Чому І. Франко зауважував, що у П. Куліша друга частина думки б'є по першій?

І. Франко називав Пантелеймона Куліша "одним із корифеїв нашої літератури", її "першою звіздою". Водночас він зауважував, що в Куліша "друга половина думки б'є першій в пику". Це висловлювання було обумовлене непослідовністю П. Куліша, суперечливістю його натури, що позначилося й на його творчості.

У трактуванні проблеми чи образу П. Куліш часто заперечував самому собі. Він і сам це визнавав, зазначаючи в одному з листів: "Того, що я писав московською мовою, не хочу я перекладувати, бо вже багато де в чім розійшовсь я з самим собою..." Інколи П. Куліш заперечував не тільки себе "прежнього", а й "розходився з самим собою" в одному і тому ж творі, заперечуючи заодно й усталені цінності свого народу (скажімо, "козацьку республіку"). Цим, зрозуміло, він протиставляв себе громаді чи найближчим приятелям, дратуючи всіх не тільки непослідовністю, а й незбагненністю, нестандартністю своєї натури. "Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку",— писав про письменника М. Зеров. Сам же Куліш почувався ображеним, бо, за його словами, "діяв у... національних інтересах", хоч не розумів, що часто відстоював ті інтереси неприйнятним способом. Тоді усамітнювався на своєму хуторі "Ганнина Пустинь", переконаний у своїй правоті. "Краще один залишусь з своєю правдою",— захищав він себе, докоряючи водночас "темній" громаді. Щоб зрозуміти суперечності творчості П. Куліша, слід з'ясувати суперечливі кроки в його діяльності.

За своєю творчою і громадсько-культурною діяльністю (прозаїк, поет, драматург, літературний критик, історик, фольклорист, педагог, редактор, видавець, організатор літературного процесу) Куліш не підходив під жодні традиційні шаблони. "Куліш — це якась фатальна помилка,— писав у прощальному слові про нього М. Вороний.— ...Тяжко знайти такого другого чоловіка, що рівночасно заподіяв би Україні і стільки шкоди, як Куліш. Та проте які б не були його провини, заслуги його певно перевищують їх!"

П. Куліш жертовно працював, за його словами, "над пробудженням суспільно-національної свідомості" народу, самовіддано захищаючи його інтереси. Письменника називали "фанатиком української народності", "ревним захисником малоросійського інтересу в літературі", "вчителем і проводирем". За відсутності української держави він, як і Т, Шевченко, закликав "грунтувати" "отечество собі... в ріднім слові", падаючи мові першорядного значення в самозбереженні й самоусвідомленні нації. Не приймаючи бунтарства, "гайдамаччини" ("Не мечем нам воювати"), П. Куліш ідеалізував освіту, науку, культуру як єдино виправданий шлях досягнення народом кращої долі, бо тільки просвітительство, на його думку, могло принести справжнє визволення, зцілити "сліпого брата". А тому Куліш невтомно працює: пише оригінальні твори; перекладає "святе письмо" і кращих європейських поетів; засновує в Петербурзі друкарню, в якій видає "Записки о Южной Руси", твори Т. Шевченка і Марка Вовчка; організовує перший український журнал "Основа"; складає "Граматку", що стала основою українського правопису, тобто віддає всі свої сили, щоб просвітити "сірому темну", "бурлаків з довгими чубами".

І водночас той же Куліш, ревний оборонець української ідеї був здатний на таке, що лежало поза логікою нормального сприйняття. Він і сам погоджувався, що "наробив багато промахів, багато дурниць, багато непристойностей". Жив національною справою — і водночас займався "обрусительного" роботою у Польщі, опускався до вірнопідданства, співаючи хвалу "єдиному цареві" та "єдиній цариці", що роздавили "розбоями і руїнами неситу Гадюку (Запорозьку Січ — С. 3.) за порогами". Переймався долею України — і "проклинав ту сумну гірку годину", коли із світів повертався до неї, бо тут "дурень дурня в пекло поганяє". Все життя працював для народу — і так характеризував його:

Народе без пуття, без честі і поваги.

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих!

Воістину незбагненний, парадоксальний, "гарячий і холодний разом" Куліш!

Найбільшу непослідовність виявив П. Куліш у трактуванні козацтва: він то возвеличував його, то обливав брудом, вважаючи, що було воно не лише "буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу". Прикладом того, що така взаємовиключаюча характеристика можлива у Куліша в одному творі, є його роман "Чорна рада". З одного боку, "на Запорожжі воля ніколи не вмирала", там рівність шанувалася, а тому "Запорожжє споконвіку було серцем українським", а з іншого — "Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків да лисиць", запорожці — "вражі сини", "прокляті сіромахи", "розбишаки", які, "аби не робити діла на господарстві", ішли на Запорожжя, щоб "п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!.."

Звісно, таке неоднозначне трактування запорозьких козаків не тільки дратувало українське громадянство, а й викликало нищівну критику на адресу П. Куліша. Поцінування козаків як "вражих синів" для того, хто знає історію козацтва, зрозуміло, неприйнятне. Але сама постановка проблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності народу, тверезого читача змушувала замислитися (до речі, таким же неоднозначним постає збірний образ гайдамаків у однойменній поемі Т. Шевченка). М. Костомаров писав, що "Чорна рада" однаковою мірою відзначає "и могущество, и слабость духовной жизни народа". І таке зауваження справедливе. Воно спонукає до роздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до соціальної і національної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Тож непослідовність, суперечливість оцінок не завжди пояснювалися тільки вродженою розполовиненістю П. Куліша, на те були й певні об'єктивні причини (щоправда, подібне траплялося рідко).

Проте Куліша, як і будь-кого іншого, не слід оцінювати по тому, чого він не зробив або зробив не так, бо те, що він зробив, "має велику вагу в нашому письменстві..,— писали М. Коцюбинський, Б. Грінченко й інші письменники у відкритому листі до громади.— Могучий майстер української мови, творець українського правопису... і сили інших коштовних праць має право на велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються помилки, які йому траплялося робити,як і кожному, а виступає потреба пошанувати його працю".