніпро, 1990. — С. 43—66).